І. Загальні філософські дисципліни.
Гносеологія та її напрямки.
1. Раціоналізм.
2. Емпіризм.
3. Критицизм.
4. Догматизм.
5. Скептицизм.
6. Позитивізм.
7. Реалізм.
8. Емпіріокритицизм.
9. Феноменалізм.
Метафізика і її напрямки.
1. Матеріалізм.
2. Спіритуалізм (ідеалізм).
3. Дуалізм.
4. Монізм.
5. Механіцизм і телеологія.
6. Оптимізм і песимізм.
7. Детермінізм і індетермінізм.
8. Теологічні напрямки.
9. Психологічні напрямки.
Логіка.
II.Спеціальні філософські дисципліни.
1. Філософія природи.
2. Психологія.
3. Етика і філософія права.
4. Естетика.
5. Філософія релігії.
6. Філософія історії.
III.Етичні напрямки.
1. Авторитарні і автономні системи моралі.
2. Апріоризм і емпіризм (еволюціонізм).
3. Формальне визначення моральності. Критика формалізму та значення волі.
4. Мораль рефлексії і мораль почуття.
5. Індивідуальність і універсалізм.
6. Суб’єктивізм і об’єктивізм.
І. Гносеологія (теорія пізнання) та її напрямки.
Гносеологія - (грец. знання + вчення) - вчення про пізнання, про властивості людини пізнавати дійсність, про джерела, форми і методи пізнання, про кордони пізнання, про істину і шляхи її досягнення. Засновник гносеології - Лок.
В гносеології слід розрізняти наступні напрямки:
1. Питання про походження пізнання;
2. Питання про загальнообов`язковість і його межі;
3. Питання про визначення завдання пізнання.
1. Раціоналізм (лат. розум) - філософське вчення, згідно якому розум є основою буття (онтологічний раціоналізм), пізнання (гносеологічний раціоналізм), моралі (етичний раціоналізм). Це вчення на противагу емпіризму виводить пізнання з розуму та світогляду; джерело пізнання він бачить в розумі, якому приписує роль творчого начала.
Отже, за раціоналізмом, вирішальним моментом в пізнанні є мислення. Наш дух, наш розум, сила інтелекту лише й створюють те, що можна назвати істинним пізнанням. Всяке емпіричне твердження має, як говорив Кант, лише "порівняльну цінність", оскільки будь який новий досвід може видозмінювати його, До того ж є й такі галузі знання, в яких досвід взагалі не грає ніякої ролі - це чиста математика.
Раціоналісти древності:
Демокріт визнавав раціональне пізнання істинним, чуттєве ж - випадковим.
Сократ і Платон віддавали перевагу логічно-абстрактному перед емпірично-конкретним. Взагалі, найпростіша форма раціоналізму виражена Платоном у його вченні про ідеї. Ідеї у нього - об`єктивні поняття - прототипи предметів; лише ідеї дійсно існують, лише вони можуть бути пізнані. Душа в інобутті безпосередньо споглядала світ ідей, в світі ж інобуття (в матеріальному світі) вона пригадує і впізнає ідеї в образах предметів. Аристотель визнає ідеї формуючим началом предметного світу - у нього ідеї живуть в предметах.
В 17-18 cт. - Декарт, Спіноза, Лейбніц, Вольф підтримували ідеї раціоналізму. У них приклад математики є визначальним для Розвитку філософії. Для Лейбніца емпіричне пізнання є смутне та неадекватне пізнання, істинне пізнання є усвідомлення розумом.
Останній крок раціоналізм зробив в панлогізмі Гегеля. Вже Фіхте намагався весь зміст теоретичного і практичного розуму вивести з ряду послідовних фактів духу. В результаті всього цей раціональний фактор визнається навіть в етиці і поведінці, кільки вічні, загальнообов`язкові істини можливі як істини розуму.
2. Емпіризм (від грець. досвід) - вчення в теорії пізнання, яке визнає досвід (чуттєві сприйняття) єдиним засобом досягнення знання. Емпіризм виводить всезагальний і необхідний характер знання не з самого розуму, аз досвіду. Пізнання, за його вченням, можливе лише при умові, що дано емпіричний фактор. Якби ми хотіли рухатись за допомогою лише одного мислення, то назавжди залишилися б в оточенні здобутого матеріалу. Тому всі наші зняття походять з досвіду. Те, що ми називаємо субстанцією, лише постійне співіснування емпірично даних якостей, а причинність є сприйнята нами постійна послідовність подій.
Емпіристи древності: Протагор, Арістип, стоїки, епікурейці.
Емпіристи нового покоління: Бекон, Гоббс та інші.
Лок - противник вроджених ідей; єдине джерело пізнання є зовнішній і внутрішній досвід, з якого можуть бути виведені всі наші ідеї.
Дж. Ст. Мілль навіть математичне пізнання виводить з досвіду, а Кондильяк визнає лише одне джерело пізнання – чуттєве сприйняття.
Емпіризм дуже близько стоїть до наївного реалізму, котрий не раз піддавався критиці. Так, подібно емпіризму, наївний реалізм стверджує, що почуття передають в душу предмети такими, жими вони існують у дійсності. Але відчуття, будучи станом зізнання, не може повторювати якості предметів, так як давно відомо, що якості відчуттів не представляють властивості тіл, але існують лише в нашому сприйнятті. Наука твердо встановила принцип суб`єктивності відчуттів, тому вже Локу довелось ділити якості предметів на дві категорії: на суб`єктивні, котрі свідомість приписує предмету (напр. колір) і на об`єктивні, котрі в дійсності належать самому предмету, як-то: протяжність, число, форма, рух, щільність. Однак в цих так званих первинних якостях присутні суб`єктивні елементи. До того ж самі "первинні якості" є змінними. Сучасній фізиці, наприклад, відомо, що протяжність предмета змінюється від швидкості предмета. До ще менш надійних показників твердих якостей можна віднести щільність і форму.
3. Критицизм - критична філософія (кантіанство). Кант висунув вимогу попереднього вивчення здатності мислити і межі пізнання. В результаті своєї критики він прийшов до заперечення пізнання об`єктивного світу, "річ в собі", тобто сутність речей не можна пізнати; ми пізнаємо лише явища.
В "Критиці чистого розуму" він виступив на захист апріорного знання. За Кантом, у всякому пізнанні приймають участь два фактори: емпіричний (він співпадає з відчуттям), тобто матеріал і трансцендентальний, котрий називається формою, він існує а пріорі, тобто до всякого досвіду. Перший походить від предметів (від "речі в собі"), котрі впливають на нашу чуттєвість, другий витікає із нашої пізнавальної здатності (душі) і виробляє два види форм: форми наочного представлення (простір та час) та форми мислення (12 категорій). На взаємодію цих форм спирається всяке "чисте", тобто вільне від емпіричних факторів пізнання (математика, логіка, теорія пізнання).
Остаточний висновок кантівської системи пізнання такий: не існує безпосереднього пізнання "речі в собі" з чистого розуму, тобто неможлива раціональна метафізика, іншими словами, буття предмета не може бути виведеним до досвіду за допомогою чистого мислення про нього; в бутті предмета ми переконуємося лише за допомогою досвіду.
Словом, за Кантом, "пізнання без досвіду пусте, але без поняття воно сліпе". Лише поєднання апріорного формального елементу зі змістом досвіду створює знання. Але, повторюємо, знання в нього обмежене лише світом феноменів (явиш), предмети ж самі по собі (ноумени) недоступні людській свідомості. Кожна закономірність в світі явищ належить людському розуму, який вносить в хаотичну різноманітність вражень, порядок, саме завдяки апріорним формам.
Тепер ми задаємо запитання про обов`язковість знання і в цьому відношенні маємо теж ряд течій.
4. Догматизм - спосіб мислення, що оперує поняттями, формулами, без врахування конкретних умов місця і часу і без врахування пізнавальних здібностей людини.
Догматизмом Кант називає будь-яку філософію, що вирішує філософські проблеми без детального дослідження пізнавальних засобів людини. Догматизм протилежний критицизму, який як раз і досліджує можливості і межі людського пізнання. Він поєднується переважно з раціоналізмом і ототожнює межі пізнання з межами мислення.
Після критики догматизму Кантом це вчення більше не проявилось, якщо не вважати матеріалістів 19 cт., які вважали теорію пізнання взагалі зайвою.
5. Скептицизм (від гр. той що досліджує) - філософська течія, що заперечує можливість істинного пізнання. Необхідно розрізняти скептицизм абсолютний, який заперечує можливість будь-якого пізнання і скептицизм відносний, який заперечує філософське пізнання (позитивізм). Крайня форма скептицизму - агностицизм: в наших знаннях немає нічого відповідного дійсності, достовірне знання в принципі недосяжне.
Справжня скептична школа виступає в 4 cт. до Р. Х. Піррон стверджував недоступність речей для пізнання і радив стримуватися від судження. Потім наступив середній або академічний скептицизм: не можна нічого знати, але можна досягнути вірогідність знання. Третя скептична школа називається пізнішою. В новий час Монтень, наприклад, відстоював релятивізм, тобто відносність нашого пізнання.
Взагалі, скептицизм як гносеологічна течія вимір. Ним користуються, щоб застерегти віл занадто догматичного способу думок або від визнання безмежної сили пізнання.
6. Позитивізм (від лат. позитивний) - течія в філософії, що походить від тези про те, що істинне знання може бути отримане лише окремими науками, а філософія як окрема наука не має права на існування, тобто для позитивізму немає самостійної галузі для філософії. Завдання ж науки - опис фактів, а не їх пояснення. Це не виключає однак існування деякої загальної науки, що складає синтез наукового знання, за якою можна зберегти стару назву "філософія". Філософія зводиться до загальних висновків із природних і суспільних наук.
Істинний розвиток позитивізму ми виявляємо у Канта. Він намагався завершити систему наук соціологією в розумінні точної дисципліни.
Позитивісти встановили закон трьох стадій розвитку духу, що пізнає:
Теологічний, коли люди створюють релігійні уявлення і пояснюють всі явища дією надприродних сил.
Філософський (метафізичний), коли релігійні уявлення більше не задовольняють людей, і все це пояснюється дією різних "сутностей" і "причин", тобто коли визнаються абстрактні причини, як, наприклад, "життєва сила", "душа", "субстанція", "світова воля", і т.д.
Третій період - позитивний, коли все пояснюється науково.
Тут ми зупинимося і зробимо коротке зауваження. По-перше, філософія ніколи не могла замінити релігію і ніколи не зможе цього зробити, по-друге, релігія дає відповіді на такі питання, на і які не здатна відповісти ні наука, ні позитивізм, так що даремно О. Кант вважав релігію менш досконалим світоглядом, ніж філософію. Людей не задовольняло язичництво, але язичництво не І початок релігії, а її занепад.
Є ще одна гносеологічна проблема, котру можна виразити і так: чи мають реальні науки право виходити за межі того, що І дано нам сприйняттям, тобто безпосередньо в досвіді, чи поставимо питання іншим чином: чи дають реальні науки пізнання сутності предметів ("речей в собі")? Це питання залишається спірним?
7. Реалізм - філософський світогляд, згідно якого світ пізнається таким, яким він нам безпосередньо представляється, тобто таким, яким ми його бачимо, чуємо відчуваємо і т.д. Наївний реалізм розглядає якості відчуттів як якості самих предметів. Таке уявлення полягає у здатності психіки об’єктивізувати відчуття. Ми вже не раз вказували на те, що якості відчуттів і не представляють якості тіл, але існують лише в нашому сприйнятті.
Звичайно, ми всі з дитинства мислимо реалістично, розглядаючи речі як оригінали, як копії, котрі ми отримуємо від наших відчуттів. Ми дотримуємося наївного реалізму й на практиці, хоча теоретично він був відкинутий подібно до наших розмов про схід сонця, хоча знаємо, що земля рухається навколо сонця. Згадаємо ще про реалізм середньовіччя. Це об`єктивно-ідеалістичне вчення, згідно якомусь загальні поняття (універсалії) мають реальне існування і передують одиничним речам.
8. Емпіріокритицизм (грец. Досвід + критицизм). Представники: Мах, Авенаріус. Вихідний пункт емпіріокритицизму - "чистий досвід", який тлумачиться як остання, нейтральна (не психічна, не фізична) реальність. Це вчення висуває уявлення про світ як сукупність "нейтральних елементів" чи відчуттів.
Емпіріокритицизм, як і вчення Берклі, розглядає речі як сукупність відчуттів, як явище свідомості, і в тому до нього не можна застосовувати філософські категорії (матерія, душа, причинність).
І ще: емпіріокритицизм трактує пізнання як засіб біологічного пристосування до середовища, тому від пізнання вимагається лише простота та доцільність; це "принцип економії мислення".
Аргументи проти реалізму з точки зору емпіріокритицизму висуваються наступні:
а) поняття реальності, яке існує незалежно від мислення, суперечить саме собі. Якщо поняття мислиться, то саме це і значить, що воно не може бути незалежним від мислення;
б) фактично можна мислити лише те, що належить свідомості, тобто мислення і уявлення не відрізняються одне від одного.
Звичайно, з цієї причини можна сказати наступне: те, що світ є моє уявлення, не означає, що він не може бути чимось іншим. З того, що дещо мислиться, ще не означає, що це дещо є лише думка.
9. Феноменалізм (від, грец. уявлення, думка) - це вчення про те, що ми пізнаємо не "речі в собі", а явища. Феноменалізм розглядає дані експерименту як явища, як вказівку на реальність, на "річ в собі". Світ зовнішнього досвіду і досвіду внутрішнього не є світ, як той, що існує сам по собі, а як той, яким він нам з`являється. Форми наочного подання - простір і час, це "чисті наочні уявлення" не витікають з досвіду, а лежать готовими в душі, тобто трансцендентальні, - це ми їх самі приносимо в досвід. Якою є душа і зовнішній світ незалежно від простору і часу, тобто самі по собі, ми не знаємо - "речі в собі" залишаються непізнаними.
Метафізика та її напрямки.
Метафізика (грец. після фізики) - спроба побудувати за допомогою наукових засобів цілісного світогляду. Завдання метафізики - бути споглядальним доповненням добутих спеціальними науками пізнань. Іншими словами, метафізика - це філософська система споглядальних конструкцій про понад дослідні принципи (начала) буття або вчення про сутності явищ.
Загальна метафізика (онтологія) досліджує природу світового буття, процесу і дії як реальностей. Вона спрямована, використовуючи вислів Канта, на "річ в собі", незалежно від суб`єктивних домішок пізнання, що перетворює його в явище.
Спеціальна метафізика містить світорозуміння, яке покликане відповідати на практичні запитання, моральні питання.
В "Критиці чистого розуму" Кант піддав метафізику критиці; він заперечував спробу отримати апріорні поняття (поняття з розуму) про "речі в собі", які знаходяться поза досвідом, таких як Бог, душа і т. д.
Така метафізика переходить, за Кантом, межі пізнання і, будучи творенням "чистого розуму", неможлива як наука. Однак, заперечивши стару метафізику, Кант створив нову, а його послідовники (Фіхте, Шеллінг, Гегель) створили з цих понять цілі світоглядні системи.
Проти метафізики виступав позитивізм, мотивуючи це тим, що поняття мають зміст лише тому, що можуть бути зведені до досвіду. І тим не менше всі противники метафізики створювали метафізичні системи.
Звичайно, метафізичні гіпотези не підлягають експериментальній перевірці - це, повторюємо, чисто споглядальні конструкції, але людська думка володіє потребою до завершеної єдності світорозуміння. Завдання метафізики - продовжити роботу, почату окремими науками, бути доповненням спеціальних наук, заповнити прогалини, робити вибір між суперечливими пропозиціями, навіть передбачувати майбутні відкриття і т. д. Зрозуміло, вона повинна викладати свої пропозиції в формі старанно продуманих ідей.
1) Матеріалізм - метафізичне припущення, що матерія є першоосновою всіх речей; матеріалізм визнає єдиною реальністю матеріальну природу.
Від філософської школи матеріалізму необхідно відрізняти поняття, яке використовують в побуті, тобто поняття практичного матеріалізму, що вказує на матеріальні або чуттєві блага життя як на єдину мету наших вчинків. В цьому розумінні, наприклад, людина, що притримується матеріалістичних поглядів в галузі філософії, в побуті може бути ідеалістом, тобто бути відданим своїй ідеї, а не захоплюватись матеріальними надбаннями.
В давнину це вчення вперше висувалось Левкіппом і Демокрітом, повторювалось Епікуром і Лукрецієм. Воно то зникало, то знову з`являлось в історії. Його поновив Гассенді в 17 cт; воно пропагувалось деякими енциклопедистами (французькими матеріалістами) в 18 cт., коли з`явилась книга Гольбаха "Система природи" - євангеліє матеріалістів. В 19 cт. матеріалізм був поновлений Бюхнером, Фохтом, Молешотом, розвинутий Фейєрбахом, Марксом і його наступниками.
Матеріалізм до кризи природознавства в 19-20 cт. мав сильні сторони у фізиці, слабкі - в гносеології і етиці. Атомістичне вчення представляє зручну гіпотезу для пояснення деяких фізичних явиш, але це вчення виявляється абсолютно немічним при застосуванні більш складних, наприклад, органічних чи психічних явищ .
Матеріалізм має рацію, стверджуючи, що організми підкорені тим же законам механічної необхідності, котра панує в неорганічному світі, але щоб це прийняти необов`язково бути матеріалістом. Однак в явищах життя є щось таке, яке, хоча й підкорено законам механічного, але не пояснене ними.
Матеріалізм малює картину залежності духовних явиш від тілесних, а також наполягає на закономірності психічних явищ.
Звичайно, матеріалізм жодної гносеології і етики побудувати не може, і якщо робить такі спроби, то зраджує свої принципи.
Деякі заперечення.
В галузі гносеології матеріалізм стоїть на точці зору наївного реалізму, який передбачає, що предмети зовнішнього світу пізнаються такими, якими вони існують в дійсності.
В галузі психології (душевних явищ) можна зробити наступні зауваження:
а) факт єдності свідомості ніяк не вивести з нескінченно подільної матерії;
б) ознаки психіки відрізняються від ознак фізичного, тобто, психічне (дух) не можливо вивести з фізичного (із матерії). Єдиний факт, на який спирається матеріалізм, - це очевидна залежність психічних процесів від фізичних.
Але в цьому ніхто не сумнівається. Сам по собі цей факт не призводить до матеріалізму.
Відношення тілесного до духовного є відношення між двома процесами, це є принцип психофізичного паралелізму;
в) матеріалізм знаходиться в суперечності з законом збереження енергії. Згідно цього закону ми повинні уявляти собі фізичні процеси як безперервний ланцюг взаємодій, серед яких немає місця для нової психічної, або духовної форми явища. Але якщо духовні явища не можуть бути зарахованими до вже відомих форм енергії (механічної, електричної, хімічної), то не можна зрозуміти, як вони виникають;
г) матеріалізм не може пояснити жодного психічного процесу. Для такого пояснення треба було б показати, як той чи інший психічний процес відповідає даній комбінації матеріальних процесів. Який саме молекулярний рух в мозку породжує думки і як проходить це перетворення матеріального в духовне. Ще нікому не вдавалось показати, наприклад, будь-яке почуття як безпосередній наслідок певної діяльності мозку. До того ж ніяк не можна
всю психіку звести до рефлекторних явищ.
д) необхідно чітко відмежовувати психічне і фізичне. Існує не лише залежність психічних процесів від фізичних, але і навпаки. На основі цього і виник принцип психофізичного паралелізму (духовні процеси просто супроводжуються фізичними). Матеріалізм же робить припущення про односторонню причинну залежність.
2) Спіритуалізм (лат, спірітус - дух) - ідеалістичне вчення про духовну першооснову світу як особливу безтілесну субстанцію, що існує незалежно від матерії. Матеріальний світ – спосіб виявлення Бога. Для деяких же спіритуалістів матеріальний світ - ілюзія свідомості.
Лейбніц - представник справжнього спіритуалізму. Все складне вказує на просте, з якого воно складається. Оскільки такий простий елемент не може бути подільним, а все матеріальне подільне, то він повинен носити нематеріальний характер. Тому останні одиниці всіх комплексів - це "метафізичні точки", не просторові реальності, або "монади"; вони є останні "цеглини світу". Це створені прості субстанції, як існують самостійно, і наділені силою. Аналогія з нашою душею дозволяє нам точніше визначити внутрішнє буття монади, адже душа - це абсолютно проста і самодіяльна істота, внутрішня мета тіла "малий світ", "стиснутий всесвіт". В своїх діях монада залежить лише від Бога; смерть не знищення, а втрата монади, тому що монади безсмертні.
Лотце ж розглядав поодинокі речі як видозміни абсолюту - субстанції. Тому всі речі можна розглядати як самостійні одиниці лише в тому випадку, коли їм приписується духовність.
3) Дуалізм (лат. подвійний) - погляд, який пояснює буття з двох протилежних начал: духовного і матеріального.
Так, Платон розрізняє матерію і ідею; Аристотель - матерію і форму. Декарт: все тілесне характеризується протяжністю, а все духовне - мисленням, отже, існує дві субстанції; вони існують незалежно одна від одної, але знаходяться у взаємодії. Декарт цієї взаємодії не пояснив.
Деякі вважають, що дуалізм як філософська теорія не сумісний з вченням про психофізичну причинність, і суперечить потребі нашого мислення в єдності.
Але процеси природи протікають з механічною закономірністю і не зачіпають духовного життя, в той же час як у вольових діях спостерігається такий зв`язок, який не можна зрозуміти, виходячи з механічних принципів. Фізіологічні процеси стояння і ходіння, м`язового скорочення і нервового збудження здатні лише показати зовнішні дії організму, але не можуть пояснити справжню причину цих дій, які здійснюються під керівництвом волі, яка в свою чергу, ставить певні цілі, а не просто підкоряється механічній причинності.
І ще одне, вже знайоме нам, заперечення проти психофізичної єдності, яка базується, на принципі збереження енергії. Якщо уявити, що психічне створиться фізичним і навпаки, то очевидно що в першому випадку деяка кількість енергії повинна пропадати а в другому - створюватись знову. Ми вже говорили, що бажання підвести духовне життя під поняття енергії повинно призвести до дуалізму енергії. Всі фізичні процеси можуть бути зведеними до одиниці роботи, або енергії. Встановити ж одиницю роботи або енергії для психічних процесів дуже важко.
Словом, багато хто вважає, що дуалізм набагато краще вживається з природознавством і психологією, ніж матеріалізм і спіритуалізм.
4) Монізм (грец. один) - філософське вчення, яке визнає лише один принцип буття, одне начало. Як матеріалізм, так і ідеалізм є моністичними системами.
В світлі цього вчення психічне і фізичне - різноманітні сторони (прояви) реальності, яка сама по собі єдина.
Монізм зустрічається у двох видах:
а) Монізм конкретний визнає духовне і матеріальне двома різними сторонами однієї і тієї ж сутності:
б) Монізм абстрактний визнає дух і матерію видами загальної, від них відмінної, сутності. Цей монізм, в свою чергу, приймає дві форми:
- сутність невідома. Представник цієї форми монізму Спіноза, вчення якого коротко можна викласти так: єдина нескінченна субстанція має велику кількість атрибутів, але лише два з них є доступними людському пізнанню, а саме: протяжність і мислення. Кожен з цих атрибутів виражається в індивідуальних модусах. Відмінності матеріальних тіл - це модуси атрибуту протяжності, а різноманітні душі - модуси "атрибуту мислення. Справжня ж природа сутності невідома.
- сутність відома. Завдяки діалектичному прогресу зміст абсолютного збагачується і, таким чином, сутність Абсолюту або Бога поступово завершується в конкретних визначеннях, до яких веде розвиток ідеї. Спеціальними формами реалізації абсолюту є природа і дух. Це, як добре з вище зазначеного, є вчення Гегеля.
Деякі припускають, що монізм представляє собою лише словесно замаскований дуалізм.
5. Механіцизм і телеологія.
Механіцизм - світорозуміння згідно якого механічна форма руху є єдино об`єктивною і призводить вона до матеріалізму
Телеологія (грец. мета + наука) - філософське вчення про доцільність, цілеспрямованість всіх явиш життя.
Механіцизм визнає сліпий необхідний зв`язок причини і наслідку - це природна причинність. Таке розуміння характерне вже для давнього атомізму. Спіноза також приходить до висновку, що не має ні вільної волі, ні цілей, що керують ходом подій.
Платон - перший телеолог: все виникло і розвивається згідно цілей. У світі ідей панування належить розуму і цілі, у світі матеріальному - сліпої необхідності. Близький до нього і Аристотель: в природі панує механічна закономірність у формі руху. З іншої сторони, ціль всякого розвитку - форма, поняття ідеальне, Бог - "чиста форма".
Матеріалісти намагались механічній закономірності надати якоїсь доцільності, - саме це намагався зробити дарвінізм. Але дарвінізм пояснює лише процес виникнення нових органів, але не (може пояснити існування готових форм організму, котрі необхідні для збереження особи і виду. Адже кожна біологічна форма має закладену в ній ідею розвитку. Звідки вона?
І далі: поняття добра і зла несумісні з механічною теорією, або, в такому випадку, ці поняття просто не знаходять собі місця при вивченні світової природи.
Словом, механічне пояснення правомірно при застосуванні до бездуховної матерії, телеологія ж вірна по відношенню пізнавальної волі і дій людини. Існує реальне буття двоякого порядку, цьому відповідає двоїста закономірність процесів. Теологічне розуміння є не порушення, а доповнення механічного.
Питання про останні цілі всесвіту, як і питання про її першопричину непроникний для наукового дослідження, це вже релігійна проблема.
6. Оптимізм і песимізм. Останнє метафізичне питання стосується цінності світового буття і світового процесу.
Оптимізм (від лат. кращий) - погляд, який припускає, що світ має позитивну цінність, і не зважаючи на деяку свою недосконалість є кращим зі всіх можливих світів (Лейбніц). У повсякденному житті цей термін означає світовідчуття, проникнуте життєрадісністю і вірою в майбутнє.
Песимізм (від лат. найгірший) - світогляд, який передбачає, що світ має негативну цінність; він є зло і тому небуття краще буття (Шопенгауер).
Лейбніц стверджує, що світ походить з всемогутності Бога, і тому повинен бути кращим зі світів. Поняття про позитивні негативні цінності повинні бути точно визначені. Лейбніц вивчав форми зла. Є такі види зла: метафізичне зло полягає в обмеженості і недосконалості фізичної і духовної природи; фізичне зло є всяке страждання; моральне зло зумовлене обмеженістю і кінцем творення.
Лессінг, Гердер: світ не є кращий зі всіх можливих світів, але ін розвивається в цьому напрямку; це еволюційний оптимізм, котрий має місце в системі Гегеля: негативні цінності підкоряються вищим і більш загальним цінностям.
Шопенгауер. В його вченні явно присутня спорідненість з буддизмом. Кожний окремий вольовий акт має ціль, але воля як сукупність прагнень немає жодної цілі. Поки діє воля - немає спокою в світі. Звідси і страждання, тому що будь яка насолода задовольняє нас лише тимчасово, а нові бажання приносять нові страждання.
Тому зло є суттєвим, небуття - бажаний стан. Не твердження, а заперечення волі позбавляє нас від страждань.
Християнство. Світ, створений Богом, є чистим від зла. Гріхопадіння перших людей призвело до спадкової гріховності. Христос спокутував гріхи світу. Хто приймає Його в себе, той отримує спасіння і блаженство. Світова доцільність свідчить про божественне походження світу. Блаженний. Августин писав: "З боротьби протилежних начал складається чудо світу". Бог допустив зло для кінцевого торжества добра, так як лише в боротьбі, випробуваннях добро отримує повну ціну.
7. Детермінізм та індетермінізм.
Детермінізм (від лат. визначаю) - вчення про всезагальну причинну обумовленість природних, суспільних і психічних явиш; він стверджує дійсність причинного зв`язку між причиною і дією, умовою і наслідком, мотивом і вчинком.
Індетермінізм визнає вільну волю, так як кожна людина усвідомлює себе вільною. Сама звичайна форма індетермінізму - це свобода вибору. Словом, індетермінізм визнає, по меншій мірі, можливість не зумовлених необхідністю, тобто вільних актів. Зрозуміло, що детермінізм тісно пов`язаний з матеріалізмом, де він доходить до фаталізму, який визнає неминуче зчеплення причин і дій, проти яких людина безсила.
Індетермінізм - стверджується лише в галузі людської волі, де має місце акт психологічного вибору і знаходять собі застосування моральні і правові поняття заслуги і провини, відповідальності та обвинувачення.
Древня філософія мало приділяла уваги питанням свободи і волі. Вперше висунула проблему протиріччя детермінізму та індетермінізму християнська філософія.
Бл. Августин вважав, що в результаті гріхопадіння "можливість не грішити" перетворилась в "неможливість не грішити". Цим визнавався лише деякий залишок вільної свободи.
Фома Аквінський: воля визначена лише кінцевою метою блаженства і добра, але в житті вона може вибирати з багатьох шляхів, які ведуть цієї цілі.
Спіноза: його механічний погляд вимагає радикального детермінізму. Свідомість свободи ґрунтується у нього лише на незнанні причини, свобода - це ілюзія.
Лейбніц робить різницю між механічним примусом та визначеністю мотивами, а це не одне й те ж, оскільки мотиви не примушують нас до тієї чи іншої дії, а спонукають.
За Кантом, людина як істота фізична, підкоряється законам матеріальної причинності, тобто його дії необхідні, як істота моральна вона вільна. У Канта, як бачимо, існує два види причинності: емпірична і та причинність, яка досягається розумом із свободи. У вченні про свободу волі, філософ виходить з факту морального закону чи категоричного імперативу, котрий вимагає від нас абсолютного підкорення. Але як це співставити зі свободою волі? А ось так: наш розум виставляє відомий моральний закон, котрий нам наказує бути незалежними в наших діях від всяких чуттєвих спонукань, адже здатність діяти незалежно від чуттєвих спонукань і є свобода.
Гербарт наполягає на необхідності детермінізму, інакше, на його думку, неможливо було б впорядкувати виховання людини. Лотце відстоює індетермінізм. Розглядати моральні вчинки людини, його відповідальність перед законом можливо лише в тому випадку, якщо припустити свободу волі, сама практика життя вимагає вільної волі.
Звичайно, вільної волі вимагають факти морального життя: без неї неможлива була б відповідальність людини за її вчинки. Але не можна змішувати свободу з безпричинністю, так як свобода не означає відсутність мотивів. У світі фізичних явищ ми не можемо мислити причинного зв`язку без ознаки механічної необхідності. Але в моральному житті людини діють мотиви, а вони не примушують, вони пропонують вибір.
Свободу поведінки часто плутають зі свободою бажання, нашу незалежність від зовнішніх впливів - з безпричинністю та відсутністю мотивів взагалі. Ми не можемо хотіти по іншому але ми можемо діяти не так, як нам хочеться - в цьому й полягає боротьба духу з плоттю. Хотіння співпадає з поведінкою лише у людей досконалих або у тих, хто дуже низько впав, у досконалих хотіння співпадає з моральними вимогами, хотіння у тих, хто низько впав співпадає з негідними вчинками.
Взагалі, свобода не дається відразу, вона досягається моральною працею, але в людині є щось, якийсь внутрішній "цензор", котрий допомагає зробити перший крок в цьому напрямку. Це підтверджується хоча б тим фактом, що ми часто не підкоряємося примусу зовнішнього світу.
8. Теологічні напрямки.
Цей вид метафізичних розбіжностей стосується Бога.
1.Теїзм (від грец. Бог) визнає існування особистого Бога як
надприродної істоти, яка володіє розумом і волею і впливає на всі процеси у світі.
2.Деїзм (від лат. Бог) - вчення, котре визнає існування Бога в якості
безособистої першопричини світу.
3.Пантеїзм (від. грец. все + Бог) - філософське вчення, яке об`єднує
Бога і світ, і інколи ототожнює їх.
Атеїзм - система поглядів, які заперечують віру і надприродні сили.
Обґрунтування теїзму об`єднуються під загальною рубрикою доказів буття Божого. Основних таких доказів п`ять: онтологічний, логічний, космологічний, телеологічний і моральний:
а) онтологічний доказ буття Божого. Цей доказ вперше ввів Ансельм Кентерберійський. Всі його форми зводяться до того, що буття Боже виводиться з самої ідеї, з поняття Бога, властивого людському духу. І ще: істота, вище якої не можна мислити жодної іншої істоти, не може існувати в нашій свідомості, тому що в такому випадку ми могли б уявити ще іншу вишу істоту.
Кант піддав критиці цей аргумент. На його думку, буття ніколи не є предикатом поняття поряд з іншими його предикатами. В онтологічному доказі робиться висновок від уявного поняття про Бога до його дійсного буття. Але буття предмета, як ми знаємо з кантівської гносеології, не може бути виведене до досвіду шляхом чистого розмірковування про нього; в бутті предмета ми переконуємося лише за допомогою досвіду.
Декарт однак посилив цей доказ, який і виділився в особливий логічний доказ.
б) логічний доказ Божого буття. Дійсно, ідея Бога настільки велика, що причина її не може лежати ні в нас самих, ні в оточуючому нас світі тому що, людина обмежена кінцевим буттям, особливо в умовах первісного, напівдикого існування, не могла сама піднятись до такої великої ідеї, а тому ідея Бога може мати причину лише в самому Богові.
В нашому мисленні може виникнути лише дещо адекватне тому оточуючому світу, який відображається в нашій свідомості. Людина не могла знайти в оточуючому нас світі істоту безкінечну і довершену. А якщо ми утворюємо поняття безкінечної, довершеної істоти, то це поняття не може бути лише продуктом діяльності власної думки, а повинне витікати лише з якогось реального джерела.
в) космологічний доказ буття Божого походить від факту існування світу до його першопричини, тобто до Бога. Без Бога видимий світ не мав би достатньої причини.
Цей доказ давніший онтологічного. Ще Платон писав: "Шукаючи причину руху однієї речі в іншій, а другої в третій, ми зрештою повинні прийти до такої речі, яка рухає сама себе". Так думав і Аристотель: джерелом (причиною) руху він вважав Бога.
І цей доказ Кант піддав критиці. Тому що він від буття світу, приходить до буття необхідної істоти, а потім а пріорі (до досвіду) стверджує, що така необхідна істота і є істотою найбільш довершеною, тобто Бог. Тому Кант вважає, що цей доказ повторює всі слабкості попереднього доказу.
Взагалі, в усіх цих розмірковуваннях Кант зберігає відданість своєму вченню про непізнаність "речі в собі", тобто про те, що ми осягаємо лише явища (феномену), а не сутності. І далі, за Кантом, ми можемо мати пізнання лише про предмети, що підлягають досвіду і спостереженню, а про предмети, які не підлягають досвіду і спостереженню, можемо мати лише думку або ідею, але не можемо мати знання. Звичайно, Кант не приділив уваги матеріалам колосального релігійного досвіду, що засвідчено і великою кількістю людей, і яким не довіряти не має причини. По-друге, мова йде про першопричину світу, і про те, що нею повинен бути Великий Розум. Якщо ми відкинемо першопричину, то тим самим ми анулюємо поняття причинності взагалі, так як всі процеси в світі, в такому випадку, перетворяться в безкінечну зміну явищ. Якщо ж не має першопричини світу, значить не може бути ніяких причин в самому світі. Наш розум не може допустити безкінечної зміни явиш і чомусь вимагає необхідної істоти як останньої засновниці всього умовного і випадкового.
г) телеологічний доказ Божого буття виводить буття Бога з доцільності і закономірності, що простежується всюди у світі. Цей доказ також давній: його підтримували Сократ, Платон та інші. Адже, за вченням давніх, навіть страждання, руйнація, смерть - це лише покриви нового життя, що зароджується. В чому причина цієї гармонії? Ми не можемо визнати причиною цієї гармонії фізичні сили, тому що з них не можна вивести духовних явиш. Живе, не могло б з`явитись без життєвого начала, розумне - без Розуму.
Кант не прийняв і цей доказ, він, мабуть, хотів зробити Бога предметом експерименту, хотів, як і Апостол Хома, вкласти пальці свої у рани Христа. Однак до свого "категоричного імперативу", тобто дітища своєї нової метафізики, вимагає повної довіри, хоча і цей закон не може бути предметом дослідження.
д) етичний (моральний) доказ Божого буття ґрунтується на законах моральності, на вірі в етичну причинність, завдяки якій ми збираємо плоди наших вчинків.
Існує моральний закон, совість, почуття відповідальності. Ці явища не могли виникнути у світі фізичних речей, оскільки а природі не має цілей, а панує лише причинний механічний зв`язок; в природі немає і різниці між добром і злом. Ці явища не могли виникнути і в самій людині, тому що вона відрізняє своє мимовільне, тобто те, що виходить від неї, від закону, тобто того, що стоїть над ним.
Кант підхопив ці докази, але надав їм дещо іншого трактування. За Кантом, існує моральний закон (вимога морального обов`язку); цей моральний закон Кант назвав категоричним імперативом, тобто правилом, яке наказує діяти так, а не інакше. Це є розпорядження практичного розуму. Практичний розум отримує закони моральності не від Бога, не від природного потягу, а від своєї власної глибини; він сам себе зобов`язує, тобто істинна мораль автономна. Ось чому в нього не моральність витікає з релігії, а релігія повинна базуватись на моральності, власне кажучи, релігія зводиться до моральності і тому в нього не Бог є джерело морального закону, а навпаки, цей закон вимагає Божого буття. Піддаючи критиці всі докази Божого буття, Кант висунув ось цей свій так званий моральний доказ. Він пише: "В мені є моральна впевненість, що Бог існує".
Як бачимо, Бог потрібний йому лише для підкріплення його морального вчення. Насправді ж, він відрізає моральні вимог їх справжнього джерела - від Бога, і прирікає людину на самотність, позбавляє його духовної підтримки. Автономна моральність без турботи вищої правди немає виправдання і вищої мети вона не може бути і абсолютною цінністю; позбавлена зв`язку з абсолютним добром, вона є лише похмурим покликом душі, але немає точних орієнтирів, і приречена на безкінечні шукання і помилки.
Деїзм. Деїсти, як правило, сприймають космологічний доказ Божого буття, тобто приймають аргумент першопричини світу, але, Лок, наприклад пояснює походження поняття Бога, поєднанням і посиленням найкращих якостей людини. Деїсти вважають, що світ був би погано влаштований і Бог не був би довершеною істотою якби вимагалось його постійне покращання і, пов`язане з цим постійне втручання Бога в справи світу.
Пантеїзм. Пантеїзм має три течії:
а) натуралістичний і матеріалістичний пантеїзм, якщо сказати "Бог є світ", тобто в даному випадку Бог розчиняється в природі і зникає як надсвітова Особистість;
б) ідеалістичний пантеїзм виражається у формулі: "світ є Бог", тобто розчиняється вже не Бог в природі, а природа в Богові, і сам світ стає чимось примарним, тимчасовою властивістю Божества, Його вираженням. Цю точку зору добре виразив Дж. Бруно: "Природа не що інше, як Бог в речах".
в) якщо зв`язку "є" розуміти як тотожність, як знак рівності, отримаємо форму пантеїзму, яку відстоював Спіноза.
Проти пантеїзму ми можемо заперечити наступне: чому те, що називається світом, ми повинні називати ще й Богом? Чи не означає це, що для пояснення світових процесів одного поняття "матеріальний світ" недостатньо і людина шукає істинну причину світу? Якщо Бог і світ синоніми, то самостійне поняття Бога зникає і пантеїзм стає атеїзмом. Якщо ж обидва вираження означають різне, то тоді ніякого пантеїзму немає і Божественна істота отримує інший смисл, ніж світ. Словом, пантеїзм стає атеїзмом, коли він Бога розчиняє в природі, або переходить в якесь інше теологічне сприйняття.
9) Психологічні течії.
В галузі психології існують метафізичні суперечності двоякого роду. Перш за все розкол виникає при визначенні сутності душі:
а) теорія субстанційності називає душею єдину субстанцію, що лежить в основі окремих фізичних процесів; душа є реальність, про яку свідчать її прояви;
б) теорія актуальності бачить в душі лише сукупність духовних процесів, оскільки вони безпосередньо нами переживаються.
Розглянемо детальніше ці течії. Теорію субстанційності вперше заснував Декарт в результаті того, що розділив уявну і протяжну субстанцію, Гербарт теж вважав, що душа це "реальна", проста якість, але вона нам не відома. Лотце вважав, що "факт єдності свідомості є в той же час і фактом існування єдиної субстанції". Однак, за Лотце, кожна душа це єдність, притаманна певним уявленням і прагненням. Такий поворот вже дещо зближує теорію Лотце з теорією актуальності. В Юма душа є простий зв`язок процесів свідомості, - саме його і необхідно вважати засновником теорії актуальності. Це вчення потім розробляли Паульсен і Вундт.
Проблему душі неможливо вирішити експериментальним шляхом. І тому суперечка продовжується до тепер, і, мабуть, буде продовжуватись ще довго.
Якщо Паульсен, захищаючи теорію актуальності, вказував на те, що душевна субстанція не є об`єкт нашого сприйняття, то йому заперечили, що і атоми не можуть служити об`єктом сприйняття, та й навіть сама "матеріальна субстанція" не сприймається нами, так як ми сприймаємо явища, в кращому випадку речі, але не матерію безпосередньо.
Далі Паульсен говорить про те, що неможливо уявити зв`язок між душевною субстанцією і емпіричними психічними явищами? На це йому цілком резонно відповідають: а хіба легше уявити зв`язок між психічними і фізичними явищами? До того ж без наявності душевної субстанції як можна мислити поєднання самих психічних актів, де шукати єдність свідомості?
Вирішальним аргументом проти теорії субстанційності є заява Вундта про те, що всі психічні акти зумовлені причинково і пов`язані з фізичними процесами.
Але духовна субстанція чи душа діють у фізичному світі, і її акти проходять через матеріальні інструменти нервової системи, і тому здається, що викликаються вони причинами матеріальними. Між іншим, душа відповідає на зовнішні подразники, точно так само, як і викликає ті чи інші фізичні зміни, наприклад, простий вольовий рух.
Ми різко відрізняємо нашу свідомість від різних психічних актів, котрі контролюються свідомістю. Але і сама свідомість, у свою чергу, контролюється якоюсь силою, оскільки незрозуміло, як, будучи лише самою свідомістю, ми проводимо спостереження за своєю свідомістю, тобто ми змушені визнати яку-небудь іншу силу, яка здатна керувати нашою свідомістю.
Всі наші заперечення проти противників субстанційності душі ще в більшій мірі стосуються абсолютних матеріалістів та атеїстів, тому наші відповіді відносяться перш за все до них.
Нам слід зупинитись на розбіжностях ще між двома напрямками в психології, між інтелектуалізмом та волюнтаризмом.
Інтелектуалізм - вчення, згідно якого інтелектуальні процеси сприйняття, уяви та мислення утворюють основу та джерело всіх інших душевних актів.
Волюнтаризм - напрямок у філософії та психології, який проголошує волю вищим принципом буття.
Декарт охарактеризував мислення як атрибут душевної субстанції і тим самим заснував інтелектуалізм. За цим вченням, відчуття і воля несуть побічні продукти діяльності уявлень.
Що ж стосується волюнтаризму, то ще Дунс Скот (І+1308) стверджував перевагу волі перед інтелектом, але найповніше виразив і утвердив волюнтаризм як основу буття Шопенгауер. Для нього воля як у зовнішньому, так і у внутрішньому світі людини є перша і головна рушійна сила, а інтелект є лише інструмент, яким користується воля.
Паульсен вказував на пріоритет волі і навіть розглядав це явище у світлі еволюції. Наприклад, він цілком слушно вважав, що не можна говорити про інтелектуальні процеси у нижчих організмів - ними керує лише сліпе прагнення. Тому потяг у нього характеризується як основна функція психічних процесів. У дитини також перш за все розвивається вольове життя і лише потім вона до нього приєднує діяльність інтелекту. Однак, від волі залежить все: вона спрямовує нашу увагу, від неї залежить, що з нашого досвіду ми утримуємо в пам`яті і що пропускаємо.
Однак все це можна заперечити наступним чином: адже все, про що тут говориться як про вольові рухи, не є той простий потяг, те сліпе прагнення, котре взяли за основу Шопенгауер і Паульсен. У всьому цьому процесі видно, що сама воля спирається на складніші інтелектуальні процеси. Нам же здається, що як вольові, так інтелектуальні акти повинні спиратись на якусь третю силу, інструментами якої вони є. Інколи ми придушуємо інтелектуальний акт волею, але це не сліпе прагнення - в цьому придушенні є якийсь смисл, якась ціль. Значить, хтось керує і волею. Для нас висновок один і воля, і інтелект - інструменти душі.
3. Логіка - наука про закони і форми мислення, направлених на пізнання світу. Ціллю всякої науки визнається отримання обов`язкових суджень, а завдання логіки - пошук умов, при яких такі судження можливі. Логічне пояснення конструює внутрішні відносини понять один до одного. Отже, ми вважаємо логіку теорією формальних припущень всякого пізнання.
Логіка як наука про формальні принципи пізнання заснована Аристотелем. Схоластика розвинула логіку в детальну формальну систему - в силлогістику (вчення про умовиводи). Петро Рамус (+1572) систематизував логіку; він розрізняє чотири частини логіки: вчення про поняття, судження, умовивід і мислення.
Кант вважав, що логіка не повинна займатись ні походженням, ні предметом мислення, вона - вчення про правильність вживання глузду та розуму.
Гегель - представник метафізичної логіки; він, як відомо, ототожнював мислення і буття, і відповідно до того бачив в діалектичному саморозвитку понять відображення реального процесу всього, що відбувається.
Діалектична логіка вивчає також такий спосіб мислення, в якому протилежності подані одночасно.
II. Спеціальні філософські дисципліни.
1. Філософія природи - частина філософії, яка має своїм предметом узагальнення результатів природознавства і зведення їх до головних принципів.
Древня філософія до Сократа була цілковитою натурфілософією. Термін "філософія природи" вживався ще Сенекою (+63). Платон виклав свої погляди на філософію природи в Тимеї", Аристотель - у фізиці. У Шеллінга природа - царство послідовних цілей від нижчих до вищих. Для християнства природа - творіння Бога як середовище здійснення задуму Творця для розвитку і спасіння роду людського.
2. Психологія (грец. душа + вчення) - наука про душевні явища, про взаємодії суб`єкта з об`єктом, того, що пізнає з тим, що пізнають. Центральним в психології є поняття душі.
За вченням Аристотеля душа здійснює можливість життя - від неї походять ріст, харчування, чуттєве сприйняття. В рослині душа є лише принципом харчування, у тварин і людині - силою відчуття. Але людина має ще мислячу душу (нус) – це поєднання вищих ідей.
До 17 cт. психологія трактувалась як частина фізики. Слово "психологія" вперше з`явилось у середні віки і входило у вчення про дух; ввів термін Меланхтон.
Декарт усуває дуалізм душі. За його вченням, існує лише одна душа - розумна душа людини. Життєві процеси, спільні для людини і тварин, здійснюються механічно.
Хр. Вольф зараховує психологію до метафізики і розділяє на раціональну і емпіричну. Лок предметом психології називає все пізнане за допомогою внутрішнього сприйняття, а психологію - наукою про внутрішній досвід.
В 19 cт. виникла суперечка між чистою психологією та психологією фізіологічною, тобто постало питання про походження духовних (психічних) явищ і про взаємозв`язок духовного і матеріального. Фізіологічна психологія (крайня форма - біхевіорізм) зводить поведінку людини до фізіологічних процесів, стверджує повну залежність психічних явиш від фізичних і веде до матеріалізму.
Зв`язок між фізіологічними процесами і психічними явищами вивчався давно, починаючи від Клавдія Галена (2 cт. до Р.Х). У 18 cт. Платнер вчив так: у крові знаходяться найтонші, рухомі і палкі частини, що проникають з судин в нервові клітини, рухаючись до душі і від неї є посередниками між душею і тілом.
У 19 cт. почали звертати увагу на фізіологію почуттів і психопатологію (розлад душевного життя), що теж говорить на користь залежності в організмі духовних явиш від матеріальних процесів.
Фехнер вважав, що в "елементах психофізики" має місце ідея всезагальної зумовленості психічних явищ фізичними.
Вундт же вважав, що психічні процеси постійно супроводжуються фізіологічними, тобто існує закономірний зв`язок між ними. Це принцип - психофізичного паралелізму.
Наша точка зору полягає в наступному: оскільки два світи - світ фізичний і світ духовний - існують як об`єктивний факт, то взаємозв`язок між ними також факт, і тому принцип психофізичного паралелізму нами може бути прийнятий. Ми лише не можемо звести духовні явища до матеріальних рухів; як це роблять матеріалісти, тому що душа має божественне походження, тобто є частинкою Божого духу і лише вона матеріальні рухи в нервових волокнах перетворює в психічні акти.
Що ж стосується фактів психопатології, то їх можна цілком пояснити з точки зору нашої концепції. Нервова система - інструмент душі, тому кожен нервовий розлад, тобто зіпсованість інструменту не дає можливості душі проявити всі свої якості в умовах тіла.
3. Етика і філософія права.
Етика (грец. звичай, характер) - вчення про людську діяльність, оскільки вона оцінюється з точки зору добра і зла; це - побудова ідеалів належного і оцінка існуючого.
Аристотель ввів слово "етичний" для позначення особливого класу достоїнств; Цицерон переклав цей термін словом "моральний". Отже, з`явилось три терміни: етика, моральна філософія, практична філософія.
Досократовський період.
Піфагорейці підкреслювали важливість міри і гармонії практичної поведінки. Геракліт вимагав підкорення власного загальному. Демокріт вважав, що щастя - це вище благо.
Сократ у своїй боротьбі проти софістів, котрі заперечували всезагальність моральних норм і піддавали сумніву їх обов`язковість, зробив спробу дати наукове обґрунтування того, що слід вважати моральним. Якщо ми будемо знати, що таке людина, вважав він, то ми будемо знати, як вона повинна діяти. Ось тому доброчесність є знання, а добро - це те, що доцільно. Однак вже його сучасники бачили, що людина знає і схвалює краще, але робить гірше. Доцільність не може бути основою добра, оскільки і зло часто користується цим інструментом.
У Платона зле начало - це матерія, тобто те, що не належить до сутності речей. Поняття, ідея - це істинна реальність. Досконала ідея - це є ідея добра, котра співпадає з Божественною субстанцією ("Діалог про державу").
Аристотель дав перший систематичний виклад філософії моральності в "Нікомаховій етиці". Загальне питання про етику - Проблема всезагального блага. Всезагальне благо - щастя, але в чому воно? Це сила душі, яка прагне до досконалої доброчинності, котра викликає насолоду і досягається розумом. ця етична концепція досить близька до християнського вчення.
Стоїки закликали жити згідно природі, а так як розум складає істинну природу людини, то це значить жити у відповідності з розумом. Мудрець, який виконує це правило, і є доброчинна людина; вона діє згідно вимог обов`язку, і тому вона позбавлена від пристрастей, які підкоряють собі "нерозумних".
У еппікурейців вище благо - це щастя, насолода, це душевний спокій, котрий не порушується пристрастями. І ще: щастя - в атарксії, у фізичному здоров`ї. І для них знання - умова щастя.
Християнство. Після гріхопадіння у світ увійшло зло, від якого людина сама собою не звільниться. Приносить звільнення і примирення Син Божий, який взяв на себе гріхи людства і спокутував їх. Ті, хто вірить у Спасителя і сприймає Його вчення, отримує прощення гріхів і вічне блаженство, звичайно, при умові покаяння. І ще: всі люди рівні перед Богом і браття між собою. До блаженства веде вузька стежина доброчесностей. А що є добро? Добро у схожості до Бога. Добро є розкриття досконалості Бога у світі і людині. Звідси і щастя в богоподібності.
В Середньовіччі етика ставиться в залежність від релігії; антична етика відкидається, однак було залишено платонівське протистояння матерії і ідеї, чуттєвості і розуму. Моральний ідеал цього періоду - аскетизм.
Нова філософія прагнула пояснити факти морального змісту на основі психологічних, соціологічних і історичних поглядів. Про це ми будемо говорити детальніше у третьому розділі (етичні напрямки).
Тепер ми лише зауважимо, що завдання етики, на наш погляд, полягає у пошуку та визначенні всезагального поняття добра, моральних цінностей. Етика повинна володіти одним основним поняттям - поняттям цінності, тобто треба мати всезагальне мірило цінностей, потрібна така система, котра розкрила б обов`язковість моральних правил і вказала б на кінцевий зміст цих правил. Щоб виконати це завдання - треба визнати в моральній діяльності виший авторитет. Так коло замикається і ми приходимо до Бога.
Природно, що з визнанням всезагальних правил поведінки, виникає відповідальність за свої вчинки і разом з тим схвалення чи покарання, - так виникає право.
Філософія права - наука про формальні, постійні і незмінні категорії права. Вона вивчає ту постійну форму, в яку життя вливає зміст права, який змінюється.
Юрист повинен не лише вивчати, але й судити право. Взагалі у зв`язку з цим виникає цілий ряд питань: закон судить людей, а хто судить закон? І ще: не всякий закон правда. Словом, чому право має право бути правом? Хто нівелює закон і т. д.?
Філософія права має завдання визначити відношення природного права до позитивного і відношення права до моральності. Що ж таке природне право і право позитивне?
Природне право виводиться з того чи іншого принципу, іманентного людській природі, будує право на чистих постулатах розуму. Цe тe, про що говорить aп. Павло в посланні до римлян, маючи на увазі язичницьку природну правду (Рим.2.14.).
Вл. Соловйов дав досить гарне визначення позитивного права: "Право є примусова вимога реалізації визначеного мінімуму добра чи порядку, який не допускає відомих проявів зла".
Аристотель розрізняє справедливість за своєю природою і справедливість за законом.
З 16 cт. починається розробка природного права; його поняття і принципи розвиваються із чистого розуму а пріорі (Гуго Гроцій).
Проте з тих пір як з`явилась історична школа, котра доводила змінність всякого права, юристи зайняли негативну позицію до природного права. О.Кант відокремив моральність від законності: перша залежить від образу думок, друга - визначається відповідністю вчинків згідно закону.
Нам необхідно зупинитись на цій проблемі з цією метою, щоб студенти духовних шкіл, мали чітке уявлення стосовно цих двох сфер людської діяльності, тобто права і моральності. Моральність ширше права, право - це лише частина моральності, або, яка каже Вл. Соловйов - мінімум моральності. Вимоги права і моральності не завжди співпадають. Вл. Соловйов далі пише: "Закон дозволяє аморальність пасивну і забороняє аморальність діяльну". Як це зрозуміти?
Будь-який прояв зла є гріх, але не кожен гріх карається законом. Можна сказати так: не кожен гріх злочин, але кожен злочин гріх. Злочин - це той гріх, який карається законом. Людина має право на ненависть, і закон не буде карати його за це, але не має права реалізовувати свою ненависть, завдаючи шкоди іншим. Злочин - активний прояв зла, що приносить шкоду іншій людині або суспільству.
Але може бути і так, що порушивши закон, людина не грішить, тому що не кожний закон є правда, адже й сваволю можна внести до закону. Неправедний закон може знищити права людей - це з однієї сторони, але неправильно зрозуміле право (вседозволеність) мусить бути обмежене законом. Звичайно, право (права людини) повинно стати законом, а не закон правом. Лише вища правда може внести розумну пропорцію між цими двома вимогами. Право, тобто закон, що не співпадає з вимогами моральної свідомості добра, а отже не співпадає з вищою правдою Божою, не відповідає своєму призначенню.
Тут ми переходимо до вічної проблеми, до стосунків особистості і суспільства. "Сутність права, - пише Вл. Соловйов полягає в рівновазі двох моральних інтересів: особистої свободи і суспільного блага".
Люди постійно вагаються між двома принципами, прагнучи то до свободи, то до єдності (рівності). Перевага сили у особистих сваволях руйнує суспільну солідарність, але надмірні зусилля суспільної турботи притискають особистість. Особистість ніколи не повинна розглядатись як засіб до суспільної гармонії; особистість - мета суспільного розвитку. Але з поняття особистості витікають не лише її претензії, але і її обов`язки, обов`язки взаємного визнання, оскільки ніхто не може закріпити свої інтереси, ігноруючи інтереси інших. Словом, як сказав Г. Ламене, "Обов`язок без права є рабство; право без обов`язку -анархія". Робесп`єр трактував цю проблему так: "Межами свободи служать рівні права інших".
І якщо ще раз повернутись до факту, що не кожний закон правда, то, як нам здається, пропонований висновок повинен задовольнити обидві сторони: "Межа покори особистості суспільству повинна відповідати межі покори, в самого суспільства моральному обов`язку". Ми ж робимо такий висновок: право виростає з моральності, а моральність, совість - від Бога.
4. Естетика (грец. відчуття, почуття) - вчення про прекрасне, про мистецтво і про художню творчість. Естетика досліджує ставлення мистецтва до дійсності.
Слово "естетика" вперше ввів Баумгартен, який вважав, що естетика - наука про чуттєве пізнання, на відміну від пізнання шляхом розуму.
Платон розрізняє красу тіла і красу душі, красу зовнішню і внутрішню; друга співпадає з моральністю, перша повинна служити другій.
Гом (англ. філософ) зробив спробу встановити об`єктивні умови прекрасного. Він зводив в єдине ціле елементарні сполучення певних естетичних збуджень з певними властивостями предметів, що викликають ці збудження і, таким чином, намагався отримати кодекс смаку.
Кант же вважав, що прекрасне подобається нам незалежно від практичного інтересу. Цe - доцільність без мети.
В етиці після Канта виникло дві протилежних течії: естетика змісту (Шеллінг, Гегель, Шопенгауер) і естетика форми (Гербарт).
Нам здається, що роль прекрасного набагато більша, і вона пов`язана з Божественним началом. Справедливо відзначав Вл. Соловйов: естетика є відповіддю на запитання про долю і зміст матерії. "Втілена ідея", "свята тілесність" - такі в нього найбільш загальні визначення краси. Краса, за Соловйовим, є місце зіткнення "двох світів", це філософське обґрунтування афоризму Достоєвського "краса спасе світ".
Краса - це не продукт біологічного або соціального пристосування, - це мета світопорядку, закладеного Творцем.
5. Філософія релігії. Філософією релігії займались ще в давнину. Аристотель в складі своєї "теоретичної" науки розрізняє метафізику, фізику і теологію як вчення про останні основи і останні причини.
Теологія (богослов`я) - наукове викладення вчення про Бога. В схоластичній філософії розрізняли: природне богослов`я, філософське богослов`я і богослов`я відверте або релігійне. Природним богослов`ям називається те вчення, яке може бути побудоване виключно при сприянні розуму і без участі віри.
Теософія (богопізнання) - це таке богопізнання, якого досягається безпосередньо через містичне сприйняття. Воно не базується на Божественній відвертості (Яков Беме, Парацельс і ін.).
Анаксагор (500 р. до Р.Х.) визнає буття істоти, яке надає форму і порядок світу (нус - дух).
У Платона поняття Бога співпадає з поняттям добра. Аристотель визначає буття Бога як першої рушійної сили. Бог в нього - чиста форма, дух без плоті.
Бл. Августин багато зробив для філософського обґрунтування теології. Фома Аквінський створив філософсько-богословське вчення, яке атеїзм не в змозі заперечити.
Ансельм Кентерберійський намагався дати чіткі докази буття Божого.
Декарт, Лейбніц, Вольф займались раціональною теологією в новій філософії. Вихідним пунктом для них служили: частково природознавство, частково етика. Звідси і поділ на фізико-теологію і етико-теологію. Дали докази буття Божого (онтологічне, космологічне).
Юм у "Діалогах про природну релігію" піддав критиці теологічний доказ буття Божого. В "Природній історії релігії" побудував психологічну теорію походження релігії. Джерело віри, за Юмом, не розум, а страх і надія, а також уявлення.
Кант відкинув будь-яку фізико-теологію, - існує лише етико-теологія і лише моральний доказ буття Божого.
Л. Г. Якоб: віра в моральний порядок є мотивом віри в істоту, яка служить основою для цього порядку.
Гегель. В нього розмірковування про релігію носять історико-філософський характер. Окремі форми релігії - це ступені розвитку діалектичного процесу. По суті, релігія співпадає з філософією, але зображає абсолютне (Бога) лише чуттєво, а не в поняттях, тому за формою вона нижча філософії.
Фейєрбах: Бога створила людина, яка вклала в поняття Бога свої кращі якості і надію на щастя і безсмертя.
Як бачимо, неможливо собі уявити ні однієї філософської школи, в якій би не піднімалось питання про релігію, про Бога. Багато хто заперечували Бога, але ніхто не пройшов повз Нього.
6. Філософія історії - це галузь знання, що займається проблемами змісту історії, її закономірностями. Філософія історії припускає існування загальних ідей, які не неминуче реалізуються в справжньому розвитку подій.
Гегель розглядав історію як єдиний, закономірний, внутрішньо необхідний процес саморозвитку духу, ідеї.
Маркс вказував на економічні фактори розвитку людського суспільства, і тому в його вченні не може бути мети історії, а лише причини зміни одних соціально-економічних формацій іншими, тому що історичний процес в нього чітко зумовлений (детермінований) саме цими економічними причинами (способом виробництва). Люди можуть ставити перед собою ті чи інші цілі лише в межах своєї суспільно-економічної системи, але навіть і така діяльність теж детермінована оточуючим буттям, яке визначає свідомість. Життя ж людини в цілому, як світовий процес, за марксизмом, не має змісту.
Блаженний Августин, як ми вже говорили, вкладає в розуміння історичного розвитку християнську ідею спасіння людини. Лише в Богові історія людства набуває справжнього змісту.
III. Етичні течії.
У другій частині цього розділу (спеціальні філософські дисципліни) ми лише коротко торкнулись питань етики, але оскільки етика як наука про поведінку людини, пов`язана з релігійним вченням про цінність і цілі духовного життя людей, ми повинні дещо детальніше дослідити всі ці проблеми.
Отже, нам перш за все необхідно звернутись до різноманітних теорій походження моральності.
1. Авторитарні і автономні системи моралі.
а) Авторитарна теорія моральності зводить моральний обов`язок до зовнішніх розпоряджень, правил і законів. Законодавцем при цьому є Бог (церква) або держава.
б) Автономна теорія трактує це питання зовсім по-іншому: етика повинна базувати свої принципи на власних законах, а не на началах взятих ззовні. Від етичного вчинку ми вимагаємо перш за все, щоб він витікав із внутрішньої свободи, тому людина сама визнає моральні цінності.
Марксизм виходить в своєму етичному вченні із суспільної обумовленості поведінки людей, а конкретніше: мораль обумовлена соціально-економічними закономірностями.
Всі етичні теорії базуються на загальнофілософських принципах апріоризму і емпіризму (еволюціонізму).
2. Апріоризм і емпіризм.
Як в теорії пізнання ведеться боротьба між раціоналізмом і емпіризмом із за питання про походження пізнання, так і в етиці протиставляється один одному апріоризм (нативізм, інтуїтивізм) і емпіризм, який в новий час прийняв форму еволюціонізму.
Звичайно, центральним поняттям етики є совість, і в визначенні її походження йде боротьба між етичними течіями. Прихильники апріоризму розуміють совість як силу вроджену, емпіризм же намагається звести її до досвіду або пояснити поступовим процесом розвитку.
а) Представники апріоризму: Декарт, Лейбніц. Фіхте, Шлейєрмахер, Шопенгауер, Гербарт, Лотце і ін.
Кант також серед принципів практичної поведінки знаходить вимоги, що мають безумовне значення, наприклад, "не обманюй!" Апріорним припущенням таких практичних норм служить всезагальний закон моральності - це все той же категоричний імператив: "Дій так, щоб правило твоєї поведінки могло завжди стати принципом будь-якого законодавства".
Отже, прихильники цієї течії вважають, що хоча закони моральності створюються завдяки спілкуванню людей один з одним, однак вже до цього спілкування основа моральності знаходиться в прихованому стані.
За нашим християнським вченням, совість - дар Божий; вона лежить в глибині людської сутності, і кожні нові стосунки, що виникають між людьми, викликають нову реакцію совісті і таким чином, совість розвивається разом з розвитком людської культури. Це виникає за принципом: життя запитає - совість відповість. Життя суспільства відкриває совість, але не творить її. Совість - це насіння, кинуте Творцем в серце людини, яке не вмирає, але інколи довго чекає свого часу.
б) Емпіризм і еволюціонізм.
Дж. Лок виступив проти вроджених принципів і ідей. Не існує, на його думку, загальновизнаних абсолютних моральних ідей (цінностей), тому що в інших народів і у злодіїв зустрічаються інші уявлення. Єдина закладена в людині схильність є здатність відчувати задоволення і біль, однак на вироблення етичних ідей виявили вплив релігія, держава і суспільство.
Ці докази Лока не можна вважати переконливими, тому що ми не можемо прийняти погляди злочинців і будь-яких людоїдів елементами етики, це не моральність, - це відхилення від неї. Задоволення ж і біль відчувають і тварини, але це не допомогло їм виробити норми моралі.
Дарвін в справі формування совісті вирішального значення надає соціальним інстинктам, які вже мають місце навіть у тварин. Далі, за Дарвіном, в тваринному царстві поступово зростає здатність порівнювати теперішнє з минулим, нагромаджувати досвід і утилізувати його; з`являється звичка, що зміцнює будь-яку діяльність і нахил.
Нам здається, що в даному випадку Дарвін змішує тваринне стадо з людським суспільством, а точніше, проектує людські стосунки на стосунки стада. Представники стада живуть чистими інстинктами - вони нічого не порівнюють, тому що в них немає самосвідомості.
Спенсер розумів біологічне як пристосування внутрішніх відносин до зовнішніх з метою збереження існування тієї чи іншої біологічної форми. Вчинок є тим більш довершеним, чим більш довершене це пристосування. Як бачимо, біологія і соціологія в нього - передумови моральності.
Стадії поведінки, за Спенсером, такі:
1) поведінка, спрямована на самозбереження;
2) поведінка, яка визначається метою збереження виду;
3) поведінка універсальна - це головний предмет етики.
Звідси висновок: добре те, що служить досягненню певної мети. А кінцева мета всієї життєдіяльності полягає в тому, щоб виробляти і отримувати задоволення і усувати страждання.
Важко уявити, щоб з таких прагнень і принципів виросла моральність, яка закликає людину до самозречення і жертовності.
Еволюціоністи вказують на те, що апріоризм, стверджуючи вродженість совісті, не може пояснити фактичних відмінностей моральних оцінок в історії, народному житті і поведінці індивідів. Однак ми повинні також відзначити, що кожна моральна діяльність вже сама по собі передбачає якусь моральну основу. Еволюціонізм починає ланцюг своїх аргументів з того моменту, коли людина вже володіє деяким моральним началом. Тому з еволюційної точки зору можна говорити лише про те, як моральність розвивається, а не про те, як вона виникла, тому що питання морального начала вирішити практично неможливо. Насправді ж, якщо первісна людина-звір здійснює моральний вчинок, проявляє, наприклад, акт милосердя до свого родича, одночасно поступаючись власними інтересами, а інколи навіть порушуючи принцип самозбереження, то такий стан речей передбачає вже існування міцної етичної основи. І якщо ця моральна основа в різних народів і в різний час має різний зміст, то це зовсім не означає, що совість формується в процесі історичного розвитку з біологічних і соціальних факторів, а лише те, що вона, як дар Божий, обробляє різний життєвий матеріал, і під натиском матеріальних умов життя, і реального зла, часто набуває тенденції до тимчасового викривлення.
3. Формальне визначення моральності. Критика формалізму і значення волі.
Після проблеми походження моральності звернемося до її сутності. За вченням формалізму, ознаки моральності ми знайдемо лише тоді, коли відмовимося від визначення змісту моральної вимоги. Так думав Кант, вводячи свій категоричний імператив. Моральне хотіння є хотіння в силу обов`язковості. Наприклад, благодійність з одного лише бажання допомагати іншим і приносити їм радість позбавлена істинної моральної цінності. Ми вже говорили, що категоричний імператив це вимога "практичного розуму" і виникає вона із своєї власної глибини.
Проти формалізму.
Цю етичну концепцію піддав критиці ще Лотце: якщо взагалі немає значення, що виходить із дії, які будуть наслідки, тобто якщо із формальної вимоги викинути зміст ( цілі, мотиви), то принципом всезагальності може стати жорстокість або милосердя, не людяність або справедливість. Однак ця відмінність може мати значення лише в тому випадку, якщо, крім формальної вимоги, визнаються блага, що мають певний зміст, наприклад, ціннісний знак добра або співчуття. Адже, спираючись лише на формальну вимогу обов`язку, важко вирішити конкретні завдання життя, і категоричний імператив в такому випадку втрачає будь-який зв`язок з дійсністю; він, зокрема, безсилий при конфліктних ситуаціях, які виникають при зіткненні різних зобов`язань. Наприклад, на думку Канта, самозбереження є зобов`язання, але поряд з ним існує зобов`язання надавати допомогу. Яке ж з двох зобов`язань ми повинні прийняти, а яке відкинути? Християнське вчення вирішує конфлікт між вимогою самозбереження і жертовністю просто і однозначно: "Ніхто більше тієї любові немає над ту, як хто свою душу поклав за друзів своїх" (Ів. 15.13).
Багато з яких філософських шкіл правильно, як нам здається, підкреслюють роль волі в моральній поведінці людини. Тому ті блага, які отримані індивідом без вольових зусиль, наприклад, здоров`я, пошана, спадкові якості ми не можемо зачислити до моральних цінностей. Однак воля не є тією останньою інстанцією, яка визначає етичну цінність діяння, і хоча вона не сліпий рефлекс, а сила активна, тим не менше, вона сама повинна бути чимось розумно мотивованим. Воля може здійснювати як добро, так і зло, тому першопричина, що формує моральну дію, є розумна душа, а воля - інструмент.
4. Мораль рефлексії (мислення) і мораль почуття.
а) Теорія етичного інтелектуалізму (мораль рефлексії) панувала в давнину (Сократ, Платон, Аристотель). За цим вченням моральне визначення може витікати лише із вищої здатності душі, із розуму, воля повинна керуватися лише розмірковуваннями, розумними доказами. Стоїки, наприклад, вважали пристрасті причиною всіх зол. В новий час цю теорію підтримували Гоббс, Декарт, Лейбніц, Кант і ін.
б) Емоційна етика (мораль почуття) вважає емоційні явища (любов, страждання) головними збуджувальними силами морального бажання; лише почуття можуть рухати волю до вибору або до будь-якого рішення, тому що розум - теж інструмент, який з однаковим успіхом працює як на добро, так і на зло.
Мораль почуття дуже сильно виражена в християнстві, яке любов вважає основою морального діяння.
Це - єдина сила, яка не визначається умовами середовища, і ні в що не трансформується - її джерелом може бути лише Бог і ніщо інше; ніякі зовнішні умови не можуть перетворити її в зло або ненависть. Вона - вічна, не змінюється, вона є етична субстанція.
Спіноза вважав, що людську волю визначають виключно ефекти і потяги, які нерідко шкодять людині. Людина - раб, якщо знаходиться в залежності від природних потягів. Але перемогти афекти шляхом одного лише пізнання неможливо, - лише сильніший афект може звільнити людину від поневолюючих його пристрастей. Свобода людини полягає в перемозі пристрастей шляхом інтелектуальної любові до Бога або до довершеного філософського пізнання.
Не має сумніву в тому, що в даному випадку Спіноза копіює фрагменти християнської етики, тобто вимогу подолання плоті духом. Правда, він надав цьому всьому своєрідної філософської форми.
Коротко дамо погляди відомих філософів на цю проблему.
Шефтсбері (18 cт.): сутність моральності в гармонії між егоїстичними і соціальними потягами, з якими поєднується щастя.
Шопенгауер: співчуття єдиний моральний мотив, оскільки світ повний страждань.
Фейєрбах розглядав потяг до щастя як основну силу нашої поведінки.
О. Конт вважає, що любов є рушійним мотивом усіх соціальних дій.
Ми з цим згідні, але це християнська версія.
Лок визнавав можливими мотивами як інтелектуальні, так і емоційні фактори і т.д.
5. Індивідуалізм і універсалізм.
Ще одне запитання, яке цікавить моралістів полягає в тому: чи направлена моральна діяльність на окремі особистості або на суспільство, що складається з таких? Іншими словами, що є первинною цінністю: особистість чи суспільство? Відповідь дає індивідуалізм і універсалізм.
а) Індивідуалізм (від лат. неподільний) - принцип поведінки, соціологічне і етичне вчення, в основі якого лежить визнання абсолютних прав особистості, її свободи і незалежності від суспільства та держави. Егоїзм - крайня форма індивідуалізму, коли суб`єкт розглядає самого себе як об`єкт свого хотіння.
б) В універсалізмі об`єктом морального хотіння визнається лише суспільство (сім`я, стан, клас, нація).
Універсалізм визнає останньою метою моральної діяльності просто суспільство або все людство.
До індивідуалістів із давніх ми можемо віднести Сократа, стоїків, епікурейців; Платон же, навпаки, - універсаліст в політичній формі.
Християнство є гуманітарний універсалізм, де поєднуються особиста довершеність з довершеним суспільством. Саме Христа можна назвати засновником гуманітарного універсалізму, тому що він прийшов в світ, щоб врятувати все людство. Але в його етичних приписах ми постійно зустрічаємо індивідуалістичні погляди, які не визнають ніякої відмінності між особистостями, і завдяки цьому створюють приписи для гуманітарного універсалізму. Етичний принцип християнства, який здійснює зв`язок особистості з суспільством гарно викладений в словах Серафима Соровського: "Спаси себе, а навколо тебе спасуться тисячі". Ми вже говорили, що християнство не береться вирішувати всі соціальні проблеми, тому що його інтереси лежать за межами матеріального світу, але вирішення цих проблем не можливе без християнства. Що ж стосується ставлення християнства до державної влади, то і в цьому питанні існує чітка позиція. Коли правова держава намагається здійснити волю Божу, - в суспільстві існує відносна стабільність; коли ж держава відступає від правди Божої, тоді виший суд творить народ - наступає період соціальних потрясінь, тобто розлад державної машини. Іншими словами, в епохи, коли індивід відчував себе і свої права обмеженими суспільним ладом, наступав період революційного універсалізму.
В новий час до індивідуалістів можна зачислити Спінозу і Гоббса - це індивідуалісти-егоїсти, на думку яких, ціль діючого суб`єкта - вигода, щастя. Гоббс, наприклад, вимагає доброзичливого ставлення до інших, лише як необхідний засіб для досягнення цієї мети.
Декарт і Лейбніц - індивідуалісти, які поєднують егоїзм з альтруїзмом, тобто вони розглядають як ціль свого хотіння не лише себе, але шукають об`єкт моральної діяльності в інших особах.
Юм, Шопенгауер, О. Конт, Лотце - представники альтруїзму.
Бекон - чистий універсаліст соціального і гуманітарного типу. Гегель, Вундт - також гуманітарні універсалісти. Лок, Шлейєрмахер, Спенсер, Гартман поєднували універсалізм та індивідуалізм.
Особливе місце серед тоталітарних систем державного управління належать радянському колективізму, при якому здійснювався крайній тиск на особистість як зі сторони державної влади, так і зі сторони колективу, який, в свою чергу пильно контролювався органами нагляду.
Необхідно пам`ятати, що особистість не повинна бути засобом, а також ціллю суспільного розвитку, що суспільство, хоча і кінцевий, але лише ідеальний об`єкт морального хотіння; індивід - це найближчий і найреальніший об`єкт.
7. Суб`єктивізм та об`єктивізм.
Під тиском вчень, що висувають принципи відносності моральних цінностей, постає питання про вище благо, про таку цінність, в якій відображались би вчинки, словом, потрібна така абсолютна цінність, котра б грала роль еквівалента, загального мірила, яке дозволяє зміряти і оцінити моральні діяння людини і взагалі встановити кінцеву ціль людської діяльності.
Абсолютна цінність є самоцінність, котра ніколи не може бути цінністю відносною, тимчасовою. Цю вишу ціль можна визначити як іманентну, тобто властиву самій людині і яка веде до щастя і на користь більшості людей, чи трансцендентну, тобто, яка знаходиться за межами людської природи. Християнська ідея царства Божого є ціль трансцендентна. Однак царство Боже починається на землі і саме на землі здійснюються його перші досягнення.
Проблема оцінки розділяється на етичну і релігійну:
а) етична оцінка стосується людських почуттів;
б) релігійна оцінка простягається далі і оцінює все буття.
Про роль релігії в моральному житті людей прекрасно пише Г.Гьофдінг в своїй книзі "Філософські проблеми": "Релігія зміцнює віру в те, що цінності зберігаються, навіть якщо вони вже не знаходять себе в дійсності В релігії завжди присутній принцип збереження цінностей Релігія саме тим, що вона утверджує збереження цінностей, сама набуває цінності".
Суб`єктивізм, як правило, бачить вище благо в задоволенні. В етиці розвивались дві різні течії суб`єктивізму: гедонізм і евдемонізм. Перший надає перевагу чуттєвим задоволенням, другий проголошує прагнення до щастя, під яким розуміє інтелектуальне задоволення.
Слід сказати, що гедонізм бездоказовий, тому що існують такі види діяльності, які не пов`язані з чуттєвим задоволенням (наприклад, наукова, естетична, соціальна діяльності), але які все таки визнаються цінними. До того ж гедонізм містить в собі саморозпад, тому що його наслідки часто призводять до страждань.
В античній філософії матеріаліст Демокріт підтримував евдоміністичну етику. Але вже Сократ і Аристотель вважали, що щастя пов`язане з прагненням душі до повного вдосконалення, яке полягає в дотриманні правильної міри. Моральне вчення християнства не вважає земні блага метою, але обіцяє щастя трансцендентне, яке лежить за межами матеріального світу; щастя - в богоподібності, в довершеному розвитку всіх духовних сил.
2. Об`єктивізм в системі моральних цінностей виставляє відомі об`єктивні мірила та цілі і поділяється на декілька течій:
а) еволюціонізм метою морального прагнення визнає розвиток або прогрес з акцентом на соціально-суспільному благові;
б) натуралізм метою будь-якої моральної поведінки вважає життя у відповідності з природою. Належить прагнути до простого дотримання природних нахилів, звичок і потягів. Якщо є потреба в чуттєвих насолодах, то вона повинна бути вгамованою, а якщо вимагається робота для більш високого задоволення, то і це слід виконати;
в) утилітаризм - етична теорія, згідно якої моральна цінність вчинку визначається його корисністю.
Ф. Бекон вказує на загальне благо як на мету моральних прагнень. Цю точку зору підтримували Гоббс, Лок, Бентам, Дж. Cт. Мілль, у Франції - О.Конт.
Противники: Гартман, Вундт, Паульсен.
Зовсім окреме місце займає Ніцше. Він побудував образ надлюдини, яка може задовольнити всі свої бажання ні на що не зважаючи.
Стосовно вищезгаданих етичних вчень ми повинні зробити декілька зауважень.
Прихильникам еволюціонізму ми ставимо запитання: що має означати розвиток, прогрес, вдосконалення, якщо немає ані критерію, ані мети цього розвитку?
Адже не кожна форма розвитку заслуговує морального схвалення, а лише та, яка має чітко визначену мету. Але якщо нам скажуть, що метою такого розвитку є моральне вдосконалення, то ми знову опиняємося в вихідній точці і знову мусимо запитати: а яка мета самого морального вдосконалення?
Натуралізм же, особливо в його вульгарній формі, взагалі виходить із сфери моральних стосунків і залишається в сфері чистого біологізму, тому він не передбачає боротьби з пристрастями і природними потягами, що притаманне моральній роботі. Тому ще стоїки ототожнювали відповідне природі з тим, що погоджене з розумом і обов`язком. Вони, як бачимо, робили натиск на духовну діяльність людини.
Виходячи з цього, ми вважаємо, що лише релігія ставить конкретну мету для морального діяння і дає сили для руху на цьому шляху. Сила ця - вільна воля, совість і любов, а мета - Царство Боже. Отже, лише релігія встановлює вище благо.