Вчення нових філософських шкіл ми даємо в більшому об`ємі порівняно з попереднім матеріалом, оскільки ці течії багато в чому визначають погляди сучасного суспільства на буття, пізнання, етику, релігію і інші проблеми людського інтелекту та духу.
Неокантіанство.
Ідеї Канта довго панували у філософії, і майже до теперішнього моменту його вплив присутній в багатьох філософських школах. У 19 - поч. 20 cт. у Німеччині виникло неокантіанство, потім воно набуло поширення в Австрії, Франції, Росії.
Зародження неокантіанства відноситься до 60-х років минулого століття. О. Лібман в своїй книзі "Кант і епігони" висунув гасло "назад до Канта", який став прапором всієї течії Повний розвиток неокантіанство отримало в двох німецьких школах: Марбургській і Фрейбургській або Баденській.
1) Марбургська школа. В цю школу входили Г. Коген, П. Наторп, Е. Кассірер, Штамлер та ін.
Як і позитивісти, неокантіанці Марбургської школи стверджують, що пізнання світу є справою лише конкретних, "позитивних" наук. Філософію, як вчення про світ, вони заперечують як "метафізику" - предметом філософії визнається лише процес наукового пізнання.
Неокантіанці стверджують, що предмет пізнання не існує окремо від науки, а створюється нею як відома логічна конструкція; пізнання є логічна побудова чи конструювання предмета, яке здійснюється за законами мислення. Ми можемо пізнати лише те, що самі ж створюємо в процесі мислення, тобто неокантіанці ототожнюють існування речі з її пізнанням. Іншими словами, наукові поняття і філософські категорії тлумачаться ними як ті ж логічні конструкції; тому найважливіші поняття природознавства оголошуються "вільними твореннями людського духу" Так атом, на думку Кассірера, "не означає твердого фізичного факту, а лише логічну вимогу", а поняття матерії "зводиться до ідеальних концепцій, створених і випробуваних математикою ("Пізнання і реальність", cm. 206, 251, 222).
Кантівська "річ в собі" відкидається як реальність або тлумачиться суб`єктивно ідеалістично як крайнє поняття. Що ж залишається від Канта? Неокантіанці зберігають і абсолютизують вчення Канта про логічну діяльність мислення, проголошуючи її єдиним джерелом пізнання, а також його апріоризм і феноменалізм.
2). Фрейбурзька (Баденська) школа. Представники: В. Віндельбанд, Г. Ріккерт. В центрі інтересів цієї другої школи лежить протиставлення природних і суспільних наук на основі кантівського вчення про практичний і теоретичний розум і переконання про неможливість наукового обґрунтування соціальних явиш. Філософія ж зводиться ними до наукової методології, до аналізу логічної структури знання.
В основу соціально-етичного вчення неокантіанців кладеться принцип належності, тобто ідея морального обновлення людства, В історична наука мусить обмежуватись описом подій, без претензій на відкриття законів.
Лібман О. (1840-1912) - німецький філософ, представник раннього неокантіантства. Він відкидав поняття "річ в собі" і будував свою філософію на кантівському апріоризмі і феноменалізмі (« До аналізу дійсності»).
Зовнішній світ, за Лібманом, є лише феномен (явище) всередині сприймаючого інтелекту, а тому і підкорений законам останнього. Всяка метафізична система як звернена до пізнання сутності світу гіпотеза, це лише людське уявлення про сутність. Психічне неможливо вивести з фізичного, а тому саме свідомість є первинним фактором.
Моральні ідеали пізнаються людською свідомістю з трансцендентальної сфери і носять характер вічних цінностей. Ця точка зору цілком співпадає з християнським віровченням, так як ми впевнені, що основи морального начала закладені в душі людей самим Господом від початку творення людини.
Г. Коген (1842-1918) - засновник Марбурзької школи неокантіантства. Його праці: "Обґрунтування Кантом етики", "Принципи безкінечно малих", "Коментарі до "Критики чистого розуму", "Логіка чистого пізнання", "Етика чистої волі" та інші.
Єдність, за Когеном, можлива лише в пізнанні, а не в матерії. Матеріальне не має жодної єдності: матеріальне - лише агрегати, тому і предмет пізнання - "не річ", а поняття про предмет.
Важливим моментом у філософії Когена є його вчення про безкінечно мале, суть якого полягає в наступному: всі явища, що відбуваються у речовині, фізика пояснює рухами тіл - атомів, молекул, а також хвилеподібними рухами невагомого, тобто недоступного відчуттям ефіру. Звідси Коген робить висновок, котрий навряд чи влаштовував матеріалістів: завдяки поняттю нескінченно малого стає зрозумілим, що "матерія" не дійсність, яка відчувається, а лише гіпотеза.
Ріккерт Г. (1863-1936) - німецький філософ - представник Баденської школи неокантіантства. Написав: "Кордони природно-наукового утворення понять", "Науки про природу і науки про культуру", "Предмет пізнання", "Два шляхи теорії пізнання".
Він також заперечує "річ в собі" і зводить буття до людської свідомості. Все реальне, за Ріккертом, - результат творчої роботи свідомості, яка за допомогою притаманних йому апріорних логічних форм конструює пізнавану нами дійсність із незв`язної маси чуттєвих даних. Предмет будь-якої науки представляє собою продукт свідомості, яка має конструюючу здатність, а закони це апріорні правила здорового глузду.
Таким чином, Ріккерт бачить в науці лише формальну систему понять, створювану мисленням, хоча і не заперечує того, що джерело їх утворення - це чуттєва дійсність. І тим не менше буття кожної дійсності розглядається ним як буття в свідомості.
Наука про природу і наука про культуру.
Як і Віндельбанд, Ріккерт розрізняє науки про природу і науки про дух: перші - відшукують загальні закони, інші - окремі історичні факти. Тому завданням кожного наукового поняття є пізнання загальних явиш, які повторюються, або, навпаки, пізнання приватних, одноразових подій. В першому випадку ми маємо справу з природознавством, в другому - з історією. Мета природознавства - відкриття постійно повторюваних зв`язків і стосунків, тобто установлення законів. Мета історії - зображення одноразової події, що виключає можливість підведення її під поняття загального закону.
Однак природознавство шукає лише загальне, воно не може в силу своєї природи вийти із кола абстракцій, тому що предмет його дослідження - загальне - не має дійсного буття, а виникає лише в результаті логічного відволікання. В дійсності загального не існує, а лише особливе і індивідуальне. Всі науки лише "перетворюють" дійсність і не можуть пізнавати її такою, яка вона є. Історія, і лише вона одна є справжньою наукою про дійсність.
Філософія цінностей, етика і релігія.
Поняття "цінність" - найважливіший елемент філософії історії Ріккерта. Лише завдяки поняттю "цінності" стає можливим відрізнити культурні процеси від явиш природи. Цінність є "зміст, що лежить над усяким буттям". Етичні, естетичні, релігійні цінності утворюють абсолютно самостійне царство, яке лежить по ту сторону суб`єкта і об`єкта; ці цінності вічні j незмінні і трактуються як висхідні сходинки, ставлячи тим самим релігійні цінності на найвище місце.
Згідно з Ріккертом, справжня проблема філософії полягає саме в протиріччі обох царств: царства існуючої дійсності і царства цінностей. Більше того, Ріккерт вважає, що філософія як наука починається там, де закінчується царина чистої дійсності і де на перший план виступає проблема цінностей. Однак, навіть філософії недоступно вирішення протиріччя між цариною буття і цариною цінностей. "Ми ніколи не будемо в стані зрозуміти, як ці два царства стають єдністю". Ця "єдність" залишається вічною загадкою, чудом, яке поза всяким розумінням"".
Саме вчення про цінності як про царство трансцендентного змісту призводить Ріккерта до релігійного трактування цього питання. Розглянемо, чи вирішує релігія з точки зору Ріккерта всі ці протиріччя. Але спочатку звернемося до соціально-етичних поглядів філософа.
Протиріччя дійсності і цінності піднімається в нього до проблеми етичної, до протилежності істотного і належного (того, що є і того, що має бути). Тому він переводить конфлікт між дійсністю і цінностями в соціальне русло, де все це вже виглядає як протиріччя між індивідом і суспільством. Однак Ріккерт переконаний, що реалізація етичних цінностей нездійсненна в світі історичного досвіду і розвитку. І тим не менше вирішення цього протиріччя можливе. Недосяжна в реальному світі соціальна гармонія переноситься в потойбічний світ цінностей, які поступово піднімаючись, доходять до абсолютної цінності. І це положення філософа не суперечить християнському віровченню.
Від етики до релігії. Отже, за вченням Ріккерта, всі об`єкти € лише уявленнями, сприйняттями, почуттями, виявленням волі. Все те, що пізнається не існує поза свідомістю; незалежне від свідомості лише трансцендентне, тобто потойбічне, божественне. Таким чином, Ріккерт припускає реальність трансцендентного, з чого він робить висновок, що релігія вище будь-якої науки. До цінностей належить і церква, яка втілює в собі "вийду цінність", тому що "Бог є абсолютна цінність, до якої все відноситься". Іншими словами, церква - цінність тому, що є хранителькою цінностей.
Щоб звільнити кінцеве існування суб`єктів від недосконалостей, необхідно вивести їх за межі того, що минає і наблизити до Бога як досконалої особистості. "Лише релігія, - пише Ріккерт, - підтримує і зміцнює життя в теперішньому і в майбутньому, повідомляючи йому цінність, яку його власна часткова сила не в стані йому дати".
Емпіріокритицизм (грец. Досвід + критицизм) - інша форма позитивізму. Головні представники - Е. Мах, Р. Авенаріус.
Емпіріокритицизм - вчення споріднене з позитивізмом і похідне від нього. Коротко розглянемо, як розвивалось і трансформувалось вчення позитивізму, починаючи від його початкової форми і до теперішнього часу.
В початковому тлумаченні О. Конта позитивізм зазначав вимогу до філософії відмовитись від пошуків першопричини, будь-яких субстанцій і взагалі надчуттєвих істот. Це було прагнення до побудови системи "позитивного" знання, що спиралося виключно на факти.
В історії позитивізму виділяються три основні етапи:
1.Перший, початковий (О.Конт, Е. Літтре, Е. Ренан у Франції; Д.Ст. Мілль, Г. Спенсер, К. Пірсон в Англії; Ю. Охорович, Г. Вирубов, Н. Михайловський - у Росії; Каттанео, Феррарі, Ардіго - в Італії.
2. Другий - махізм і емпіріокритицизм (Е. Мах, Р. Авенаріус).
3. Третій - неопозитивізм (М. Шлик, Р. Карнап, Ф. Франк, О. Нейрат, А.
Айер, К. Папер, Б. Рассел, А. Вітгенштейн, Г. Рейнбах, К. Твардовський, К. Айдукевич, А. Тарський).
Найважливішими складовими елементами філософії емпіріокритицизму є такі:
1.Програма "Очищення досвіду" від "метафізичних" нашарувань;
2.Теорія "нейтральних елементів" досвіду;
Еміпіріокритицизм стверджує, що світ даний нам лише як досвід, і тому всі речі сприймаються нами як сукупність відчуттів. Своїм завданням це вчення вважає "очищення досвіду" від Філософських понять (матерії, субстанції, необхідності, причинності).
Ось як на цей рахунок розмірковують емпіріокритики: наукове мислення не відразу зуміло відрізнити, що в його змісті дано самим предметом, а що принесено мисленням. Лише поступово з’ясувалось, що досвід як такий змішаний з деякими сторонніми уявленнями.
Ми пам`ятаємо, що якщо Кант вважав необхідним для наукового пізнання вносити в досвід апріорні категорії, тобто найбільш загальні поняття, то Авенаріус вважав, що потрібно від них звільнитись, тому що вони принесені в поняття досвіду чистим мисленням. Тому він, перш за все, піддав критиці поняття субстанції і причинності.
Вихідний пункт емпіріокритицизму - "чистий досвід" як остання "нейтральна" (ні психічна, ні фізична) реальність. Тому емпіріокритицизм висуває уявлення про світ як сукупність "нейтральних елементів" або відчуттів. Вводячи вчення про "принципову координацію", тобто нерозривний зв`язок суб`єкта і об`єкта (без суб`єкта немає об`єкта), емпіріокритицизм дуже близько підходить до системи суб`єктивного ідеалізму. Отже, якщо Берклі перетворив об`єкти в відчуття, то махісти перетворили відчуття в об`єкти; неопозитивісти ж, як ми побачимо нижче, пішли шляхом заперечення саме цього питання взагалі. Однак їх всіх об`єднує те, що вони розглядають відчуття як вихідні дані.
Трактуючи пізнання як засіб біологічного пристосування до середовища, емпіріокритицизм вимагав від нього лише простоти і доцільності ("принципи економії мислення"). Завдання ж наукового дослідження зводилась до простого описування фактів.
"Другий позитивізм" (емпіріокритицизм) звернув увагу на факт відносності наукового знання і зробив висновок про те, що наука не дає справжньої картини реальності, а лише "символи, знаки, оцінки для практики", тобто бачив завдання філософії у принципах впорядкування різних явищ (відчуттів) у свідомості і зробив висновок, що самі явища (відчуття) і є сутність світу.
Р. Авенаріус (1843-1896) - швейцарський філософ-ідеаліст, один із основоположників емпіріокритицизму. Головні праці: "Критика чистого досвіду", "Людське поняття про світ", "Про предмет "психології".
Центральне поняття філософії Авенаріуса - "досвід", в якому він прагнув розчинити протилежність матерії і духу, фізичного і психічного. Філософія розглядається ним як мислення про д9 досвіду по принципу найменшого витрачання сили. А для того, щоб здійснити принцип найменшого витрачання сили, філософія, як і наука, повинна відмовитись від всіх понять, які виходять за межі "чистого досвіду". Такими непотрібними поняттями Авенаріус вважає: силу, необхідність, причинність, атом, субстанцій і т.д. Після усунення всіх "зайвих" понять, залишаються лише уявлення про відчуття, які йдуть одне за одним, до яких зводиться все існуюче. Лише тоді "кожне буття за своїм змістом повинну мислитись як відчуття, а по формі - як рух". Це і буде найбільш економне мислення про світ.
Роздуми Авенаріуса зводяться до наступного: наша картина світу містить в собі уявлення про матеріальні атоми, щ0 приводяться в рух силою. Але чи дана нам сила в досвіді? Ні, . відповідає він, - нам дана не сила, а лише відчуття сили. Також і причинність має право на існування лише як скорочений вираз безперервності всього, що відбувається в світі. Аналогічним чином відбувається і з субстанцією. Це поняття виражає лише той "ідеальний пункт", з яким суб`єкт пов`язує зміни і який тому повинен мислитись як дещо незмінне. Проте слідом за Юмом Авенаріус поширює свою критику субстанції не лише на матерію, але і на "душу", чого не робив Берклі.
Таким чином, "чистий досвід" Авенаріуса - це зміст людської свідомості, "очищеної" від субстанції, від причинних зв`язків, від цінних уявлень. Цей "чистий досвід" і є предмет пізнання. Згідно з Авенаріусом, не може бути знання, що виходить за межі досвіду; в досвіді ж об`єкт завжди даний разом з суб`єктом як «протичлен» і центральний член "принципової координації".
Е. Мах (1838-1916) - австрійський філософ, фізик, основоположник емпіріокритицизму; запозичував основні філософські ідеї у Берклі, Юма і Канта. Головні праці: "Пізнання і омана", "Аналіз відчуттів і відношення фізичного до психічного".
Як і всі позитивісти, Мах виступає з вимогою очистити наукове мислення від метафізики з її "уявними проблемами". Він зводить філософію до "психології пізнання" і, слідом за Кантом, стверджує, що пізнанню доступні не сутності речей, а лише їх явища. Але на відміну від Канта він заперечує існування "речі в собі", об`єктивної реальності.
Мах наполягає на тому, що світ є комплекс відчуттів. За допомогою наших відчуттів ми пізнаємо реальність; ми знаємо включно наші відчуття - це кінцеве джерело всього змісту пізнання, а отже, все існуюче - це відчуття або їх поєднання, слизькість Мах до вчення Берклі очевидна, але лише там, де останній апелював до Бога як до джерела відчуттів, Мах вводить тезу про їх "нейтральність".
Відчуття або, як їх назвав Мах, елементи, за своєю природою не є ні фізичними, ні психічними, ні суб`єктивними, ні об`єктивними, вони - нейтральні. Розподіл елементів на психічне і фізичне Мах вважав метафізичною вигадкою, тому що "немає істотної різниці між фізичним і психічним - вони по суті тотожні, оскільки складаються із однакових елементів і відрізняються лише точкою зору, з якої їх розглядають. Якщо, наприклад, ті чи інші "елементи" беруться в зв`язку з нервовою системою людини, то вони виступають як психічні явища і складають предмет психології. Якщо ж вони розглядаються поза цим зв`язком, то являють собою фізичні явища або тіла і відносяться до фізики. Але, визнавши "нейтральність" елементів-відчуттів, він визнає відчуття результатом фізичного роздратування. Мах визнає, що вони визначаються "всім фізичним світом і особливо нашим тілом, нашою нервовою системою".
Як бачимо, Мах кожне знання зводить до відчуття і недооцінює логічне мислення, вважаючи, що воно не може дати ніякого нового знання. Визнаючи речі "комплексом відчуттів", Мах, як і Авенаріус, по суті заперечував поняття причинності, необхідності, субстанції як не дані в досвіді. Рух, час, простір, закономірності дійсності - суб`єктивні, а тому і наука не має об`єктивного змісту; на науку він дивився як на відтворення фактів в думках. Наука, за Махом, представляє собою вираження пристосувальної біологічної функції людського організму, але не відображення об`єктивної дійсності, іншими словами, наукові поняття, формули, закони представляють собою продукти розуму, створені не для відображення дійсності, а для задоволення потреб суб`єкта, що пізнає. Мах стверджує, наприклад, що "в природі немає причини і немає наслідку", тому що "причина і наслідок є суть витвір нашого мислення".
Поняття Мах розглядає як символи, що означають "комплекси відчуттів", тобто речі, а науку в цілому - як сукупність гіпотез.
Одним із важливих аспектів "очищення досвіду" в Авенаріуса був "принцип найменшої міри сили". Мах розвинув його в "принци економії мислення", який полягає в тому, щоб включати в опис світу лише "нейтральні елементи досвіду", тому що, за Махом реальні лише ці "елементи" (відчуття) і їх функціональні зв`язки. Отже, "принцип найменшого витрачання сили" - це вимога усунути "усе зайве, окрім відчуттів".
Іманентна філософія.
Іманентний (лат. притаманний, властивий) - внутрішньо притаманний будь-якому явищу, яке витікає із його природи Представники: В. Шуппе, Р. Шуберт-Зольдерн, А. Леклер, М. Кауфман, І. Ремке і ін. Своє споріднення з цією течією визнавали Е. Мах, Р. Авенаріус, Н. Лосський.
Вихідний пункт цього філософського вчення - утвердження нерозривного зв`язку між суб`єктом і об`єктом пізнання, між мисленням і мислимим об`єктом, іншими словами, "існує лише те, що мислиться", буття іманентне свідомості. Реальність є сукупністю усвідомлених предметів; бути - означає перебувати в свідомості.
В. Шуппе (1836-1913) - німецький філософ, представник іманентної філософії. Головна праця: "Теоретико-пізнавальна логіка". Як і всі представники іманентної філософії, Шуппе стверджує, що об`єкт і суб`єкт нерозривно пов`язані один з одним, що буття іманентне свідомості, тобто існування речей зводиться до факту пізнання.
Щоб уникнути соліпсизму, Шуппе визнає, що речі, які в даний момент не усвідомлюються, існують як можливість отримання вражень.
Шуппе вводить поняття "всезагальної свідомості". Шуберт-Зольдерн в своїх висловлюваннях з приводу "всезагальної свідомості" прийшов до визнання існування Бога, індивідуального безсмертя і існування людського "Я" до буття його тіла. До такого ж висновку прийшов і Шуппе: на місце "всезагальної свідомості він ставить трансцендентного Бога. Але тут вже, як бачимо, суб`єктивно-ідеалістична концепція приймає обриси об`єктивного ідеалізму.
Філософія життя - філософська течія в центрі якої - поняття життя як абсолютного, нескінченного начала світу, яке на відміну від матерії активне, різноманітне і вічно рухається. Життя, як деяка початкова реальність, не тотожна ні духу, ні матерії і може бути досягнута лише інтуїтивно. Отже, дух і матерія – це лише дві сторони однієї живої цілісності. Однак, деякі представники цього вчення беруть життя, перш за все, в її біологічно-натуралістичному значенні як буття живого організму на відміну від механізму, як природне на протилежність штучному, початкове на відміну від утвореного.
Виникнення цієї філософії було пов`язано з розвитком біології, психології і інших наук, які помітили неспроможність матеріалізму з його механічною картиною світу. До філософії життя належать Ніцше, Дільтей, Бергсон, Зіммель, Клагес, Шпенглер і ін. Ідейний попередник -Шопенгауер.
В понятті філософії життя можна виявити дві основні групи, дві течії:
1. Перша течія (Ніцше) характерна своєю опозиційністю до "духу" і "розуму", який розглядається як хвороба. Добро і зло – «гарні ілюзії»; добром та істиною є те, що посилює біологічне життя, злом та брехнею - те, що її послаблює, і ще: тут життя розуміється як воля, внутрішнє переживання, як ірраціональна гра духовних сил.
2. Другий варіант філософії життя пов`язаний з космологічним і метафізичним тлумаченням життя. Головний представник - Бергсон. Життя тут розуміється як деяка космічна вітальна сила, "життєвий порив", який творить нові форми і біологічної також. Ця течія виступає проти матеріалістичного розгляду духовних явищ взагалі.
Філософія життя прагне створити нову метафізику з життєвим началом в основі і відповідну їй інтуїтивну теорію пізнання, життєве начало досягається за допомогою інтуїції, яка дозволяє проникнути в середину речі.
За Зімелем, наприклад, зовнішній світ існує лише тому, що він "переживається" суб`єктом. Природні ж науки досліджують лише явища і не можуть осягнути життя в цілому.
Аналогічно розмірковує і Дільтей: всі науки вивчають різні прояви життя, завданням ж філософії є вирішення загадки життя. Звичайно, цілісність, повнота життя є недосяжною, і філософія лише наближається до цього досягнення за допомогою інтуїції. Дати ж наукове визначення життя, за Дільтеєм, неможливо.
Ніцше Ф. (1844-1900) - німецький філософ, представник ірраціоналізму, волюнтаризму і крайнього індивідуалізму, автор Теорії про "людський табун" і "сильної особистості" син протестантського священика. Написав: "Несвоєчасні роздуми", "Людське, надто людське", "Ранкова зоря", "Весела наука", "Так говорив «Заратустра», «Генеологія моралі», «Сутінки кумирів», «Воля до влади», «Анти християнин» і ін.
Вчення про буття і пізнання. Світ, за Ніцше, є становлення, недоцільність якого виражається в ідеї "вічного повернення одного і того ж". В основі світу лежить "воля", яка розуміється багатозначно: як деяка рухома сила "становлення"; як "істотне" в його динамічності; як "воля до влади", до розширення свого "я".
Якщо стан світу - безцільне "повернення одного і того ж", то заперечення всіх інших стабілізуючих сил стає очевидним. Тому Ніцше заперечує раціоналістичну філософію, традиційну етику, християнську релігію. Його філософія - волюнтаризм: розуму він протиставляє волю.
Ніцше виходить із заперечення "речі в собі" як об`єктивної реальності. Якщо в світі немає ніякої постійності і стійкості "речей", то і саме пізнання залишається лише засобом корисного для суб`єкта виробітку фікції, які дозволяють йому вижити і здійснити свою "волю до влади". Інакше кажучи, інтелект не пізнає, а схематизує світ в тій мірі, в якій це потрібно для практичних цілей. "Пізнання працює як знаряддя влади", - пише Ніцше; воно спрямоване не на пізнання світу, а лише на опанування ним.
Логіка, - розмірковує Ніцше, - пов`язана з припущенням існування абсолютно тотожних випадків, але в житті такого не буває. Тому аксіоми логіки - це всього лиш фікції. "Фактично логіка має значення (як геометрія і арифметика) лише щодо видуманих істот, створених нами. Логіка є спробою зрозуміти справжній світ за деякою створеною нами схемою істотного, а саме: зробити його більш доступним формулюванню, обчисленню".
Людина, соціал-дарвінізм, антиетика.
Людину Ніцше розглядає як біологічний організм, який в процесі розвитку виробляє все більш складні форми пристосування до оточуючого світу. Людина в першу чергу - це тіло. Головною рушійною силою розвитку визнається "боротьба за існування". Ідеї Ніцше про безперервну "війну" в природі і суспільстві виникли під впливом поглядів Ламарка і Дарвіна і нагадують соціал-дарвінізм 19 cт., хоча, за Ніцше, природний відбір сприяє не кращим, а гіршим представникам людського "стада". "Вищі люди" - щасливі випадковості, а зовсім не результат еволюції. Проти теорії прогресу Ніцше висуває, як ми вже говорили, вчення про "вічне повернення одного й того ж", тому виші цінності втрачають свою цінність; "немає мети" - говорить він - немає відповіді на запитання "чому".
"Воля до влади" - основа кожного життя, всього суспільного j культурного процесу. Ніцше впевнений, що ходяча мораль, яка проповідує любов до ближнього, підриває волю до влади і тому її необхідно відкинути. В своєму "Антихристиянині" він пише: «Що добре? - Все, від чого зростає в людині почуття сили, воля до влади, могутність. Що нерозумне? - Все, що йде від слабості».
Нехай гинуть слабкі і потворні - перша заповідь нашого людинолюбства. Що більш шкідливе будь-якої вади? Співчуття до слабких і калік – християнство.
В етиці Ніцше виступає як представник нігілізму. "Немає абсолютної моралі", проголошує він. Сукупна культура оцінюється ним як культура "декаденства" (занепаду): зростання ролі інтелекту послаблює основні, першопочаткові інстинкти людини, знищує відчуття злитості його зі світом. Мораль відіграє руйнівну роль - вона є покірність, "формальна совість", вироблена людиною в колективах (племенах, державі, церкві) - це інстинкт натовпу. "Постійна влада страху над пристрастю робить людину моральною, вільна людина аморальна, - пише Ніцше, - тому що у всьому він хоче залежати від себе, а не від традицій".
Ніцше відкидає мораль і на основі атеїзму. Відкидаючи абсолютну мораль він вдається до сумнівних доказів: "Людство живе завдяки моральним судженням (нормам) - запитує він і тут же відповідає, - тварини існують і без них".
"Право сильного" - основа влади чоловіка над жінкою; "жіноче" притлумлює волю до влади, і тому кожне прагнення до зрівняння в правах чоловіка і жінки є показником занепаду і розкладу.
Як реакцію на християнську "мораль рабів", Ніцше проголошує нову "переоцінку цінностей", мораль панів, що відроджується у найжорсткішій формі.
Слід сказати, що наявність протилежності "панської" і "рабській" моралі споріднює Ніцше з ідеологами марксизму, які теж знаходять якісні відмінності моралі раба античного сус­пільства від моралі кріпака середніх віків, моралі пролетаріату від моралі буржуазії, навіть моралі однієї політичної партії від іншої. Але в даному випадку можна говорити не про моральні норми, а про ступінь відхилення від моралі. Ми вже говорили про це в статті "Марксистська етика".
Ніцше відкидає ідеї рівності і справедливості як такі, які руйнують цілісність людської природи; він розвиває елітарну концепцію абсолютного панування "вищої касти" - не багатьох людей, що мають право "втілювати щастя". "Надлюдина - це людина-індивідуаліст, який перемагає світ і звичайних людей з крайньою жорстокістю. Отже, образ "надлюдини" - це культ сильної особистості, одержимої "волею до влади".
Цінність до життя, за Ніцше, є єдина безумовна цінність, і вона співпадає з рівнем "волі до влади", тому що "життя прагне до максимуму влади". Оскільки існує природна нерівність людей, "сильна людина", вроджений аристократ не повинен зв`язувати себе ніякими моральними нормами. "Надлюдина" в той же час є виший біологічний тип, який відноситься до звичайної людини як останній відноситься до мавпи - така відмінність між ними.
Необхідно ще відзначити, що свій волюнтаризм Ніцше поєднував з детермінізмом. Ідея абсолютного детермінізму приводить його до заперечення свободи волі. Оскільки всі людські вчинки зовнішньо зумовлені, моральна оцінка до них не застосовується, а це означає, що людина не несе відповідальності за свої вчинки. "В якій мірі росте розуміння причинності, - пише він, в такій мірі зменшується межа царства моральності".
Ніцше вважає своїми головними ворогами християнство, мораль та істину. Найкраще, що є в житті - Бог і любов, заперечується розлюченим поповичем. "Бог помер, - вигукує він, через співчуття до людей помер Бог".
Заперечення.
Як бачимо, філософія, яка відкидала Бога, в силу своєї внутрішньої логіки, послідовно і неухильно йшла до повного абсурду, до неминучого заперечення мети і змісту світу як і всіх духовних цінностей, зводячи все життя то до господарської діяльності, як це робили марксисти, то просто до біологічних процесів. Ніцше завершив цей провал; мету життя він бачить у формуванні так званої "надлюдини", одержимої "волею до влади". Ще Макс Штірнер, цей теоретик анархізму, проголосив "Я" єдиною цінністю буття, але все-таки залишив за людьми право на союз егоїстів" - подоба людського суспільства. Ніцше відкинув ,л можливість; його "надлюдина" стоїть над світом холодна і безжальна, відкинувши всі "ілюзії", тобто загальноприйняті духовні цінності. Все вчення Ніцше - це заклик до розв`язування низьких інстинктів і фізіологічних потреб, до "звільнення життєвих сил", які ведуть за межі існування морально-правових норм, «по ту сторону добра і зла».
Але якщо світ безцільний, тобто якщо він, за Ніцше, - "вічне повернення одного і того ж", то його "надлюдина" потрапляє в У ж ситуацію і його життя теж позбавляється розумної мети. І ще: як "надлюди" будуть жити без різних регулюючих норм поведінки, чи побудують вони хоч яке-небудь суспільство? Схоже, що філософія великого руйнівника сильна лише своїм запереченням і нічого не може запропонувати на заміну того, що заперечує.
"Бог помер", співчуття, справедливість, любов не потрібні? Але якщо б не було Бога, любові і співчуття, то не було б і «над людей» - вони загинули б у спільній ненависті і в війні всіх проти всіх.
"Життя вище моралі" - твердить він. Але яке життя він має на увазі? Тваринне, біологічне? Ні, таке життя не вище моралі, тому що багато людей віддають його за свої ідеали.
Як момент заперечення, наведемо слова В. Соловйова, які стосуються не лише поглядів Ніцше, але і вчення матеріалістів: "Якщо людина довгим ланцюгом вимерлих видів поєднується безпосередньо з мавпою, походить від неї, а мавпа в свою чергу від інших організмів, то чому ми зупинились на людині? Ні зараз, ні завтра, ні через сто років, але коли-небудь повинна з`явитись істота ще більш пристосована до життя, ще більше довершена, ніж людина. Провести людство по цьому шляху, де в кінці водяться титани, напівбоги, це таке велике завдання, - думає Ніцше, - заради якого не варто соромитися з приводу вимог Релігії, моралі, совісті, обов`язку. Що більше скоїться зла, то більше з`явиться сил, енергії - й скоріше з`явиться "надлюдина" (Ідея надлюдини").
Немає і не може бути "надлюдини", крім Ісуса Христа, але є, як писав все той же В. Соловйов, "надлюдський шлях", вказаний Гасителем. Цим шляхом йдуть добрі і милосердні люди до великої мети - царства Божого, яке починається вже тут, на землі. Для "надлюдини", оспіваної Ніцше, для цієї "білявої бестії" залишилась лише нюрнберзька петля. Таким є фінал безбожної філософії.
Шпенглер О. (1880-1936) - німецький філософ, історик і публіцист, один із засновників сучасної філософії культури, представник філософії життя.
Якщо Ніцше, проповідуючи культ сили, прагнув посилити особистість проти всього того, що створюється відчуженням то в Шпенглера цей культ пов`язаний з мрією про міцну державу а на особистість він дивиться як на досконалого державного діяча.
Загальнофілософські погляди Шпенглера.
Якщо традиційна філософія протиставляла "душу" і «світ» як суб`єкт і об`єкт, то Шпенглер вважає, що їх потрібно тлумачити як абстрактне вираження факту "життя". "Душа" - це те, що підлягає реалізації, "світ" - це те, що вже реалізувалось а "життя" - це сам процес реалізації.
Однак потрібно відмітити, що Шпенглер визнає первинність "душі" по відношенню до "світу", а системи міфології, релігії поезії, які виступають як "безпосереднє вираження душі", мають пріоритет перед науковим світоглядом. Що ж стосується істин, то вони "існують лише стосовно до певного людського типу", тобто істина абсолютна ним заперечується.
Філософія історії (культура, цивілізація).
Особливе місце в творчості Шпенглера займає поняття "культури", яка для нього є "організм", що володіє жорсткою, неповторною єдністю і відокремлений від інших подібних йому "організмів". Це означає, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може. Таких культур він нараховує 8: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, греко-римська ("аполоновська"), візантійсько-арабська ("магічна"), західноєвропейська ("фаустівська") і культура майя; очікується виникнення ще "ненародженої" російсько-сибірської культури.
В своїй основній роботі "Присмерки Європи" Шпенглер докладно зупиняється на розгляді трьох історичних культур: античної, європейської і арабської. їм відповідає три «душі»: аполоновська, яка вибрала в якості свого ідеального типу чуттєве тіло; ця культура виводиться із "евклідівського" переживання тілесності і їй притаманне панування пластики в мистецтві Навпаки, "фаустівська" культура живе ідеєю глибини "третього виміру, її символом являється безмежний простір і «всезагальна динаміка». Нарешті, магічна душа (арабська культура) виражає суворий дуалізм душі і тіла і магічну взаємодію цих субстанцій.
Своє вчення про неповторність окремих культур пов`язане Шпенглера не з соціальними причинами, а розглядається по аналогії з біологічними законами; культура розглядається ним як «організм», який має свою долю: народження, розвиток і смерть відповідно до біологічного циклу розвитку, тобто кожному культурному "організму" наперед визначений певний життєвий термін. "Душа" розвиває свої можливості "у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, наук Як тільки мети досягнуто й ідея, тобто вся повнота внутрішніх можливостей завершена і здійснена зовні, культура раптом замерзає, відмирає, її кров звертається, сили її надламуються - вона стає цивілізацією". Простіше кажучи, помираючи, культура перетворюється в цивілізацію. Перехід від культури до цивілізації - це перехід від творчості до безпліддя, від становлення до закостеніння. Шпенглер ще так характеризує ці два утворення: якщо культура творить (поширюється вглиб), то цивілізація розгортається вшир; народи перетворюються в "маси", а політика стає завойовницькою. Отже, цивілізація - старість культури, її поступове вимирання. Симптомами цього вимирання являється матеріалізм, атеїзм і соціальні революції.
Якщо в "Присмерках Європи" центральне місце займали поняття "душі культури" і стану, то в тридцяті роки на перший план у Шпенглера висувається "раса". "Західна культура" пов`язується ним з діяльністю "групи націй нордичної крові", яка протистоїть "кольоровим расам".
І ще: послідовники Шпенглера проводять своєрідну грань між "духом" і "душою". Так, в Клагеса, сутність історичного процесу полягає в прагненні "духу" одержати перемогу над "життям" і тим самим "умертвити" його. На відміну від "духу", який "схиляється під ярмо понять", "душа" створює міф, інакше кажучи, "душа" створює культуру, "дух" же - основа цивілізації.
Ми ж стоїмо на тій точці зору, що життя можливе лише Дякуючи присутності в природі духу Божого.
Ірраціоналізм (ірраціональний - від лат. безсвідомий, не виражається в логічних поняттях та судженнях, недоступний розумінню розуму) - філософське вчення, яке обмежує можливість раціонального пізнання і протиставляє йому споглядання, інтуїцію, інстинкт і віру як основний вид пізнання.
А. Бергсон (1859-1941) - французький філософ-ідеаліст, найбільший представник ірраціоналізму 20 cт. Твори: "Безпосередні дані свідомості", "Матерія і пам`ять", "Творча еволюція", "Думкаі те, що рухається", "Два джерела моралі та релігії" і ін.
Вчення про буття. Згідно Бергсону, сутністю світу є життя яке є безперервною творчістю; воно є результатом впровадження духовного начала в мертву матерію. Джерело життя – це надсвідомість, іншими словами, це Бог, який є "безперервне життя, діяльність, свобода".
Матерія, за Берсоном - це дещо мертве, інертне, це тіла, які володіють лише протяжністю, сфера вічної повторюваності та детермінізму. Духовне життя, навпаки, - це царство індетермінізму (свободи). Духовне життя - потік свідомості, в якому лише завдяки зупинці уваги можуть бути виділені окремі стани. І ось те життя, яке розуміється Бергсоном як потік свідомості, в якийсь момент перетворюється в біологічне явище, в життя органічного світу, еволюція якого - це розтягнута еволюція людської свідомості. Біологічні ж форми дають лише оболонку для внутрішньої еволюції свідомості. Тому матерія не самостійне по відношенню до духу начало, а нижчий ступінь духовності. Дух - це реальність, матерія - це та ж реальність, але та, яка розпадається, деградує. Бергсон впевнений, що неминучий занепад - закон всієї матерії.
Свідомість Бергсон розміщує на початку еволюційного процесу в якості рушійної сили, його "життєвого пориву". "Життєвий порив" передається від зародка до зародка і жене організм вперед шляхом еволюції. Єдиний життєвий потік в процесі еволюції призводить до виникнення двох форм пристосування організму до оточуючого світу: інтелекту та інтуїції. Вчення про свідомість і пізнання.
Бергсон вважав, що поняття, як і інтелект взагалі, можна застосувати лише до світу твердих тіл і не придатні для пізнання руху життя. Оскільки сутністю світу є життя і оскільки саме життя не можна виразити в логічних поняттях, тобто воно ірраціональне, то і його досягнення повинні бути теж ірраціональними, інтуїтивними.
Найбільш істотним фактом філософського пізнання Бергсон вважає власне існування, тому що це єдине, в чому ми не сумніваємося. Це наше існування проявляється в індивідуальній свідомості, в стані нашої психіки і вбачає, як ми вже говорили, дві сторони свідомості: інтелект й інтуїцію.
В якості ідеального виду пізнання Бергсон висуває інтуїцію або споглядання, інтелект і наука такого пізнання дати не можуть, по-перше, тому що наука займається лише інертною матерією, по-друге, інтелект і наука, що базується на ньому, нерозривно пов`язані з практикою, з її інтересами і завданнями і тому не можуть досягнути "безкорисливого", "чистого" знання. Дише зовсім незалежне від практики споглядання може дати нам адекватне пізнання реальності. Іншими словами, предмет науки - не сама реальність, але наше практичне відношення до неї і перш за все - наші дії. Точність науки є лише друге вираження її залежності від практики, і тому наукове пізнання завжди одностороннє, тобто воно бачить в речах ту сторону, яка представляє інтерес для практики. Вибираючи те, що йому потрібно, інтелект викидає, опускає все інше. Тому інтелект і наука можуть осягати не самі речі, а лише відношення між речами, або можна сказати так: інтелектуальне пізнання здатне зняти лише відбиток окремих речей але не їх сутність - природа самих речей залишається недосяжною для інтелектуального пізнання. "Ми рухаємося серед стосунків, - пише Бергсон, - абсолютне нам недоступне". Але Бергсон обумовлює і погоджується з тим, що інтелектуальне пізнання все ж до певної міри відображає об`єктивну природу речей. Але як і в якій мірі?
Якщо свідомість роздвоїлась на інтуїцію і інтелект, то виникло це, на думку Бергсона, внаслідок необхідності застосовуватись ж до матерії, так і слідувати за течією життя. Роздвоєння свідомості залежить тут від подвійної форми реальності (буття).
Отже, Бергсон приходить до кінцевого висновку, що лише інтуїтивне знання досягає абсолютного. "Абсолютне може бути дано лише в інтуїції, тоді як все інше відкривається в аналізі". Умовою діяльності інтуїції є звільнення свідомості від практичної зацікавленості і вимагається при цьому зусилля волі, яке спрямовує свідомість.
Вчення про суспільство, мораль і релігію.
Ми вже знаємо, що Бергсон розглядав людину з двох сторін: як тварину, яка підкоряється законам матеріального світу, і як істоту духовну. Цей принцип він переніс і на людське суспільство.
Згідно Бергсону, вся сукупність реальних стосунків між людьми визначається біологічними факторами. Інстинкт проголошується основою спільного життя за аналогією з мурашником. Біологічне суспільство людей він називає замкнутим суспільством; воно завжди охоплює замкнуті людські групи в межах племені, міста і держави. Однак він зовсім справедливо припускає, що людина не лише тварина, її природа включає і духовне начало, яке знаходиться в містичній спорідненості з Божественною волею. На основі цієї подвійної природи в людини виробляються два типи соціальних стосунків, два типи моралі і релігії.
В "Двох джерелах моралі і релігії" він позначає перше як "замкнуту" душу, а друге - як "відкриту". В "замкнутому суспільстві", створеному природою, панує соціальний інстинкт, що отримує своє вираження в закритій моралі, призначеної для зміцнення даної соціальної групи; ця мораль цілком підкоряє індивіда інтересам даного "замкнутого суспільства". Так само і релігія, яка зміцнює лише дану соціальну групу, перетворюється в інструмент цієї групи і відрізняється вузькістю і обмеженістю свого вчення. Згідно Бергсону, кожне "Замкнуте суспільство" призначене для війни.
На відміну від "замкнутого суспільства" з його вузькою мораллю, "відкрите суспільство" виходить за рамки національних і державних меж; воно повинне об`єднати все людство на принципах особистої свободи, любові, рівності і взаємної допомоги. Цілком природно, що таке вчення знаходить загальні риси з універсальною релігією -християнством, тому що ця релігія проповідує любов до всіх людей і своїм корінням йде в глибину людської душі, яка вступає в спілкування з Богом.
Суспільний розвиток, за Бергсоном, не підкоряється дії законів і не є доступним передбаченню - це поле вільної діяльності людини. Бергсон підсумовує: "Ми не віримо в фатальність історії..., немає ніякого історичного закону".
Прагматизм (від грецького діло, дія) - філософське вчення, яке визначає значення істини її практичною користю. Істина є те, що "краще працює на нас"(Джемс). Кант називає прагматизмом те, що сприяє здійсненню наших намірів. Можна сказати, що прагматизм заперечує універсальність істини, стверджуючи, що істинність і цінність всіх суджень і теорій визначається їх користю для задоволення потреб існування.
Прагматизм виник в США (Ч. Пірс, У. Джемс, Д. Дьюі); на початку 20 cт. проник в Європу (Ф.Шіллер, Папіні); в Китаї-Ху Ші.
Принципу користі були підкорені в прагматизмі майже всі філософські, етичні і релігійні проблеми.
Пірс Ч. (1836-1914) - американський філософ, логік, математик j природодослідник; засновник основної ідеї прагматизму.
Вчення про буття. Основою онтологічних побудов Пірса є вчення про три стани буття:
1. Перший стан буття Пірс ототожнює зі світом платонівських ідей, тобто становлення світу пов`язано в нього з духовним началом.
2.Основна ознака вторинності - індивідуальне існування; це означає знаходитись в відношенні до чогось іншого, що свідчить про виникнення відношень: суб`єкт-об`єкт, тобто поява індивіда, що пізнає світ фізичних речей.
3.Третинність - це зв`язок двох перших сфер, це світ загальних понять, пізнавана свідомістю дійсність. Схема Пірса може бути виражена тезою: дух є перше, матерія - друге, еволюція - третє.
Вчення Пірса про космічну еволюцію базується на трьох доктринах: тіхізмі (грец. випадок), агапізмі (грец. любов) і сінехізмі (грец. безперервність).
Рушійною силою еволюції, за Пірсом, є у всесвіті принцип любові, в силу якого всі об`єкти прагнуть один до одного і вдосконалюються. Сінехізм (вчення про безперервність істотного) означає, що розвиток визначається як перехід від неіснуючого до існуючого, від хаосу до порядку, любові і закону. Таким чином, процес еволюції зводиться до теологічного розгортання ідеальних форм в фізичну реальність.
Теорія сумніву і віри. Згідно Пірсу, життя повне неспокою і сумнівів, які викликають обтяжливий стан. Але ми можемо вийти із цієї ситуації, якщо нам вдасться досягнути стану стійкої віри.
Які ж основи для того твердження? Щоб відповісти на це запитання, необхідно звернутись до поглядів філософа на деякі проблеми психології і гносеології.
Пізнавальна діяльність людини, за Пірсом, - це не відображення Реальності в свідомості людини, а лише біологічна функція, спрямована на вироблення звички реагувати на оточуючі умови. Така усвідомлена звичка діяти так, а не інакше стає віруванням, а це означає, що мислення є діяльність, яка регулює відносини між організмом і середовищем і спрямована на задоволення пристосувальних потреб цього організму. Зусилля ж, спрямоване на подолання сумніву і досягнення віри, Пірс називає дослідженням, тобто, інакше кажучи, дослідження є перехід від сумніву до віри.
Однак вірування повинне бути істинним, а об`єкт досліджування реальним. Але реальні об`єкти, за прагматизмом, представляють собою лише сукупність чуттєвих вражень і тих практичних наслідків, які є результатом зіткнення з цими об`єктами. Пірс пише: "Людина так міцно замкнена в межах свого можливого практичного досвіду, її розум настільки сконцентрований на тому, щоб бути інструментом її потреб, що вона не може ні в найменшій мірі мати на увазі будь-що, що виходить за ці межі".
Теорія істини. Що ж є основним критерієм істини, чи ми знову повторюємо постійне питання: що є істиною?
Проблему істини ми можемо розглядати з трьох сторін: по-перше, як факт, який мав місце в будь-якій події; по-друге, з релігійно-етичної сторони, тобто коли істину розглядають як абсолютну цінність (як вічну правду, як добро); по-третє, - з гносеологічної точки зору, тобто відповідність або невідповідність будь-якого поняття об`єктивної реальності.
Ми почнемо з гносеологічного аспекту істини. Наші уявлення, за прагматизмом, - це момент зіткнення свідомості з оточуючими об`єктами, і ми можемо говорити лише про переживання, пов`язані з цими зіткненнями. Що ж представляють собою об`єкти в своїй сутності, то прагматисти це питання знімають, тому що стоять на позиціях агностицизму і теорія відображення ними відкидається.
Так що ж тоді робить істину стійкою, що в ній є таке, що може викликати до неї довіру?
Прагматисти взагалі і Пірс зокрема цілком успішно посилались на той факт, що багато наукових положень, які протягом тривалого часу приймались за абсолютну істину, виявились неточними або просто брехливими. І тому природно виникало питання, як отримати гарантію того, що теперішні істини не повернуться в оману?
Пірс говорить, що "істина відрізняється від брехні просто тим, що дія, базована на ній, за здоровим обмірковуванням приведе нас до тієї мети, до якої ми прагнемо, а не від неї". Отже, істинність - це успішність, користь, працездатність ідеї, думки або вірування. Говорити про істину і брехню можна лише в тому розумінні, що в одному випадку дія приводить нас до мети, в іншому не приводить.
Пірс визначає істину як таке вірування, яке повинне бути прийняте спілкою вчених і тому в цьому розумінні істина є «кінцеве примусове вірування».
У. Джемс (1842-1910) - американський філософ і психолог, один із засновників прагматизму і так званої емпіричної філософії 20 століття. Написав: "Принципи психології", "Прагматизм", "Залежність віри від волі", "Різноманітність релігійного досвіду", "Плюралістичний універс".
Джемс розробляв прагматизм переважно як теорію істини і як моральне вчення.
Вчення про буття. Вся дійсність, за Джемсом - хаос незв`язних подій, в яких немає ніякого причинного зв`язку і в якій панує лише випадок. Оточуючий нас світ непізнаваний, і лише завдяки напруженню нашої волі реальності набувають бажаної нами форми.
Людина для Джемса - це істота, організм, що знаходиться в певному середовищі, прагне вижити і пристосуватися до змінних умов. В хиткому хаосі нашого досвіду залишається лише одна достовірна нам реальність - наше "Я", сама людська особистість.
Вчення про свідомість. Джемс розуміє свідомість як потік відчуттів і вражень, що виникає на основі нервових збуджень. На основі ж інстинктів формуються "звички", яким Джемс надавав вирішальне значення в поведінці людей.
Свідомість, за Джемсом, є перш за все "винахідлива активність". Від початкових елементарних відчуттів до вищих форм абстрактного мислення, свідомість здійснює вольовий відбір тих уявлень, які потрібні індивіду, тобто відповідають принципу корисності.
Людина, згідно прагматизму, має справу зі світом свого ж особистого досвіду, з потоком свідомості. Вся реальність, всі Речі існують лише в досвіді. Джемса мало цікавить, що представляють собою речі самі по собі, а лише яке їх практичне значення.
Вчення про пізнання і досвід. Джемс відкидав думку про те, що інтелект здатний проникнути в сутність предмету, пізнати об`єктивну істину. Наші поняття, наукові закони, гіпотези, категорії і т. п. є, за Джемсом, корисними інструментами в боротьбі за існування, вони викликаються лише розуміннями зручності, тобто їх виший критерій і виправдання - корисність Для прагматиста не існує мислення виключно споглядального : безкорисного; для нього не існує чистого розуму.
Отже, питання полягає не в тому, яким є сам по собі оточуючий нас світ, але в тому, як найкращим чином влаштуватися в ньому - ось що було мотивом філософствування Джемса Про оточуючий нас світ ми можемо сказати, що він є, але не можна сказати, що він є дещо визначене. Це ми по своїй воді надаємо йому тієї визначеності, якою він володіє. А позитивіст Ф. Шіллер формулює цей принцип ще категоричніше: світ по суті є те, що ми з нього робимо.
Концепція істини. За прагматизмом, абсолютних істин немає, а існують лише приватні, конкретні. Лише ті ідеї називаються істинними, які виявились вигідними, здатними допомогти в досягненні наших цілей. Ідея сама по собі просто є, вона ні істинна, ні брехлива; вона може стати істинною лише в процесі її застосування, в процесі її перевірки. Цінність кожного знання не в його творчій істинності, а в його практичній придатності. Отже, істинність ідеї - це її корисність; брехнею ж можна назвати таку ідею, яка обманює наші сподівання.
Функція мислення, за Джемсом, полягає переважно в виборі засобів для здійснення наших планів і намірів. Створювані ним ідеї представляють собою свого роду зброю, інструменти, які повинні оцінюватися, як і всі інші інструменти, за їх ефективністю при досягненні тих чи інших цілей.
Вчення про Бога і релігію. Релігія, за Джемсом, - особисте переживання, внутрішнє почуття, яке виникає в свідомості; його важко передати словами. Релігія виконує такі функції душевного життя, яких ніяка інша сила виконати не може; вона робить людину здатною переносити тяжкі випробування. Бог реально і живо відчувається, і тому доказ буття Божого - в почутті віруючого. Глибинні релігійні почуття недоступні раціоналізму, тому що раціоналізм безпомічний і коли заперечує буття Боже, і коли захищає ідею Бога. Почуття - найглибше джерело релігії, а філософські і богословські побудови - вторинна надбудова; філософія лише обробляє матеріал, який постачають почуття. Між іншим, Джемс навіть пов`язує релігійне почуття з фізіологічними процесами, зокрема з статевими збудженнями, пригнічення яких посилює релігійні прагнення. Згодом З. Фрейд вивів із цього ціле вчення.
Релігійний досвід, на думку Джемса, такий же ж реальний і корисний, як і будь-який інший досвід, а тому є реальним і корисним, як і будь-який інший досвід, а тому релігійні догми істинні в міру своєї корисності. Немає різниці між істиною науки і істиною релігії - обидві служать людині. Прагматизм визнає релігійні ідеї, якщо вони працюють на людину. Іншими словами, якщо поняття про Бога приносить задоволення, то немає підстави відкидати буття Боже. Те, що творить зміни в області реального, саме повинне бути реальним. Бог існує тому, що Він творить реальні дії в людині - такий висновок Джемса стосовно об`єктивної сторони релігії.
Джемс називає матеріалізм "похмурим, тяжким, схожим на кошмар світоглядом", і далі: "де є Бог, там трагедія лише тимчасова і часткова". І взагалі, - запитує Джемс, - що обіцяє матеріалізм? Закони матерії і рух ведуть світ до руйнування; руйнується, за матеріалізмом, і свідомість, а це означає, що гине особистість. Поняття ж про Бога гарантує світопорядок, і загибелі нашого світу не означає його кінець. Здавалося б, у цих словах багатообіцяюча заява на користь позитивної релігії, але це лише на перший погляд.
Оскільки віра в Бога, розмірковують прагматисти, має важливі наслідки для людського життя, ми повинні вважати її об`єкт реальним. Але Джемс йде далі і заявляє, що "в залежності від нашої віри сам Бог, може, стає все живішим і реальнішим". А це вже дуже схоже на висновок атеїста Фейєрбаха: Бога творить людина. До того ж однією з підвалин на користь віри в Бога є у прагматистів вигідність віри. Ідея абсолютного Бога цінна у них тому, що приносить втіху людям, але самостійної Цінності ця ідея не має. Як бачимо, насправді Джемс відкидає об`єктивізм в релігії. За його вченням, скільки людей - слише і богів, і кожен може представити Бога по-своєму. Це вчення представляє широкий простір для особистої релігії і ховає в собі скритий атеїзм.
Бажаючи бути вище ідеалізму і матеріалізму, Джемс стверджує Що Божество, як відірване поняття, не піддається дослідженню, але і матеріальна субстанція - теж лише метафізичний принцип.
Етика і вчення про свободу волі. Джемс визнає свободу волі. Він вважає, що воля абсолютно вільна і здатна вибрати будь-яку альтернативу. "Якщо ми вільні, - пише він, - першим проявом, нашої свободи повинно бути внутрішнє визнання її".
Людина, за Джемсом, не підвладна жодній об`єктивній необхідності; вона вільна вибирати будь-яку лінію поведінки, керуючись будь-якими моральними нормами і переконаннями. Єдина заповідь моралі - робити те, що окупається. Життя повністю залежить від волі і енергії особистості; відповідно й історія суспільства визначається волею і енергією видатних особистостей.
Дьюі Д. (1859-1952) - американський філософ-прагматист психолог, педагог. Написав: "Нариси по експериментальній логіці" "Загальна віра", "Мистецтво і досвід" і ін.
Оскільки погляди Дьюі мало чим відрізняються від вчення інших представників прагматизму, ми розглянемо їх в загальних рисах і, звичайно, нас в першу чергу цікавить його відношення до релігії.
Для Дьюі, як і для Джемса, зовнішній світ існує остільки, оскільки він складає зміст досвіду. Дух і матерія, організм і середовище, "Я" і "не - Я" (суб`єкт і об`єкт) - це лише символи, якими позначаються різноманітні сторони досвіду, виходячи із міркувань практичної зручності, а вся діяльність мислення зводиться до підбору засобів і способів для найбільш успішного рішення всіляких завдань. Досвід означає перш за все не пізнання, але спосіб діяння, пізнання з`являється пізніше. Отже, немає нічого, що знаходиться поза або по той бік досвіду. Але, Дьюі розуміє, що в досвіді є дещо, що не залежить від людини, але він не може приписати йому будь-яку об`єктивну якість.
Вчення про релігію і етику. Досвід, за Дьюі, має різні сторони: етичну, естетичну, політичну, наукову і т. д. Релігія - це також особлива якість досвіду; її коріння в відчутті страху, яке опановує людиною в цьому ненадійному світі. Релігія, за Дьюі, - це корисне "приведення особистості в гармонію з Всесвітом", яке виганяє з людського життя відчай і страх.
Як бачимо Дьюі виводить із "досвіду" не Бога, але лише необхідність віри як корисність, як засіб захисту від ізольованості і суперечностей між світом і людиною.
Свій "інструментальний" метод він застосовує і до проблем етики, тобто заперечує абсолютний характер етичних категорій. Моральні проблеми виникають в конкретних ситуаціях, і етичні норми служать для їх вирішення в кращому напрямку, але ці норми також повинні узгоджуватись з потребами даного моменту. Подібно до істини, моральне "благо" завжди прив`язане до даної ситуації; воно представляє собою найбільш успішне вирішення проблеми. Отже, інструменталізм заперечує будь-які загальнообов`язкові правила моралі і тверді моральні переконання; він вважає моральні принципи такими ж інструментами, як і всі інші поняття.
Заперечення.
Ми трохи детальніше зупинились на вивченні прагматизму тому, що це вчення популярне не лише як філософська теорія на заході, але і тому, що її положення засвоїлись багатьма людьми як керівництво в житті. Вигода, холодний розрахунок, користь - все це співзвучне матеріальній природі людини, і, мабуть, необхідно в сфері його економічної діяльності, але справа в тому, що ця тенденція поширюється прагматистами на духовну сторону людської сутності.
Все це ускладнюється і тим, що прагматисти достатньо енергійно зачіпають релігійні проблеми і намагаються вирішити їх з точки зору свого вчення; вони проповідують релігійність, визнають необхідність і корисність релігійної віри, але сам погляд на релігію, на її походження, її історію і кінцеву мету таїть в собі скритий атеїзм, бо як нам вже відомо, прагматизм відриває релігію від ідеї особистого Бога, а ми вже знаємо, що будь яка релігія, відірвана від свого джерела, від Бога - це псевдорелігія.
Ми маємо намір заперечити прагматизм в головних пунктах його вчення: концепція істини, релігійна проблема, етичні цінності.
1. Концепція істини. Коротко повторимо, з чого ж виходять прагматисти в своїй концепції істини? По-перше, вони стверджують, що абсолютних істин немає, а існують лише приватні, конкретні істини. По-друге, кожна наука, за Джемсом, істинна, якщо вона корисна для життя.
Пірс такої ж думки: якщо ідея або вірування приводить нас До мети - це істина, якщо ні - це брехня. А.Ф. Шіллер впевнений, що "чистого розуму немає, адже людина ніколи не мислить заради самого мислення; він .мислить тому, що переслідує певну мету. Отже, істина в прагматизмі визначається як корисність або працездатність ідеї.
Тепер ми можемо запитати: хіба істина не має іншого значення, крім користі, хіба вона не має значення сама по собі?
Коментуючи твердження Джемса про те, що немає абсолютних істин, а лише конкретні, М. Ебер в своїй книзі "Прагматизм" пише: "Якщо істина є питання смаку, якщо вона лише те, що нам подобається думати, тоді системи розпадуться до безкінечності", адже "існують реальності, - продовжує він далі, характер яких цілком не залежить від тих ідей, які можуть скластись в нас стосовно них".
Дійсно, в людині повинно бути щось абсолютне, що вище будь-яких практичних міркувань і вигоди, інакше він розгубиться серед моря найпротилежніших вражень, і Ебер правий, коли вказує на цю стабілізуючу силу людського духу: "Людина лише тому людина, що вона може піддати свої смаки і бажання оцінці суджень. Невже вона повинна їх оцінювати лише зі чітко утилітарної точки зору?"
Джеме наголошує: "Справді, яке інше значення можна надати поняттю істинної ідеї, крім її здатності пристосовувати нас духовно або фізично до реальності?".
Такі докази ще можна припустити при поясненні людини на біологічному рівні, але ніяк не на етичному або соціальному. Невже, наприклад, мучеництво за ідею можна назвати пристосуванням до реальності, а революцію пристосуванням до соціального ладу? Звідки тоді береться протест взагалі, звідки береться уявлення про те, що повинно бути?
Необхідно відзначити, що точка зору марксизму, з якою ми теж не згідні, базується на теорії відображення: ідея може бути корисною, істинною і працездатною саме тому, що вона адекватно відображає дійсність.
Ми не можемо погодитись з прагматизмом, який визначає істину як корисність, але ми не можемо погодитись з марксистами, які бачать в істині лише відображення дійсності. Звичайно, ми маємо на увазі істину як вишу правду. Чи можна будь-який історичний факт або переконання, що відображає певну ситуацію, вважати істиною? Не кожен факт засвоєний людською свідомістю є істиною. Наприклад, погляди Аристотеля на рабів відображали факт античного суспільства, але чи можна це назвати істиною? Абсолютна істина існує лише як атрибут Бога, про яку Паскаль сказав: "Шлях до істини лежить лише через любов".
2. Прагматизм і релігія. Ф. Шіллер, трактуючи Протагора, розглядає Божество "як ідеальні відповіді на реальні людські потреби". Тут все зрозуміло - релігія, згідно Шіллеру, потрібна для вирішення практичних питань.
Однак релігію необхідно розглядати не лише з точки зору її корисності, але перш за все як істину, яка має цінність сама по собі. Прагматисти ж вважають, що релігійні істини лише тоді значимі, коли вони мають практичну цінність. Але для віруючої людини мають цінність не практичні результати, а, навпаки, - практичні цінності підкоряються релігійним мотивам, тобто, іншими словами, релігійні цінності не вимірюються практичними цілями. Якщо Бог - Любов, то це не означає, що Бог - Любов тому, що Він корисний людині, а тому, що Він дійсно Любов; можна навіть сказати так: Бог корисний людині тому, що Він Любов. Ми грішні, але це не означає, що ми лише почуваємо себе грішними, ми дійсно грішні. Спокутування Боголюдиною не те, що ми вважаємо себе спокутаними, але ми дійсно спокутані. В людині є любов до Бога, любов до безкінечного вдосконалення, адже це не лише користь.
Роль раціоналістичного і догматичного факторів в релігії велика: чим чіткіше в людини об`єктивна частина релігії, тим глибше його поняття про Бога, тим глибше і реальне переживання ним релігійного настрою, - ось для чого необхідна догматика в релігії.
За прагматизмом, особисте почуття і суб`єктивне вірування призводять до творіння Бога, згідно до своїх потреб. Виходить як у Фейєрбаха: Бог є суб`єктивна ілюзія людини і в релігії людина шанує сама себе. Таким чином, суб`єктивізм Джемса веде до атеїзму.
Велика і необхідна ідея (ідея Бога) повинна бути істинною. Факт не завжди істинна; але істина - завжди факт. Ми прихильники об`єктивності істини, і ми говоримо; буття Боже, Втілення, Спокутування, Воскресіння - це не корисна легенда і суб`єктивне переживання, а факт і реальна цінність. В першому посланні до Тимофія an. Павло говорить: "Благочестя на все корисно" (гл. IV, с. 8). З цього тексту видно, що не корисність робить ідею істинною, а навпаки, істинність робить ідею корисною.
Шатобріан в своїй книзі "Дух християнства" пише: "Великим Доказом небесного походження християнства є той факт, що воно витримує сувору і старанну критику розуму".
У Джемса ще більш суперечливе уявлення про релігію, ніж у Шіллера. З одного боку, він вважає Божество відірваним поняттям, а з іншого стверджує, що це поняття Бога, гарантує ідеальний і вічний світопорядок.
Важко погодитись з тим, що таке хитке, абстрактне, за його думку, поняття Бога здатне гарантувати "ідеальний і вічний світопорядок". Нам здається, що це може здійснити лише реально існуюча сила. До того ж подібна заява Джемса фактично анулює релігію, тому що без трансцендентного Бога вона стає такою ж ілюзорною, як і істина без реальності.
Корисність і безкорисність моралі.
Моральні норми (заповіді) в прагматистів також визначаються їх корисністю і приймаються до дії лише в певній тимчасовій ситуації. Кінцеві цілі, ідеали, моральні норми - всі ці поняття, без яких неможливе свідоме суспільне життя, не знаходять для себе місця в цій системі поглядів.
Необхідно нагадати, що марксисти також заперечують абсолютні етичні цінності. Відмінність лише в тому, що за прагматизмом, моральна оцінка міняється в залежності від ситуації, в якій діє індивід, марксисти ж прив`язують етичні норми і оцінки до того чи іншого соціального ладу, навіть до того чи іншого класу.
Дійсно, в конкретних ситуаціях відбуваються ті чи інші події і для їх вирішення потрібні стабільні загальноприйняті норми і категорії етики, які не повинні змінюватись разом з подіями - змінюються ситуації, але не моральні категорії. А. Фульє з цього приводу пише: "Прагматизм задовольняється практичними результатами, не переживаючи про істинність основних начал, але якщо мораль не є перш за все істиною, то хто ж тоді буде приносити їй жертви?"
Екзистенціалізм (від лат. існування) - це філософія, предмет якої - переживання існування. Найбільш видатні представники екзистенціалізму в Німеччині - К. Ясперс, М. Хайдеггер; у Франції - Г. Марсель, Ж. Сартр, А. Камю, в Росії - А. Шестов, Н. Бердяєв. Розрізняють екзистенціалізм релігійний (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Камю).
За екзистенціалізмом, основний гріх раціоналістичного мислення полягає в тому, що воно походило з принципу протилежності суб`єкта і об`єкта, - істинна ж філософія походить з їх єдності. Ця єдність втілена в "екзистенції", тобто деякій ірраціональній реальності. Щоб усвідомити себе як "екзистенцію", юдина повинна опинитись в "крайній ситуації", наприклад, перед грозою смерті - в результаті світ стає для людини "інтимно близьким"; в цій "крайній ситуації" існування людина розкривається найповніше. Істинним же способом пізнання оголошується інтуїція ("екзистенціальний досвід").
Вчення про буття. Буття, згідно екзистенціалізму, є ані емпірична реальність, ані світ сутностей, пізнання яких складає завдання раціонального мислення. Буття повинно бути досягнуте як деяка початкова цілісність суб`єкта і об`єкта.
Буття речей, згідно цього вчення, незрозуміле, однак існує один вид буття, добре відомий нам: це наше власне існування, - тут і розкривається доступ до буття. Однак "існування" є тим, що ніколи не стає об`єктом, оскільки ми не в змозі поглянути на себе зі сторони, - його можна лише пережити.
Екзистенціалізм і наука. Ставлення екзистенціалістів до науки можна звести до наступного: якщо наукове мислення абстрактне і безособове, то "екзистенціальне мислення" пов`язане з внутрішнім життям людини і лише тому може бути конкретним людським знанням. Так Ясперс пише : "Кожен, хто шукав в науці основи свого життя, керівництва в своїх діях, самого буття, помилявся" ("Екзистенціальна філософія", Берлін, 1964, стр.7).
Поняття трансценденції. Уже в понятті трансцендентції йде водорозподіл між релігійним і атеїстичним видами екзистенціалізму.
З точки зору релігійного варіанту цього вчення, трансцендентне - це Бог, і хоча Його не можна пізнати, але вся духовна творчість є вираз прагнення до Бога, спроба висловити Його. Згідно ж атеїстичного варіанту, трансцендентція є ніщо і виступає як таємниця екзистенції. Для Сартра, як і для Камю, те, до чого направлене пізнання, наприклад, ідеали і вища мета, - це ілюзії, які одягає ніщо, тобто заперечення складає основу нашого "я". Що ж, нам залишається лише засвідчити, що атеїзм завжди і незмінно приходить до нуля.
Особистість і суспільство. Згідно екзистенціалізму, особистість є самоціль, колектив - засіб, який забезпечує матеріальне Снування індивідів. Суспільство - безлика сила, яка гнобить і Руйнує індивідуальність, нав`язує особистості трафаретні думки, звички, погляди, переконання; воно, між іншим, надає індивіду лише свободу економічну і політичну. Справжня свобода починається по іншу сторону соціальної сфери, у світі духовного життя особистості.
Етика і свобода. Людина, за екзистенціалізмом, вільна "вибрати себе" і несе повну відповідальність за свій вибір. При цьому свобода розуміється як внутрішній стан, як переживання індивіда Однак свобода людини обмежена рамками певної ситуації, в якій доводиться діяти, так як проти його бажання його "кинули в світ" і він підвладний долі, тобто знаходиться в невизначеному незалежному від нього середовищі.
Свобода - це сама екзистенція, або екзистенція - це і є свобода.
Для релігійних екзистенціалістів це означає, що свободу можна отримати лише в Богові, і це твердження повністю співпадає з християнським віровченням. Матеріальний світ дійсно зумовлений багатьма причинами, Бог - нічим не зумовлений, Він є абсолютна свобода. За Бердяєвим, істинний вибір - це вибір в собі "образу Божого", який складає сутність особистості, але є прихованим для самого індивіда доти, поки він живе в світі "звичайного".
Вчення атеїстичного екзистенціалізму на цю тему виглядає зовсім інакше, тобто людина, в процесі вибору, не має жодного змістовного критерію, так як вибирає з "нічого". За цим варіантом, людина живе для того, щоб померти. Для Хайдеггера, смерть - це остання можливість людини, для Сартра смерть - це кінець всіх можливостей. Для нас, християн, смерть - це перехід з одного буття в інше, значить, початок нових можливостей.
Ясперс К. (1883-1969) - німецький філософ, провідний представник екзистенціалізму. Основні праці: "Психологія поглядів", "Філософія "(в трьох томах), "Духовна ситуація епохи", "Розум, і екзистенція", "Про істину", "Про походження і цілі історії", "Філософська віра", "Розум і проти розуміння в наш час", "Філософська віра перед лицем одкровення" та інші.
Вчення про буття і екзистенцію.
За Ясперсом, кожна раціональна картина світу є лише "шифром буття" і завжди потребує пояснення. Істинний смисл буття відкривається людині в періоди глибоких потрясінь (хвороба: смерть, і так звані "крайні ситуації"). Саме в такі моменти людина звільняється від тягаря щоденних турбот і перед нею відкривається смисл глибоко інтимного існування ("прояснення екзистенції"). В цей же момент відбувається і його справжнє переживання Бога.
Екзистенція, за Ясперсом, нерозривно пов`язана з трансцендентицією, з Богом. Без такого зв`язку екзистенція перетворюється в сліпу і вперту волю (як у Ніцше). "Без трансцендентції екзистенція стає безплідною і позбавленою любові демонічною „першістю". ("Розум і екзистенція", стр.48). Трансцендентція - це є Бог, котрий надає смисл екзистенції.
Екзистенція і свобода. Свободу неможливо знайти всередині матеріального світу, котрий зумовлений жорсткою необхідністю. Але що таке тоді свобода?
Ясперс розглядає свободу в її відношенні до пізнання, сваволі і закону. Схема цієї системи поглядів зводиться до наступного: без знання немає свободи, так як пізнання є шлях до свободи. Однак саме знання не дає свободи, але саме від знання людина йде до дії, а дія відкриває сваволю. Без сваволі, тобто без можливості діяти за власною волею незважаючи ні на що, неможлива свобода. Зрештою, людська діяльність керується законом (законом як вільно вибраної ним норми поведінки). Єдиний зв`язок свободи з "об`єктивністю", тобто зв`язок з тим, що дає обґрунтованість добра - це зв`язок трансцендентністю, а отже з Богом. "Гасло екзистенції" допомагає зробити вибір в сторону підкорення Богу. Ми це розуміємо так: свобода можлива лише в Богові, так як свобода без Бога є сваволя.
Екзистенціальна комунікація. Згідно поглядам Ясперса, поза комунікацією не може бути і свободи. "Моя єдина свобода", пише він, - може існувати лише тоді, коли вільний і інший". ("Відповідальність і увага", стр.358).
Ясперс намагається знайти критерій, завдяки якому екзистенцію і свободу можна було б відрізнити від сваволі. Таким критерієм стає можливість спілкування з другим індивідом, можливість бути почутим, зрозумілим, цією другою людиною. Це, напевно, схоже на те, що на політичній мові звучить так "межами свободи служать рівні права інших".
Але Ясперс відрізняє комунікацію як духовне спілкування «небагатьох» від фальшивої масової комунікації, при якій індивід Перетворюється в "об`єкт" спілкування, перестає бути "суб`єктом". Така ситуація дуже нагадує комуністичний колективізм, цю соціальну стадність, яка пригнічує будь яку особистість.
Потреба в духовному спілкуванні перед лицем Бога подається у Ясперса у філософському трактуванні, як потреба в комунікації перед обличчям трансцендентності. Така комунікація, між іншим, не може бути масовою.
Теорія істини. Істинність Ясперс також розглядає крізь призму комунікації. Істина - це поінформованість; істина -те, повідомлення чого іншій людині поєднує мене з ним і,, служить засобом єдності.
Яспрес розрізняє істини науки і істини філософії. Істини науки не мають нічого спільного з істиною філософською: перші істини існують для людського розуму, другі для людської особистості, яку розуміють як екзистенцію. В науці спочатку необхідну знайти істину, а потім її можна повідомляти людям; комунікація - не засіб поширення істини, а засіб її отримання - істина захоплює все єство людини, керує його вчинками, за неї людина ладна віддати життя. Поза сумнівом, Ясперс під такою істиною розуміє вишу правду Божу.
Релігійні погляди Ясперса. В "крайній ситуації" (смерть, страждання, боротьба, провина) людина відкриває свою суть, котра внутрішньо пов`язана з трансцендентцією, тобто з Богом: якщо вона втрачає цей зв`язок, то поринає перед лицем смерті у відчай. Саме ця сила релігійного духу дає віруючим людям мужність перед загрозою смерті. Тому лише релігія здатна усунути трагізм з життя в цьому світі, тому що ні біологія, ні соціологія, ні історична наука не можуть дати відповіді на питання про сутність людини. Тут, за висловом Марселя, закінчуються проблеми і починаються "таємниці".
У своїй книзі "Філософська віра" Ясперс пише: "Біблія і біблійна релігія - основа нашого філософствування". ("Філософська віра" стр.85). Зв`язок з трансцендентцією, тобто з Богом відбувається через дію того емпіричного світу, в котрому ми живемо, тому що немає іншого світу; світ лише один - тобто він є той грунт, діючи на котрому, ми "зіштовхуємось" з трансцендентцією і поза цим світом ми не можемо реалізувати себе.
Марсель Г. (1889-1973) - засновник французького католицького екзистенціалізму, професор Сорбони. Після засудження папською енциклікою (1950 р.) екзистенціалізму, Марсель називає свою філософію християнським сократизмом. Його перу належать філософські праці: "Метафізичний щоденник" , "Буття і володіння", "Людина-мандрівник", "Таїнство буття" (2т.), а також п`єси: "Іконоборець", "Розбитий світ" та інші. В центрі уваги Марселя стоять релігійно-етичні проблеми.
Вчення про буття і пізнання. Екзистенціалізм Марселя розриває зв`язки з раціоналізмом, матеріалізмом і навіть з об`єктивним ідеалізмом. Ця особлива форма ідеалізму, для якої навіть дух не може розглядатись як об`єкт пізнання, оскільки він зводиться до рівня раціонально пізнавального. Він рішуче відмовляється розглядати будь-що як об`єкт, так як взаємовідносини між суб`єктом і об`єктом уявляються йому відносинами між тим, що переживається, і тим хто переживає. Тому Марсель переходить в своїй філософії від проблеми буття до таїнства буття. Буття згідно цьому вченню, не може бути пізнане засобами науки, а пізнається в стані переживання єдності суб`єкта і об`єкта в стані споглядання. У Марселя не має розриву між буттям і свідомістю. Пізнавальний процес розуміється ним як емоційна інтуїція, тобто як особлива пізнавальна направленість. Марсель прямо говорить про це: "моє мислення бере свій початок, перш за все з почуття" ("Бути і володіти", стр.83).
Вчення про Бога і релігію. Марсель відкидає раціональні доведення буття Божого і вважає неможливим наукове обґрунтування релігії, так як Бог належить до особливого світу "існування", який недоступний науці. Бог, таким чином, існує, але не належить до об`єктивної реальності нашого буття, тобто Він не належить до світу речей.
Любов до людей лежить в любові до Бога; братство людей - це братство в Христі. Відношення людини до Бога має емоційний характер, воно ґрунтується на вірі, надії, не вимагає логічних аргументів і раціонального обґрунтування. Віра в Бога і спілкування з ним попереджують трагізм життя людини. Вчення Марселя про душу коротко можна представити так: "Я" - це не моє тіло, а "моє життя", це дещо, що переживається і є вольовим. На відміну від тіла, душа - є чисте буття.
Сартр Ж. (1905-1980) - французький філософ, представник атеїстичного екзистенціалізму, письменник, драматург. Основні праці: "Буття і ніщо", "Критика діалектичного розуму", "Матеріалізм і революція", роман "Нудота". Світогляд Сартра склався під впливом Бергсона, Гуссерля, Хайдеггера, Маркса.
Вчення про свідомість. Сартр заперечує духовну субстанцію, але він і не приймає матеріалістичну позицію: він трактує свідомість як самодіяльність без носія. Він пише: "Нема нічого, що було б причиною свідомості. Воно є причиною свого власного типу буття ("Буття і ніщо", ст. 22).
Вся філософія Сартра - індивідуалізм, так як всю конкретну Реальність він виводить із свідомості. Саме людина надає Навколишнім предметам певний смисл і значення.
Філософія свободи. Свобода - головне у всій "антропології" Сартра. Він вважає, що людина постійно будує себе з допомогою своєї суб`єктивної діяльності, за допомогою постійного вибору Але все навколишнє тисне на людину, і в цій атмосфері відчувати себе безпечно влаштованим може лише суспільство "покидьків" людина ж відчуває "нудоту" (див. роман "Нудота"). За думкою Сартра "людина без будь-якої опори і допомоги приречена в кожний момент вигадувати людину" і тим самим людина приречена на свободу ("Критика діалектичного розуму", стр.38).
Свобода, таким чином, ставить людину поза закономірністю і причинною залежністю, так як людина сама вибирає себе, Свободу в результаті всього цього, треба розуміти як розрив причинної обумовленості, вона, за висловом Сартра, утворює "дірку в бутті".
Свобода зберігається в будь-якому оточенні і виражається у можливості вибирати - вибирати, звичайно, не оточуюче оточення, а лише своє відношення до нього. В етичному руслі це зводиться до наступного судження: в`язень чи раб вільний, так як він сам визначає своє ставлення до свого положення, тобто інтелектуально і духовно він може вважати себе вільним. Отже, завдання полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб змінити своє ставлення до нього. "Всі перешкоди, всі кордони руйнуються, - пише Сартр, - вони руйнуються усвідомленням моєї свободи".
Тут, очевидно, не розрізняється моральна свобода і свобода правова. Моральна свобода дає можливість визначитись внутрішньо з тією чи іншою реальністю, правова свобода вимагає реалізації, об`єктивізації самої свободи. При цьому сама свобода, за Сартром, перетворюється в необхідність, так як абсолютність свободи робить людину не вільною від свободи. Людина за цією формулою "приречена до свободи".
Етика Сартра. Природно, що вчення про людську свободу пов`язане з етикою. Як атеїст Сартр відкидає теологію і докази існування Божого. Якщо людина вільна, - вважає він, - сама робить себе тим, чим вона є, то вона ні від кого і ні від чого не залежить. Божественне провидіння і людська свобода виключають один одного.
За Сартром, в основі моральності лежить вільне волевиявлення особистості. На відміну від марксистів, які відкидаючи Бога, однак всупереч логіці атеїзму зберігають деякі загальноприйняті моральні норми, Сартр в своєму атеїзмі йде до кінця, наслідуючи формулу Достоєвського: "якщо Бога немає, то все дозволено". Так він пише: "Якщо Бога немає, то ми не можемо посилатись ні на які цінності чи заповіді, які узаконюють нашу поведінку. Таким чином, у широкій царині цінностей ми не знаходимо жодних виправдань позаду нас і жодних відплат попереду нас. Ми залишаємося самі". Людина - єдине джерело, критерій і ціль -моральності, не суспільство, не людина взагалі, а кожна конкретна людина. Особистість - міра моральності. Моральні цінності, як і взагалі всі цінності, позбавлені об`єктивного критерію. Ось "категоричний імператив" Сартра: користуючись своєю свободою, будь самим собою.
Особистість і суспільство. Виходячи з основного положення про те, що "існування передує сутності", особистість, за Сартром -, первинна, а система суспільних відносин вторинна - вона зводиться до між індивідуальних відносин. Будучи крайнім індивідуалістом, прихильником абсолютної свободи, Сартр спочатку пов`язував з марксизмом лише атеїзм, - решту в ньому він піддав критиці. Так він не без причини стверджував, що марксизм розчиняє всю конкретну різноманітність в "сірчанокислій ванні" загальних теорій і законів, зводячи все особливе і одиничне до загального, словом, він звинувачував марксизм в "знелюдненні людини". Однак, він в кінці життя схилився в бік марксизму - він вбив свою свободу. Апофеозом його філософії треба вважати не дуже бадьорий висновок: "Абсурдно, що ми народжуємося, і абсурдно, що ми вмираємо". Думаємо, що це єдиний висновок, дo якого може прийти атеїзм.
Заперечення.
Вивчаючи історію філософії, ми легко можемо помітити одну закономірність: якщо яке-небудь філософське вчення заперечує буття Боже, то воно обов`язково заперечуватиме абсолютні етичні цінності, і це зводиться до зрозумілої і всім відомої формули: "Якщо Бога немає, то все дозволено".
Згідно атеїстичного екзистенціалізму, буття - ніщо; воно робить людське життя беззмістовним і абсурдним. Тому і Сартр, і Камю бачать фальш у всіх формах спілкування індивідів, які освячені традиційною релігією і моральністю. Вони намагаються Розкрити, на їх думку, спотворені форми свідомості. Правда, атеїсти-екзистенціалісти нічого не дають замість релігійних основ моралі, регулюючи відносини між людьми. Єдиний спосіб справжнього спілкування, котрий пропонує Камю, - це об`єднання індивідів в бунті проти "абсурдного" світу, проти скінченності, смертності, недосконалості, беззмістовності людського буття. Однак, варто сказати, ці доведення збивають з пантелику. Насправді, якщо буття є ніщо і світ абсурдний, то цього вже ніяк не можна змінити, тому що немає сили, котра змогла б надати світу інший зміст. Але як атеїст може протестувати проти смерті, коли він не вірить в безсмертя душі? А як можна протестувати проти недосконалості? Проти недосконалості може протестувати лише досконалість, але атеїсти-екзистенціалісти не бачать ані досконалого, ані змісту. Визнавши світ безглуздим, як можна протестувати проти безглуздя? А між іншим, сам факт протесту вже передбачає якусь силу, котра протистоїть всьому тому, що робить життя абсурдним. Правомірно виникає ще одне питання: якщо немає сущого, як субстанції (як стверджує Хайдеггер), то звідки взялось існування (весь світ наявних речей і свідомість також)? Свідомість, за Сартром, не є субстанція; вона не має ні носія, ні джерела, - вона сама по собі. Але якщо вона вічне і довільне - то вона є субстанція; якщо вона з`явилась у часі, то де її джерело? Якщо матеріалісти не можуть пояснити, як матерія породжує свідомість (дух), то незрозуміло, як вона виникла у Сартра.
Роздумуючи над сутністю людини, Сартр пише: "Людина тому і не піддається визначенню, що спочатку собою нічого не представляє. Людиною вона лише стає згодом, причому такою людиною, якою вона зробить сама себе. Таким чином, немає ніякої природи людини, як і немає Бога, котрий би її задумав". Сартр визнає, що екзистенціалізм це ні що інше, як спроба зробити висновки послідовного атеїзму. Треба сказати, що назвавши життя абсурдним, він зробив виходячи зі свого атеїзму правильний висновок. "Бога немає", - стверджує Сартр, але тут він цілком справедливо зауважує: "Екзистенціалісти, навпаки, стурбовані відсутністю Бога, так як разом з Богом зникає всяка можливість знайти які-небудь цінності в світі, який можна осягнути розумом".
За Сартром, людина сама створює себе своєю поведінкою, завдяки можливості вільного вибору. На наш погляд, в цьому є істина, але далеко не вся. Відмовившись від Божественної основи моральності, неможливо побудувати особисту етику, так як людина йде за покликом свободи у всіх випадках - як при добрій, так і при злій волі, як в моральних, так і аморальних вчинках. «Філософія свободи» як сваволя не може служити основою моралі; послідовно проведена, вона викидає людину "на той бік добра і зла", створює теоретичну основу для аморалізму.
Розробляючи далі питання етики, Сартр утверджується у думці, що лише свобода - основа всякого морального змісту. Він пише: "Хоча зміст моралі змінюється, певна форма цієї моралі універсальна, зміст завжди конкретний, і значить, непередбачуваний. Важливо знати, чи робиться даний винахід в ім`я свободи". Як бачимо, основою моралі, орієнтиром всіх людських дій Сартр вважає все-таки свободу і тому категорично наполягає на тому: "В кожному конкретному випадку свобода не може мати іншої цілі, крім самої себе, і якщо людина одного разу визнала, що, перебуваючи в запустінні, сама встановлює цінності, вона може бажати лише єдиного - свободи як основи всіх цінностей".
Отже, за Сартром, людина сама вільно обирає себе із різних життєвих ситуацій - власне, так з вчинків складаються норми моралі і вся етика. До вибору немає добра і зла; добро і зло робляться людьми згодом.
Але, скажемо ми, якщо людина вибирає - значить вже є те, з чого можна вибирати і є те, що здійснює вибір. Словом, Сартр починає своє дослідження з того моменту, коли вже все є: вибір з двох моральних можливостей і та сила, котра здійснює вибір.
Звичайно, ми не можемо погодитись з твердженням атеїстів -екзистенціалістів, котрі свободу роблять останньою ціллю духовного життя людини, і тому ми чітко ставимо питання: свобода - кінцева ціль людських прагнень чи засіб для досягнення більш Універсальної цінності? Вирішуючи цю проблему, треба завжди пам`ятати, що свобода, як ми вже вказали, може вибирати як добро так і зло.
Свобода робить можливим для людини вибір, а схиляє до добра лише одна сила, котра здатна впорядкувати складну систему людських взаємовідносин і прагнень, - це любов. Любов завжди залишається лише з добром, свобода ж без любові може cтати злом. Ось чому Господь зробив любов першою і головною заповіддю. Якщо дії людини керуються любов`ю - це є добро, якщо любові немає - там зло.
Свободу ми не можемо вважати самою головною і кінцевою цінністю людського життя; свобода - це засіб, який дає можливість вибрати краще і піднятись на виший щабель досконалості. Цінність свободи в тому, що без неї немає вибору а значить, і морального життя в повному розумінні слова.
Сила любові настільки велика і притягальна, що вона здатна змінити правові оцінки відносно різних правопорушень. Скільки злочинців було виправдано судом, якщо їх дії здійснювались в ім’я любові або співчуття. Візьмемо найбільш невинний приклад людина вкрала, скажемо, 5 карбованців, щоб купити хліба голодним дітям - це одна ситуація. При іншій - людина вкрала останні гроші в самотньої старої і пропила їх. І в першому і другому випадку має місце крадіжка, але нам здається, що й тут все вирішує любов. В першому випадку присутнє співчуття /різновид любові/, і воно виправдовує порушення формального закону, в другому випадку немає любові і немає виправдання.
Заповідь любові вічна; вона є абсолютна, загальнообов`язкова, універсальна цінність. Завдяки їй існує життя, людське суспільство і навіть весь Всесвіт. Якщо в цитаті Сартра замінити одне слово (слово "свобода" на слово "любов"), то ми готові підписатись під цим твердженням, і тоді воно звучатиме так: важливо лише знати, що все робиться в ім`я любові (у Сартра написано "в ім`я свободи"). Але повідомивши про свою мораль, він не зміг її обґрунтувати. Він намагався говорити про відповідальність людини, але не зміг відповісти на питання для чого ця відповідальність, перед ким і для чого взагалі потрібна етика. В романі "Нудота" є лише одна відповідь: життя не має змісту, - воно абсурдне.
Бердяєв H.І. (1874-1948) - російський філософ-містик, екзистенціаліст, засновник так званого "нового християнства". В 1922 р. змушений був залишити Радянську Росію.
Бердяєв, як і багато інших російських інтелігентів 19 – поч. 20 cт., пройшов спокусу марксизмом. До 1905 року він порвав з марксизмом, і в цей час складається система його поглядів Праці: "Філософська істина і інтелігентна правда", "Нове релігійне пізнання і суспільство", "Духовна криза інтелігенції", "Філософія свободи", "Смисл історії", "Нове Середньовіччя", "Християнство і класова боротьба", «Історія і смисл російського комунізм», - "Про рабство і свободу людини" та інші.
Релігійний екзистенціалізм і персоналізм. Як і всі екзистенціалісти, Бердяєв не розділяє суб`єкт і об`єкт. Так він називає містиками тих, "котрі стирали протилежність між суб`єктом і об`єктом, інтуїтивно проникали у світову душу". Він також вважав, що особистість первинніша за буття; саме особистості повинно належати центральне місце в новій релігійній свідомості, вона має більшу цінність, ніж суспільство в державі.
За Бердяєвим, існує два світи - "виший" (або Бог) і "нижчий" (фізичний світ); людина знаходиться посередині, вона ніби пов`язує ці два світи. Однак не лише людина потребує Бога, але й Бог людину. Смисл історії - у відкуплені гріха. Основна ідея цього вчення - "діалектика боголюдства", "народження Бога в людині і людини в Богові". Ця ідея запозичена у Достоєвського і Соловйова.
Бердяєв і марксизм. В галузі соціально-політичної філософії Бердяєв розрізняє правду і неправду соціалізму. Ще В.Соловйов вважав, що "слід визнати правду соціалізму, і тоді його неправда не буде так небезпечна". Цей розділ можна коротко виразити так: правда соціалізму полягає у спробі покращити економічне життя, у намаганні до звільнення від кайданів капіталізму. У зв`язку з цим він називає капіталістичний устрій "нелюдським", а "старе" християнство - "зброєю експлуатації"; він також вітає усуспільнення виробництва. Бердяєв писав: "Зведення історичного права власності в право природне є справжнє гріхопадіння буржуазії".
Неправда марксизму, чи соціалізму полягає в прагненні стати новою релігією, охопити своєю ідеологією всі сфери суспільного і особистого життя. Це є, за Бердяєвим, "страшна спрага влаштувати цей світ не лише без Бога, але й проти нього". Правда й те, що особистість ніколи не була для марксизму ціллю, а лише засобом. Бердяєв у зв`язку з цим писав: "Зневага Маркса до людей, до людської особистості не має меж, для нього не існує людина з її внутрішнім світом, не має жодної Цінності особистість, хоча благо і щастя людства (пролетаріату, Що став людством), устрій його за законами необхідності - стало його мрією".
Ще на початку століття Бердяєв передбачив переслідування інакомислячих і віруючих зі сторони марксистів, котрі, затягуючи в свої тенета все нові й нові душі, обіцяли, як Великий Інквізитор Достоєвського, всі блага земні в обмін на свободу, оскільки з марксизмом, все підкорено необхідності. Туманні соціалісти писав він в 1907 році, - вже готують для таких людей притулку де будуть ставитись до них, як до тихих божевільних" (там само, cт. X). Як тут не згадати радянські "психушки" для інакодумців. Але Бердяєв помилився, залишаючи більшовикам мінімальну гуманність. Не притулки готували вони всім інакомислячим і віруючим в Христа, а сталінські концтабори, в яких загинули десятки мільйонів людей.
До реалізації марксистських ідей в Росії, коли комунізм був ще примарою, Бердяєв і такі як він мислителі (Соловйов, Струве Булгаков, Тареєв та інші) піддали марксизм чисто теоретичній критиці; вони ще не знали і не могли знати у повній мірі про ті страхіття, які принесе з собою радянський режим; вони ще гадали, що Великий Інквізитор в образі червоного звіра принесе ситість і кайдани. З цієї причини Бердяєв писав: "В чому ж головна риса Великого Інквізитора? Заперечення свободи в ім`я щастя людей, Бога в ім`я людства". Лише в 1933 р. українці і селяни Поволжя, вмираючи голодною смертю, зрозуміли, що більшовики вдягнули ланцюги, але не дали щастя і хліба. Щастя не може бути без свободи, а людство без Бога.
"Нове" соціальне християнство. Бердяєв виступав проти "старої", "мертвої" церкви, старої релігійної свідомості і освяченої нею державності. Він поставив перед християнськими мислителями ціль відокремити релігійну істину від історичного обману і перекручення, божественне одкровення від людської видумки. Під "старим" християнством Бердяєв розумів діяльність церковної ієрархії, котра стала прислужницею державного апарату, авторитетною помічницею експлуататорів.
Бердяєв бачить зло в тому, що церква не розробила власну соціальну ідею і тому змушена була освячувати ті режими, які не відповідали християнському духу. "Християнство ще не соціальне релігійна свідомість повинна бути об`єднана з соціальною правдою".
У зв`язку з цим він розкриває і своє відношення до існуючої державної влади, і малює той же суспільний ідеал, котрий лише можливий в рамках християнського віровчення. Бердяєв переконаний, що не кожній владі слід коритись. "У апостола Павла, - пише він, - йдеться про покору тій владі, котра від Бога, котра є божественною, а не безбожною". Тому і до революції у нього відношення релігійно-містичне: революція - це суд абсолютного права над відносною державою. Християнство дає смисл історії, але і судить її. Революція - це суд Божий над суспільством, над християнами, які живуть не по-християнськи. Суспільний ідеал Бердяєва - теократія: "Людство до того часу не звільниться від потреби в примусовій державності, доки не прийме в середину себе Христа".
Етика. Як і суспільний ідеал, етика у Бердяєва, побудована на волі, християнській любові і на трансцендентному божому джерелі. Справедливо піддавши критиці детермінізм Маркса, Бердяєв зауважує : "Люди повірили, що стануть вільними, коли визнають себе продуктом необхідності". І він пише далі: "Всяка мораль, яка відірвана від свого Першоджерела, встановлює лише законний порядок в цьому світі і не піднімається до відношення цього світу до його смислу", (там само, cт. 7, ХХVI).
Мораль повинна бути релігійною, інакше вона буде позбавлена своєї основи. "Істинна любов до людей можлива лише в Богові, лише в ім`я Отця Небесного". Коріння страждання людства -гріх, зло; ось це треба знищити, а щастя додасия.
Неопозитивізм - третя форма позитивізму ("логічний пози­тивізм", "логічний емпіризм", "логічний аналіз"). Виник майже одночасно в Австрії, Німеччині, Англії і Польщі.
Логічний позитивізм зародився в так зв. "Віденському гуртку" (М.ІІІлик, Р.Карнап, Ф.Франк, О. Нейрат та інші) і в Берлінському "товаристві наукової філософії" (Г. Рейнбах). У 30-х роках виникла група "аналітиків" в Англії (А. Айер, К. Попер); відома також Львівсько-Варшавська школа (Твардовський, Айдукевич, Тарський). Велику роль у розвитку цього напрямку зіграли Б. Рассел (англ.) і Л.Вітгенштейн (австр.).
Основна ідея неопозитивізму полягає в запереченні всієї попередньої філософії, так як її проблеми ніби надумані проблеми їх необхідно відкинути як позбавлені наукового смислу.
Неопозитивісти вважають, що філософія має право на існування не як "розмірковування про світ", а лише як "логічний аналіз мови". У Мура ми знаходимо твердження, що "оскільки всяке поняття виражається в мові, аналіз понять є одночасно аналіз мови". Розвиваючи цю думку, його послідовники прийшли до філософії лінгвістичного аналізу. Тому всі наші знання про світ дають лише конкретні, емпіричні науки, - філософія не може створити жодної картини світу.
Словом, неопозитивісти засуджують філософію як накопичення псевдопроблем, ось чому вони висунули тезу про пере. творення філософії в формальну логіку, тобто вчення про логічне конструювання дійсності в науці.
Гносеологія. Неопозитивісти розглядають відчуття як вихідну даність. У відчуттях, за Муром, є загальний для всіх елемент -"свідомість" і елемент відмінності - "об`єкт", що не залежить від свідомості, хоча й іманентний до нього. Цей "об`єкт" не співпадає повністю з тим, що безпосередньо дано в почуттях людини, так як чуттєві дані лише частково співпадають з проявами зовнішніх об`єктів. "Чуттєві дані" Мур розглядає як безпосередній об`єкт пізнання, тим самим наслідуючи Берклі, котрий ставить відчуття на місце об`єкта.
Бажаючи обґрунтувати поняття істинності, неопозитивісти визначають поняття "факт" і роблять висновок, що факт - це все те, що може стати предметом логічно мислячої свідомості.
Принцип верифікації. Верифікація - це перевірка істинності, перевірка речення про досвід. Суть перевірки - в тому, що необхідно порівняти речення з емпіричною дійсністю, вказати конкретні умови, при яких воно буде істинним або неправдивим. Критерієм істинності є відповідність його чуттєвому досвіду суб`єкта.
Однак цей принцип має великі недоліки, бо жодне твердження, яке відноситься до минулих і майбутніх подій, не піддається верифікації; ні один науковий закон або загальне судження не можуть бути верифіковані. Не можуть бути верифіковані і ті процеси, які відбуваються в мікросвіті, - вони не піддаються прямому спогляданню.
Логічний конвенціоналізм. Р. Карнап запропонував розглядати в якості безпосередніх даних уже не відчуття, а словесні і інші знаки, тобто запропонував покласти в основу науки не емпіричні дані, а готові протокольні пропозиції. Так поступово формувався філософський принцип, який отримав назву логічного конвенціоналізму. Власне, ця методологічна теза, згідно якій деякі ствердження науки є результатом довільної згоди.
Етика неопозитивізму (емотивізм).
Б. Рассел в книзі "Релігія і наука" стверджував, що проблеми моральних цінностей лежать поза накою, а етика зводиться до спроб нав`язати свої бажання у формі імперативів іншим людям. Як бачимо, вся сутність емотивізму полягає в тому, що за твердженнями етики відкидалась всяка наукова значимість. Д. Мур вважає, що поняття "добро" взагалі не визначається. Згідно точки зору Айєра і Карнапа, етичні норми не істинні і не фальшиві, . вони можуть бути ефективними і неефективними. Звичайно, всі такі погляди проклали дорогу аморалізму і сильно суперечили християнському віровченню.
Однак цілий ряд неопозитивістів (Ф.Франк, К. Поппер) піддали критиці марксизм за його догматизм, цілком справедливо оголошуючи діалектичний і історичний матеріалізм "псевдорелігією, сатанинською догмою", а науковий комунізм, за їх правильним твердженням, замінив істинні людські проблеми антилюдським відношенням до людей.
Операціоналізм. Синтезом логічного позитивізму і прагматизму є ще один близький по духу неопозитивізму напрямок, котрий ми не будемо розглядати, оскільки він багато в чому співпадає з напрямками суб`єктивного ідеалізму. Це - операціоналізм, (заснований Бриджменом).
Згідно операціоналізму, дійсний смисл фізичних понять не відображає властивостей речей, а лежить в сукупності експериментальних операцій, точніше, сукупності операцій вимірювання. Поняття ж не пов`язані з якими-небудь операціями, оголошуються безглуздими.
Тепер, коли ми дали загальну картину філософського напрямку, запропонуємо коротко основні моменти вчення деяких філософів, які проповідують неопозитивізм.
Вітгенштейн Л. (1889-1951) - австрійський філософ і логік, один з засновників логічного позитивізму. В своєму творі "Логіко-філософський трактат" він намагався побудувати таку штучну мову, яка б була логічно досконалою і щоб кожне речення цієї мови було знайомим вираженням того чи іншого факту, а порядок слів в ньому відображав би порядок елементів цього факту. Філософію він зводив до діяльності за роз`ясненням смислу схожих пропозицій.
Шлик М. (1882-1936) - австрійський філософ і фізик, засновник "Віденського гуртка". Говорив про неможливість "пізнати власну сутність буття"; закони природи, за Шликом, - це формальні правила, які визначаються синтаксисом мови (наприклад в етиці) - підлягають дослідженню лише конкретно існуючі способи поведінки.
Франк Ф. (1884-1966) - філософ і фізик, в 1938 році емігрував з Європи в США. Заперечуючи метафізику, він визнавав світоглядне значення філософії. Філософія, за Франком, намагається пов`язати науки із звичайним здоровим глуздом, розробити тим самим єдиний погляд на світ, який сформував би певний тип моральної поведінки людини у суспільстві.
Поппер К. (1902-1994) - англійський філософ, активний діяч "Віденського гуртка"; з 1945 жив в Англії. Він цікавий нам тим, що виступав проти детермінізму і марксистського історичного матеріалізму. Він зробив, на наш погляд, цілком правильний висновок: "Наукової теорії історичного розвитку, на якій могло б ґрунтуватись історичне передбачення, не може існувати" ("Убогість історії", cт. ІХ-Х). Це треба розуміти як те, що закономірної необхідності в розвитку соціальних форм людського суспільства не існує; існують закони економіки, але вони не визначають все духовне життя людства, скажемо, вони не можуть визначати релігійні прагнення людей. Останні події історії, тобто повний розпад соціалістичної системи свідчить про те, що марксистська закономірність розвитку суспільства в сторону неминучої перемоги комунізму - фікція.
Рассел Б. - англійський філософ, логік, математик, суспільний діяч, один з представників буржуазного атеїзму. Написав цілий ряд творів: "Проблеми філософії", "Вплив науки на суспільство", "Аналіз духу", "Аналіз матерії" та інші.
Його концепція вбачала в поняттях "духу" і "матерії" лише логічні конструкції з чуттєвих даних і була близька Джемсу і махізму. Рассел в основному розділяє погляди своїх однодумців неопозитивістів, і тому ми не будемо повторювати вже сказане. Нас цікавить його так званий буржуазний атеїзм. Як послідовний безбожник, він негативно ставиться до християнства і особливо до релігійної моралі, протиставляючи їй мораль "науки вільного розуму".
Радянські марксисти, звичайно, негативно поставились до логічного позитивізму Рассела як до різновидності суб`єктивного ідеалізму, але його атеїзм їм явно імпонував, і тому його брошура "Чому я не християнин" була видана в Радянському Союзі великим тиражем. Слід відразу сказати, що містер Рассел не був християнином тому, що мав надто поверхневе уявлення про християнське віровчення, критика котрого - банальне повторення старого атеїзму. Його критика християнства настільки слабка, що можна було б і не зупинятись на цих випадах, але справа в тому, що вони до цього часу повторюються багатьма освіченими людьми.
Свою лекцію-брошуру Рассел розділив на підзаголовки-аргументи і, перш за все, подібно до Канта, піддав критиці деякі докази буття Божого.
Аргумент першопричини або космологічний доказ буття Божого.
Як відомо, космологічний доказ буття Божого походить із ствердження, що видимий нами світ не мав би достатньої причини свого існування без існування Бога, тобто, йдучи за причинним ланцюгом явищ природного світу все далі і далі, ми обов`язково повинні прийти до першопричини. Ця першопричина світу - Бог.
"А хто створив Бога?" - питає Рассел і продовжує: "Насправді, якщо все повинно мати причину, то повинен мати й причину сам Бог. Якщо може існувати щось, що немає причини, то цим щось може бути сама природа і нічим не гіршою за Бога". ("Чому я не християнин". - М.1958, стр.13). З цього тексту видно, що автор готовий визнати поняття першопричини, але він дуже хоче, щоб цією першопричиною була природа, але в жодному випадку не Бог. І далі він пише: "Адже немає ніяких причин вважати, що світ не міг виникнути без причини Немає жодних причин вважати, що світ взагалі мав начало. Уявлення про те, що речі обов`язково повинні мати начало, в дійсності зобов`язані обмеженості нашої уяви" (там же, cт. 13). Цікаво, а сам Рассел, як суб`єкт, мав начало, чи він всього лише поняття, яке виникло в результаті домовленості (договору) оточуючих людей?
Проблема, ще раз піднята Расселом, має два аспекти: логічний (теоретичний) і науковий (емпіричний).
В теоретичному плані всі позитивісти виступають проти принципу причинності, вважаючи багато понять лише результатом логічного конвенціоналізму (договору вчених) і не залишає за ними права на об`єктивну реальність. Слід сказати, що марксисти критикували Рассела за відмову визнати принцип причинності як науковий факт, але аргументи проти Бога прийняли із задоволенням - атеїзм об`єднав їх.
Чим же ми можемо заперечити Расселу саме в цьому логічному Плані? Відсутність розумної першопричини і цілі, тобто нескінченний ряд змін не може сприяти хоч якій стійкості в світі – це хаос. Бог - це абсолют і першопричина, і тому Він немає причини поза собою, а лише сам в собі. Першопричина не може мати причини, інакше вона не буде першопричиною, а зв`язкою в ланцюгу явиш - з однієї сторони - причиною, а з іншої - наслідком. до того ж без першопричини важко уявити і саме поняття при. чинності взагалі.
Космологічний доказ буття Божого було піддано критиці ще Кантом. Першопричина, стверджував він, створена чистим мисленням і не може бути доведена емпірично. Правда, робить він поправку, наш розум не може допустити нескінченого ряду явиш і постійно вимагає існування істоти безумовно-необхідної, як і останнього обґрунтування умовного і випадкового. Однак, за Кантом, закон причинності все-таки виходить за межі чут­тєвого досвіду. Але, скажемо ми, за межі чуттєвого досвіду виходить і таке поняття як матеріальна субстанція, так як ми сприймаємо предмети, але не саму матерію.
Але навіть матеріалісти стверджують, що причинний зв`язок не лише факт свідомості, але і факт реальної дійсності, а раз так, то і першопричина може бути визнана реальним фактом. Звичайно, ми не можемо ретельно дослідити першопричини світу, але саме існування світу потребує причину.
І ще: по-перше, сама природа не може бути першопричиною, так як в ній панує зміна явиш. Назвіть будь-яку причину, котра має місце в природі і тут же виявиться, що вона (ця причина) є наслідком чого-небудь іншого і т.д. По-друге, першопричина повинна бути розумною силою, і хоча ця вимога належить до теологічного доказу буття Божого, ми можемо пов`язати ці два докази так: оскільки світ розумний, він повинен мати розумну причину.
Тепер ми звертаємося до науки і питаємо: чи мав світ своє начало? Цe питання довгий час було чисто філософським (метафізичним), але в наш час намітився шлях його наукового вирішення, а саме: з`явився факт космологічного розширення всесвіту, або, як ще називають цей процес, факт червоного змішення. Всесвіт розширюється. Це означає, що відстань між будь-якою парою накопичення з часом збільшується. Про швидкість судять за доплеровським зміщенням спектральних ліній в червону сторону. Висновок з даного закону розширення полягає в тому, що в минулому всі стани були менші, а щільність була більша. 16-17 млрд. років тому щільність речовини була нескінчена. Більше того, теорія гарячого Всесвіту передбачає сувору впорядкованість загального розширення однакового в усіх точках і напрямках. Багато вчених вважають, що Всесвіт виник в наслідок вибуху, який відбувся в одній точці. Звичайно, факт червоного зміщення сам по собі експериментально не доводить існування бога як якогось матеріального об`єкту, але говорить про подію дуже схожу на акт творення говорить саме про першопричину світу і ставить під сумнів матеріалістичну концепцію про вічність матерії як єдиної субстанції. Правда, атеїсти підтримують теорію про пульсацію Всесвіту, але це вже не наука, а всього лише філософська концепція, позбавлена будь-яких доказів.
Аргумент природного закону. Як і принцип причинності, Рассел не менш енергійно заперечує і поняття закону, або, як ми вже казали, стояв на позиції логічного конвенціоналізму, тобто розглядав закони як результат згоди між вченими. Він піддав критиці стабільність законів на прикладі закону всезагального тяжіння Ньютона, котрий згодом отримав нову інтерпретацію в теорії Ейнтштейна. "З того, - пише він, - що ми вважаємо природними законами, насправді проявляються людські умовності". Звідси, робить висновок Рассел, якщо немає закону - не потрібний і Законодавець, тобто Бог.
Далі він скочується у софізми: "А чому Бог запропонував саме ці закони, а не інші?" - питає він і знову звертається до ідеї причинності: якщо Бог зробив це без всякої причини, то тим самим розривається ланцюг причинної послідовності, якщо була причина, то, відповідно, Бог сам підкорений закону.
Ось так, шляхом логічних підтасовок, Рассел ставить Бога, як йому здається, у непросте становище. Але його помилка, перш за все, полягає в тому, що він розуміє Бога не як Абсолютну надмірну величину, а як звичайний об`єкт відомого нам світу, який знаходиться у сфері впливу на нього всіх існуючих законів. Але справа в тому, що до творення не було ніякої причинної залежності і нічого було розривати; вона з`явилась саме після акту творення, коли першопричина, тобто Бог цим актом Викликав причинну послідовність у світі.
Ніщо ззовні не змушує Бога творити; Бог творить за своєю любов`ю, але любов не є сила, котра знаходиться поза Богом. Любов - атрибут Бога, вона його сутність і від Нього виходить на весь світ.
І ще: якщо не було першопричини, то як же виник світ з хаосу? Якщо була першопричина, а згодом і закон - значить є Законодавець і творець. Отже, в будь-якій ситуації Расселу не вдається відвести світ від Бога.
Аргумент доцільності чи теологічні докази буття Божого.
Рассел заперечує доцільність як в природі, так і в суспільстві. Світ, на його думку, створений погано, особливо погані справи в людському суспільстві, оскільки Бог створив ку-клукс-клан, фашизм і Черчиля (див. там само, стр.16). Про Сталіна - ката він чомусь не згадує, мабуть тому, що за атеїзмом вони обидва - споріднені душі. І взагалі, робить висновок він, "життя на нашій планеті зупиниться". Цікаво, звідки він про це дізнався? Чи не з Священного писання?
Ми не винні в тому, що докази Рассела є предметом для насмішок. Що стосується гармонії світу, то нам здається, що поняття доцільності говорить швидше не проте, що є, а про те, що мусить бути. Доцільність і досконалість слід розуміти як поставлену ціль, а не факт, котрий має місце. Якби в нашому житті все було благополучно, то Сину Божому не довелося б приходити в світ, щоб показати шлях досконалості. І вже, звичайно, не Бог винний в тому, що Рассел не зміг ужитись з Черчилем.
Моральний аргумент. Як відомо, Кант піддав критиці всі докази буття Божого, але висунув свій, так званий, моральний доказ, і він зводиться до наступного: моральний закон, котрий існує в людині, вимагає буття Божого. Рассел вирішив покінчити і з цим аргументом. Слід сказати, що моральну проблему він вирішує досить таки своєрідно. Так він пише: "Мене в даний момент не цікавить, чи є взагалі різниця між добром і злом`` (стр.18). Уявіть собі, людина береться вирішувати етичні проблеми і не робить різниці між добром і злом. Це те саме, якби хто-небудь почав подорожувати, не знаючи, де схід, а де захід. А як він буде оцінювати вчинки людей? Навіть марксисти й ті визнають поняття добра і зла, хоча б у відносному розумінні, тобто це можна примінити до певної соціальної сфери, або до того чи іншого класу. Рассела все це не цікавить, він зі всіх сил намагається звинуватити Бога в недосконалості, нерозумності; йому дуже хочеться, щоб Бога не було. Ми все-таки подамо довгу цитату для більшої ясності позиції філософа: "Якщо ви цілком переконані, що різниця між добром і злом існує, то ви опинитесь перед новою проблемою. Чи зобов`язана ця різниця своїм існуванням божественному установленню чи ні? Якщо вона завдячує своїм існуванням божественному установленню, в такому випадку для самого Бога не має різниці між добром і злом і, очевидно, ствердження, що Бог, добрий, втрачає всякий смисл. Якщо ви схильні стверджувати, як стверджують богослови, що Бог обрий, то вам доведеться визнати, що добро і зло мають яке-небудь значення, котре не залежить від божественного запровадження" (там же, стр.18). Цю довгу тираду можна виразити так: якщо Бог створив зло - значить Він не може бути абсолютно добрим і несе відповідальність за те зло, яке відбувається у світі, якщо він зло не створював, тоді зло існує незалежно від бога, і це применшує Його могутність.
Тут ми підходимо до питання про походження зла. Проблема ця досить складна, але ми спробуємо розкрити її якомога лаконічніше.
Джерелом зла, як відомо, є диявол, але говорять, що диявола створив Бог. Невірно говорять. Господь створив ангела, котрий став дияволом добровільно, користуючись своєю свободою. Звичайно, можна припустити, що були якісь об`єктивні причини, котрі сприяли падінню Денниці. Ми знаємо, що Бог абсолютно досконалий, але створена ним істота не може володіти досконалістю свого Творця. Досконалість істоти - це, як ми вже говорили, поставлена мета. Саме недосконалість істоти, свобода волі і величезна могутність першого ангела наштовхнули його на думку про свою рівність з Богом і він згрішив - у світ ввійшло зло.
Особистість Христа. До Христа Рассел ставиться негативно. Навіть мудрі, на його думку, Заповіді Христові ставляться ним під сумнів тому, що їх не виконують люди, і винний в цьому бачите Христос - не врахував всіх нюансів людського життя, візьмемо хоча б вислів : "Не судіть, і не будете судимі". Дуже чудова заповідь, погоджується Рассел, але не виконується в Жодній країні - скрізь продовжують судити злочинців. Рассел не розуміє, що ця заповідь має моральне значення, а не правове. Коли Христос говорить: "Не судіть, і не будете судимі", то цим він, аж ніяк не відміняє судочинство і не пропонує випустити на волю всіх вбивць, а просто застерігає від спокуси подлубатись Чужих гріхах на шкоду власній спокуті.
Христос не відмінив державу, ні суди, ні армію, ні поліцію; Він - відмінив наше соціально-політичне життя, Він лише вказав шлях спасіння і показав той ідеал, здійснення якого зробило б непотрібними державу, право, армію, поліцію, тобто всі засобу примусу.
Коли Христос радить підставити шоку своєму кривднику Він має на увазі відносини нормальних людей, рівних за своїм моральним потенціалом, які не вийшли за межі людяності і які вміють вибачати один одному, чи, як справедливо говорять в народі, "котрі мають в собі страх Божий". Але є люди, котрі не лише не здатні на покаяння, але й вибрали зло змістом свого життя, відкинули Бога і переступили ту межу, за якою вже немає прошення, тобто іншими словами, вони добровільно вийшли з поля морального закону і тим самим самі поставили себе поза любов`ю і прощенням.
Набагато більше, звичайно, на думку Рассела, недоліків у вченні Христа. Перш за все він ставить під сумнів існування Спасителя як реальної особистості. Просто неможливо уявити собі, щоб видний мислитель 20 cт. не був знайомий з тими численними документами на користь історичності Христа, починаючи від Тацита, Светонія, Пліня Молодшого, Йосифа Флавія, і закінчуючи Талмудом та знахідками так званих "Кумранських згортків" в Іудейській пустелі в 1947 році. Ми не будемо зупинятись на цих доказах, оскільки вони відомі усім, крім містера Рассела.
Рассел шукає протиріччя в Євангелії, він весь час намагається, як фарисеї, "піймати за язик Христа", знайти в Його словах хоч яку-небудь неправду. Особливо він критикує пророцтва, котрі пов`язуються деякими з кінцем світу і приводить, наприклад, такий текст: "Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерти, аж поки не побачать Сина Людського, що йде в царстві Своїм". (Мф.16.28). Але, хвилинку, де тут є вказівка про кінець світу? Тут говориться про торжество царства Божого, а це торжество проявлялось не раз: під час Преображення, Воскресіння, Вознесіння. А тріумфальне поширення християнства на землі ще при житті апостолів, хіба це не "Царство Боже, що прийшло воно в силі?" (Мрк. 9.1.).
Від проблеми кінця світу Рассел повертається до моральних питань і доходить до того, що звинувачує Спасителя, який пішов на хрест за людей, в жорстокості. Як так, - грішників чекає пекло?! А як ви хотіли, містер Рассел? Ви хотіли б, щоб не отримали відплату такі душогуби, як Великий Інквізитор, Гітлер, Сталін і йому подібні? Рассел обурюється тим, що не прощається хула на Духа Святого? А що є хула на Духа Святого? Це є свідома, добровільна боротьба з Богом, боротьба з добром і служіння дияволу, тобто злу. Розуміння пекла Расселом не краще, ніж у середньовічної бабці - він розуміє його як фізичні муки. Але пекло - це богозречення, це місце, де немає божественного світла. Про це дуже гарно сказав Ф. Достоєвський, назвавши пекло усвідомленням того, що вже неможливо любити і робити добро, річні муки для грішників - поняття відносне, і нехай не вважає містер Рассел, що він більш милосердний за Бога. Він пожалів Яснуватих свиней, однак жодного разу не згадав мільйони мучеників, які загинули від рук сталінських катів. І вже звичайно, Рассел не проминув факту інквізиції, щоб ще раз дорікнути церкві у її жорстокості. Ми вже говорили про те, що інквізиція спотворила вчення Христа, за що постраждало багато представників церкви - Ян Гус, Савонарола, Бруно, Кампанела та інші.
Він також дорікає церкві й за те, що вона ніби то затримала прогрес науки. Звичайно, такі факти мали місце, але не можна змішувати поняття церкви і церковної адміністрації. Церква - поняття широке; в ній було все: одні її представники захищали вже усталені уявлення науки про світ, інші рухали науку вперед. ще раз ми вказуємо на той факт, що, наприклад, геоцентричну систему дав світу вчений Птолемей, а істинну астрономічну картину відкрила дуже близька до церкви людина - канонік (член капітулу) - Миколай Коперник.
Отже, Рассел в своїй лекції договорився до того, що став стверджувати, нібито християнство не принесло людству нічого окрім шкоди. Християнська моральність, на його думку, зводиться до спроб нав`язати свої бажання у формі імперативів іншим людям, а основою релігії вважає страх смерті. Навіть комуністи повинні були відмежуватись від його моральної доктрини, називаючи її виправданням аморалізму. Однак цікаво, а чому страх смерті не зробив релігійним його й таких як він атеїстів, чи вони не бояться смерті?
Ми ж знаємо, що спокута - це не слабкість і не ознака Повного рабства, а найвища духовна сила, яка очищує людину від скверни. Ми також добре знаємо, щ відбувалось з тими народами і країнами, котрі губили "страх Божий" (Німеччина в період фашизму, Росія в період більшовизму).
Неотомізм - теологічна форма сучасного об`єктивного ідеалізму. Ця філософська система виходить з вчення Фоми Аквінського і є сучасним етапом в розвитку томізму; вона краще всього узгоджується з результатами фізичної науки. Найвідоміші представники: Н. Жильсон, Маринет (Франція), В. Бруггер, І. Лоц, Манзер, І. Фріз (Німеччина), У. Подовані, Фабро, Веттер (Італія), Л. де Реймекер, М.Грабман (Бельгія).
Загальні суттєві риси цього вчення складають наступні положення:
1.Неотомізм проголошує право розуму і науки, виступу проти ірраціоналізму та суб`єктивізму;
2.Визнає існування навколишнього світу незалежно від людини;
3.Проголошує своїм завданням створення філософії як світогляду, що дає реальну картину всієї дійсності.
Віра і знання. Характерна риса неотомізму - злиття мудрості з християнським одкровенням, тобто переконання в гармонійній єдності віри і знання. Релігійна віра і раціональне пізнання доповнюють одне одного; і філософія і теологія різними способами роблять спільну справу, різними шляхами йдуть до Бога. Філософія йде до цієї цілі через розуміння створених Богом речей. Однак існують істини, котрі людський розум не здатний осягнути, а лише одкровення пропонує нам таємниці буття, які недоступні нашому розуму. Ні істини безумовні та абсолютні.
Неотомізм рішуче протистоїть як матеріалізму, так і всім видам суб`єктивного ідеалізму; він визнає реальність оточуючого нас матеріального світу. Світ - це реальне творення всеблагого Бога, і неотомісти вимагають до нього поваги.
Бог і світ. Головним предметом метафізики є пізнання буття - не того чи іншого роду буття, а буття як такого. Тому основне питання філософії - питання про те, що таке буття.
Вищою реальністю неотомісти вважають "чисте буття" - духовну субстанцію, чи Божественне першоначало. Матеріальний світ вторинний і похідний. Буття всякої кінцевої речі з точки зору неотомізму може бути зрозуміле лише як участь в нескінченному бутті Бога, бути - значить бути в Богові. Основою буття світу та його єдності є Бог. Бог є абсолютне буття, в якому "сутність" і "існування" співпадають.
Бог не лише створив світ, але й постійно присутній в ньому. Причому творіння розуміється не як формування, а як творіння з нічого, оскільки неможливо допустити, щоб матерія, як і Бог існувала вічно.
Неотомісти приділяють увагу питанню про рух і відповідають на нього в платонівському стилі: пояснити рух з самого се неможливо; зрозуміти рух можна, лише коли введемо поняття вічного двигуна - Бога. Неотомісти розділяють і сам матеріальний світ на пасивну матерію і активне нематеріальне начало – форму, про яку ми будемо говорити пізніше.
Богопізнання. Двом типам буття відповідають два типи пізнання. Як нам вже відомо, неотомізм стверджує наявність істин, недоступних раціональному пізнанню - істин, котрі не може осягнути людський розум, це - божественні, надприродні істини, котрі можуть бути предметом лише віри (про Боголюдину, безгрішне зачаття, Воскресіння, троїстість і т.д.).
Доказ існування Бога - це справа філософії, і вона повинна вестись лише логічними засобами, оскільки визнання існування Бога, - це вже не віра, а знання, в той час як істини віри, в свою чергу, не протирозумні, а надрозумні. Папа Пій ХІІ (1951 р.) сказав: «Чим далі йде істинна наука, тим більш вона відкриває Бога". Але буття Боже доводиться філософією на основі і за допомогою створених Ним речей. Саме ж богопізнання залишається пізнанням особливим. Тут неотомісти цілком правильно розрізняють докази буття Божого як факту існування суб`єкта, від проникнення в сутність Божества - це різні речі.
Всяке людське пізнання про Бога залишається аналогічним, оскільки ми ніколи не отримуємо прямого і адекватного поняття про божественне, а всього лише поняття, засноване на аналогії, на порівнянні з природним буттям. Лише шляхом одкровення, що йде від самого Бога, ми більше дізнаємося про Нього.
Томізм висуває п`ять шляхів раціонального обґрунтування Бога:
1. На основі всезагальної причинної зумовленості робиться висновок про абсолютну першопричину.
2. На основі наявності руху робиться висновок про нерухомий першодвигун.
3.На основі випадковості існування всіх кінцевих речей Робиться висновок про необхідну істотність, яка стоїть за випадковістю.
4.З недосконалості творінь роблять висновок про досконаліше буття, оскільки причина повинна бути досконалішою, ніж наслідок.
5.Теологічний доказ ґрунтується на порядку і доцільності.
Матеріалісти відкидають всі аргументи на користь буття Божого. Критикуючи, наприклад, вчення про Бога як першопричину світу, вони вважають, що якщо все має причину, то й Бог Повинен мати причину свого буття. Ми вже піднімали це питання, однак є необхідність сказати з цього приводу ще раз кілька слів.
Якщо відкинути першопричину і прийняти принцип нескінченого причинного зв`язку, то зникне саме поняття причинності, причинна залежність перетворюється в звичайну зміну явищ. Інакше кажучи, причинну обумовленість в світі можна визнати лише тоді, коли є розумна Першопричина, інакше світові процеси - лише потік явищ.
Що ж стосується того, що нібито теорія Дарвіна робить теологічний доказ, позбавлений смислу, немає під собою основи Ми вже говорили про те, що досконалість світу, особливо після гріхопадіння, поставлено як ціль, а не факт, і тому всяке поняття відбору, пристосування і т. д. можна розглядати як елементи загальної доцільності, динамічного руху всього творіння до поставленої мети. Хіба відбір, пристосування і інші поняття еволюції не можна розглядати як поняття божественної доцільності?
Гелеоморфізм - вчення про форму і матерію, як основні принципи буття (гр. "гіле" - матерія, "морфе" - форма). Неотомісти сприймають вчення, згідно якому матерія є виключно пасивним началом і одержує певний вид, завдяки нематеріальній формі. Форми створюють всю різноманітність матеріальних видів буття. Формою людини, наприклад, є душа. Вища форма ("форма форм") не пов`язана з матерією - цією вищою формою є Бог.
Отже, існує лише одна духовна субстанція, тобто Бог. В рамках матеріального світу сутність розглядається як двоїста єдність матерії і форми. Під матерією розуміють потенціальну сутність (чисту можливість буття), під формою - актуальну, реалізовану сутність. Цe так зване поняття потенції і акту. Немає сумніву в тому, що в даному випадку присутній великий вплив Арістотеля, і неотомісти цього не приховують.
Принцип же божественного творіння розуміється не як одноразовий акт божественної волі, а як всезагальний принцип будь-якого виникнення, розвитку і знищення. Природні причини тлумачаться неотомістами як вторинні, за допомогою яких реалізуються первинні причини, що сходять до Божества.
Неотомісти цілком справедливо вказують на крах матеріалістичного розуміння природи і недостатність фізичних законів, щоб пояснити ті явища, які відбуваються в мікросвіті. В решті-решт немає жодних доказів того, що еволюція є саморозвитком і що вона не потребує актів Божества. До того ж в науці немає доказів про походження живого з неживого, духу з матерії-Подібні "докази" матеріалістів носять лише споглядальний характер, тобто є надбанням матеріалістичної метафізики.
Антропологія. Сутність життя, за неотомізмом, проявляється в двох формах - рослинної і тваринної. Рослини і тварини мають душу, тобто нематеріальну форму, яка робить їх тим, що вони є. Рослинна душа, як і тваринна (чуттєва) душа, нематеріальна, але й не духовна; вона не зводиться до матерії, вона, як сказали б древні, вид особливої, тонкої матерії. Словом, душа властива всьому живому, але Дух дарований лише людині. "Людина, - за визначенням Корета - є кінцевий дух в матеріальному". Людина є єдиним носієм духу в матеріальному світі. Причому єдність душі і тіла в людині не є поєднання двох субстанцій, а утворює субстанційну єдність - одухотворене тіло чи втілений дух.
Дух не може виникнути в результаті переродження матерії, він з`являється в результаті акту творення. За неотомізмом, «Бог творить кожну людську душу індивідуально в той момент, коли ембріон стає людським тілом». З того моменту породжене батьками тіло і створена Богом душа утворює субстанційну єдність людини.
Гносеологія (теорія пізнання). В теорії пізнання неотомісти визнають переважну роль за почуттями і погоджуються з тим, що відчуття - це образ речей. Але почуття звертаються до конкретних речей, а раціональне пізнання займається загальними надчуттєвими сутностями, які розуміються як відображення духу. Таким чином, окреме розміщується в чуттєвий, а загальне - понад чуттєвий світ, тому що відчуття, почуття не можуть пізнати загальне, тобто надприродне, духовне. Але найбільш глибокі і потаємні істини людина набуває не за допомогою органічних чуттєвих сприйнять і недовершеного людського розуму, а шляхом божественного одкровення. Межею ж наукового пізнання є питання про сутність буття, яким може займатись лише філософія і теологія. Наука осягає лише "вторинні причини", "останні ж причини" всього існуючого відносяться до надприродного порядку буття, тобто до Бога.
Неотомісти піддали критиці матеріалістичну теорію відображення, справедливо вказуючи на те, що матерія сама по собі не Може звичайне механічне відображення перетворити в акт свідомості, тому що усвідомлення явища не матеріальне, а духовне. Вони також проповідують форму: "істина є відповідність між розумом і річчю". Але пізнання - це одна з властивостей нематеріальної душі. Якщо те, що пізнає повинно відповідач пізнаному, то з цього випливає, що необхідною умовою пізнання повинна бути наявність нематеріального начала не лише суб`єкті, що пізнає, але і в об`єкті, що пізнається. Це нематеріально начало є форма. "Якщо ж припустити, що всесвіт чисто матеріальний і позбавлений будь-якого розумного начала, він вже по визначенню, був би непроникним для духу". Інакше кажучи, з точки зору неотомізму, будь-яке пізнання є осягнення форми формою за принципом: подібне пізнається подібним. Насправді ж, як розум зміг би усвідомити чужу йому матеріальну сферу, якби відбувся контакт між одним та іншим, якщо дух і матерія зовсім різні сутності.
Отже, неотомісти розрізняють три типи пізнання: чуттєве пізнання - це досягнення одиничного; розумне пізнання - осягнення загального; аналогічне пізнання відноситься до Абсолютного буття, котре ми пізнаємо з одкровення.
Як ми вже вказували, неотомісти встановлюють кордони раціонального пізнання. Наше пізнання обмежено як зверху, так і знизу. Нижню межу утворює недосконалість наших органів чуттів, нашої тілесності, і тому відчуття можуть вводити розум в оману. Ми вже згадували про те, що ще древні помітили, що почуття часто обманюють нас. Верхня ж межа зумовлена недосконалістю самого розуму, його конечністю. Над раціональним пізнанням підноситься одкровення, котре посвячує нас в надприродні таємниці.
Етика. Концепція людини в неотомізмі персоналістична: особистість є необхідна і самостійна духовна одиниця. Атрибути особистості: свобода, самосвідомість, творчі можливості отримують ціннісне підтвердження лише у відповідності з Богом, оскільки особистість вдосконалюється лише в досконалості Бога.
З поняттям душі неотомісти пов`язують визнання свободи волі - це загальнохристиянська позиція. Як істота кінцева і тілесна людина зумовлена оточуючим її матеріальним світом, але як істота духовна, яка володіє безсмертною душею, - вона вільна. Тому людина приречена на постійну боротьбу, котра в ній відбувається; вона завжди стоїть перед проблемою вибору "бути чи не бути". Словом, дії людини "безумовно обумовлені" його вільною волею. Моральність, за неотомізмом, підкорена релігії як засіб - меті.
Прагнення людей до щастя томісти вважають цілком виправданим, але щастя слід шукати не в матеріальних благах і чуттєвих задоволеннях, а в спілкуванні з Богом, "безсмертна людина відчуває нездоланне прагнення до щастя...але немає ні земних, ні матеріальних, ні інших цінностей, котрі могли б втамували нездоланну спрагу".
Теодицея (боговиправдання). Томізм стверджує, що все існуюче є добро. Але тоді незмінно постає питання про винуватця зла, котре існує в світі.
Концепція неотомізму не суперечить всехристиянському вченню і зводиться до наступного: зло не є неминучу похідним з природи людини, інакше людина не несла б відповідальності за свої вчинки. Свобода волі є джерелом моральності, але саме це благо приховує в собі можливість зловживання ним, і в цій можливості корінь всього світового зла.
Нам же здається, що гріхопадіння перших людей все ж залишило глибокий слід в душах майбутніх поколінь. Згрішивши самі, перші люди передали людству не сам гріх, як факт їх Особистого життя, а як загальнолюдську схильність до гріха, гріховний стан самої природи людської - хвороблива сутність породжує подібне собі. З`являючись в життя з первородним гріхом, людина однак грішить не стільки в силу саме цієї обставини, скільки за вибором гріха своєю волею. Первородний гріх став не необхідністю особистих гріхів людей, а ймовірністю з якою можна боротись.
Зло, за неотомізмом, не є наявність чого-небудь, зло є лише "позбавлення", відсутність досконалості в кінцевій істоті, словом, зло - величина негативна. Жак Маритен пише про це так: "Зло не є ні сутність, ні природа, ні форма, ні суттєве; зло є відсутність сущого; не просто відсутність чи заперечення, а позбавлення: позбавлення якогось добра, якому належало б існувати в речі".(Ж. Маритен. "Вчення Бергсона за Фомою Аквінським", стр.219).
Однак, на думку Пауля Зивека, зло неминуче. "Лише завдяки стражданню, - пише він, - шляхом прийняття зла, шляхом Жертовності людина досягає своєї повної реалізації, наближається До свого ідеалу і стає досконалішою" (П. Зивек. "Філософія зла", стр.138). Це слід розуміти як те, що в боротьбі зі злом в людині проявляються кращі якості, - так навіть Божественним провидінням зло покликане служити вдосконаленню людини.
Тепер з приводу природи людини. Відомий католицький поет Томас Еліот, полемізуючи з Марксом і розглядаючи його одинадцяту тезу про Фейєрбаха, писав: "Світ не можна змінити, оскільки не можна змінити Бога. Світ не можна пояснити. Таємниця повинна бути прийнятою."
І дійсно, враховуючи перемогу марксистської ідеології в Росії, давайте відповімо на питання: а чи змінив марксизм людину в цій країні? Так, але в гіршу сторону, оскільки в крашу сторону людина може змінитись лише в Богові. Тому абсолютно правий А. Солженіцин, коли розглядаючи моральну проблему, прийшов до християнського висновку, а саме: революціонери приписували гріхи всього людства панівному класу, але знищивши цей клас, вони успадкували ті ж самі гріхи людства, а лінія, яка розділяє добро і зло, проходить не між класами та різноманітними партіями - вона проходить через кожне людське серце.
Підсумовуючи ці погляди, ми дозволимо собі зробити наступний висновок: перші люди, звичайно, не були досконалими (досконалість була їхньою метою) - вони були безневинними, а серед об`єктивних причин появи гріха слід розглядати не один, а щонайменше два фактори, тобто свободу волі та недосконалість, Звичайно, свобода і недосконалість самі по собі не є зло. Недосконалість треба розуміти як можливість гріха, але не як його необхідність. Свобода також сприяла гріхопадінню в тому розумінні, що давала людині право вибору, але знову-таки це треба розуміти як можливість, а не як необхідність гріха.
Нам також здається, що нема потреби обурюватись тим, що матеріалісти заперечують в людині свободу волі і тим самим роблять неможливою будь-яку етику. Матеріалісти, виходячи з логіки свого вчення, просто принципово не можуть діяти по іншому. Якщо людина виключно матеріальна істота, то дійсно про жодну свободу волі не може бути мови, оскільки людина, у такому випадку, глухо детермінована законами матеріального світу і не має тієї духовної сили, котра дала б йому можливість розірвати ланцюг всезагальної закономірної необхідності. Лише завдяки своїй душі людина може це зробити.
Соціологія і філософія історії. Відповідно з неотомізмом існує три типи суспільних відносин: індивідуалізм, колективізм і солідаризм. Оскільки індивідуалізм (капіталізм) і колективізм (соціалізм) відкидаються неотомізмом як неправдиві крайнощі, пропаганда солідаризму, заснована на християнській любові, виливається у проповідь взаєморозуміння і до спокою між класами.
Томісти виключають закономірність історичного процесу. Принцип незмінної сутності людини, сформульований Еліотом, в однаковій мірі стосується й соціології. "Те, що було істинним стосовно до людської природи у випадку з Каїном і Авелем, - пише інший неотоміст, - буде істинним стосовно людської природи останньої живої людини". Це значить, що в основі всіх соціальних явиш лежить незмінна природа людини. Як відомо, Маркс ігнорував цю незмінну природу людини, так як вірив в те, що людину формує те чи інше соціальне середовище, а зрештою спосіб виробництва, тобто, інакше кажучи, будь яка нова система соціальних відносин дає новий тип людини. Але, як відомо, радянському режиму не вдалось витравити ідею Бога з свідомості людей, незважаючи на способи крайнього примусу. А можливо ця система покінчила із злочинністю і витравила приватновласницькі схильності? Звичайно, люди змінюються в певних межах в одну чи в іншу сторону, але далеко не відходять від своєї першопочаткової сутності. Середовище може змінити відносини між людьми, але сутність людини, його основні психологічні параметри зберігаються. Лише покаяння і спілкування з Богом піднімає людину на нову моральну висоту і робить її більш духовною. І далі, марксисти вважали, що комунізм прийде на зміну соціалізму ї закономірною необхідністю, тобто слід вважати, абсолютно природним шляхом. Однак ми вже знаємо, що це не відбудеться, оскільки відбулось абсолютно протилежне, - реставрація капіталізму. Та й соціалізм прийшов не в силу закономірної необхідності, а шляхом насильницького перевороту. Після всіх цих подій кінця нашого століття (розвал соціалістичної системи), історичний матеріалізм, як соціальна "наука", втрачає всяке значення.
Філософ Бруннер рішуче стверджує, що не може бути жодних історичних законів; він пише: "історія не дає жодних засобів для визначення майбутнього Вона звернена в минуле". Немає законів історії, які дозволяють передбачити майбутнє, - стверджують неотомісти, і ми згодні з ними, оскільки майбутні долі людства відомі лише Богові.
Одночасно з запереченням історичного детермінізму, неотомісти відкидають також і волюнтаризм, і тому й іншому протиставляється релігійна ідея божественного промислу. Те, що ми приймаємо за закони історії - лише зовнішня оболонка, за якою стоїть воля Божа. Бог є та сила, котра діє позаду всіх законів, як в царстві природи, так і історії. Словом, історій представляється нам в трансцендентно теологічній перспективі як здійснення божественного плану спасіння роду людського. Але тоді виходить, що воля людини зумовлена божественним промислом? Дійсно, томісти відкривають в природі й історії кінцеві причини, або мету, що є свідченням божественного визначення, про плануючий розум Бога. Проте в проміжках між актами творіння світу, людини та її життя допускається природна еволюція і вільна діяльність людини, тобто існує той коридор, котрий дозволяє людині рухатись довільно. Іншими словами, історія людства в цілому зумовлена неминучістю попереднього призначення, але люди вільні в межах початку і кінця (альфи і омеги). Крім того, люди вільні у своєму моральному житті, тобто воно не визначене наперед. Дуже добре і просто про це сказано здавалось би у звичайній, майже жартівливій пісні:
"Залежить все, що в світі є
Від Провидіння Божого,
Та наша честь, та наша честь
Лише від нас залежить ".
Проте, бувають й такі ситуації, коли християнин повністю покладається на волю Божу, але в такому випадку він передає свою свободу волі Божій і, в даному випадку, принцип вільного волевиявлення зберігається.
І ще: неотомісти цілком обґрунтовано стверджують, що "ніяка менш досконала сутність не може породити іншу, досконалішу". Оскільки в процесі розвитку виникають складніші і досконаліші форми, то джерелом їх розвитку може бути лише істота, яка володіє вищою досконалістю, тобто Бог.