Сподівалися побачити автора 

а знайшли людину.

Блез Паскаль.
На суд читача представлено чергове видання цієї книги у новому поліграфічному виконанні; книга, вже «пройшла» непересічний шлях: десятки разів її перевидавали у видавництвах «Книгарня - і «Школа», декілька разів — у «Клубі видавців» та видавництві «ТЕА», яке спеціалізується у галузі економічних видань; з`явилося понад двадцять перекладів книги «Гіпотези про Ісуса» іноземними мовами і один кінематографічний сценарій за її мотивами. Хоча і це ще не все.
Увесь цей видавничий вантаж тяжіє над змордованим автором, який і сам здивований фактом, що його творіння з аркушів паперу набуло такого великого розмаху. І це — спробую довести — не лицемірне кокетство. Життєздатність цієї книги походить не з запланованого видавничого проекту або чергового «культорологічного» заходу. її витоки виходять із приголомшливої «пригоди», яка сталася одного давнього спекотного літа у майже безлюдному Турині. Це відбулося того року, коли в Криму помер Пальміро Тольятті, коли небувала доти спека й посуха зумовили щедрий урожай винограду та найкраще «бароле»1 століття.
Змушений, в силу обставин, знаходитися у місті, я укривався, як тільки міг, від спеки, що була нестерпною і тривала декілька місяців. У цей період повноцінним життям можна було жити тільки вночі, коли наставала ледь відчутна прохолода. У великих залах центральної телефонної станції Турина щовечора сотні телефоністок — рівно о 22-ій годині — передавали телефонні слухавки «нічникам», здебільшого студентам університету, які впродовж дев`яти годин — аж до сьомої ранку наступного дня — «збирали відлуння» нічного міста та підтримували телефонний зв`язок Турина з навколишнім світом. Я також був одним із тих «нічників» і працював телефоністом упродовж усього часу мого навчання в університеті на факультеті права та під час написання диплому з питань політології.
«Річ», що підштовхнула мене почати пошуки, результат яких вплинув на появу цієї книги, виникла несподівано. Це сталося у третій рік моїх нічних чергувань, коли я вже готувався до захисту дипломної роботи під керівництвом одного з великих метрів у ділянці секуляризованої та раціоналістичної культур; це були також і мої культури — єдині, які я сприймав і вважав за доцільними для сучасного юнака, що готувався чванькувато вступити у суспільство, яке тоді знаходилося на стадії бурхливих змін.
Я народився в провінції, де віддавна панував традиційний антиклерикалізм; був вихований у непоступливому ілюміністичному раціоналізмі епохи Відродження, що панував у державних школах Турина, куди я переїхав у дитинстві, і протегували йому, очевидно, не тільки святі Коттоленго і Боско, але також й інші «святі» — Грамші та Ґобетті, чиї «літургійні тексти» були надруковані в «монастирі» такого собі Ейнауді,2 на вулиці Б`янкамано. У той час, який став підґрунтям для 1968 року, все оцінювали тільки крізь призму політики, а в релігії (передусім католицькій) вбачали лише засіб для духовного поневолення та відчуження нації, для панування та реакційного ставлення до суспільства, а в кращому, тобто більш доброзичливому випадку — різновид народного фольклору, предмет досліджень для етнографів...
Ця суспільна атмосфера виховала з юнака, яким був я, досконалий зразок постхристиянина, громадянина «секуляризованої держави», для якого Біблія мала тільки деяке історичне значення; можливо, деяку літературну вартість, поетичну (так я припускав, бо ніколи належно її не оцінював); мабуть, вона була корисною для тих, хто використовував фрагменти Святого Письма для досягнення своєї конкретної мети; але, з усією очевидністю, Біблія не могла
представляти для мене конструктивну світоглядну пропозицію, а тому і мати практичне застосування у моєму житті.
«Християнську віру осуджують лише тому що її не збагнули», — так написав стародавній апологет Тертуліан, в часи якого вчення Ісуса Христа слухали і роздумували, перш ніж відкинути. Але це відбувалося двадцять століть тому, коли Добра Новина мала в суспільстві значний вплив, оскільки була новою1. А що вже говорити про 60-ті роки XX століття, коли громадськість вважала Євангеліє такою теологічною «конструкцією», яку вже безліч разів дослідили і щоразу знову несприйняли?
Та, однак, того давнього спекотного літа, про яке я вже згадував, трапилося неймовірне. І сталося воно через ряд причин, серед яких було навіть оте болісне відчуття, яке змушує людину не уникати щирої відповіді на головні питання її буття. На ці питання, які ми так часто тримаємо осторонь або зовсім відкидаємо (навіть з іронією, мовляв вони наївні), у різних культурах світу дали чимало відповідей, але тільки у тому випадку, коли вони стосувалися другорядних ділянок людського буття.
Того літа мені здалося, що євангельські тексти, які в тому піднесеному стані своєї душі я немов вперше для себе відкрив, створили диво свіжого сприйняття Доброї Новини, як у перші часи християнства. Я відчув ніби шок від зіткнення з таємничою особою Того (і без будь-якого церковного посередництва, яке б злагіднило цю несподіваність), який уважав себе за Сина Божого, і якого представляли Сином Божим, самим Богом.
Я вчитувався у стародавні рядки і відчував здивування та радість, немов у євангельських висловах знайшов ключ для вирішення наріжних проблемних питань, що походять не тільки від людини (у сфері політики, суспільного життя, економіки), але ключ і для вирішення проблеми людини: сенс життя та смерті, значення терпіння і радості в нашому житті.
Та відбулось все це не без втрат: я начебто потрапив у стан, що подібний до шизофренії. З одного боку, вираз Паскаля — "Серце має свої рації", так мене осінив, що я врешті-решт збагнув: у євангельських текстах, якими я до тієї пори легковажив, може бути шифр для розкодування значення загадки Всесвіту. А з другого боку — рації розуму (того обмеженого ілюміністичного «розуму» епохи Відродження, яка мене сформувала, а швидше за все — навіть деформувала; привчила ігнорувати, а можливо, й зневажати, всі інші засоби людського пізнання), схиляли мене до бунту, до перестороги, щоб не стати жертвою ілюзії.
Відтоді, спершу деяку частину свого життя, а згодом і його решту, аж до сьогодення, я присвятив пошуку подолання прірви поміж серцем і розумом, між інтуїцією й об`єктивним пізнанням, між початковою вірою та сучасним розумом. У мене виникла потреба (яка зростала щодня) провадити пошук «слідів» Бога, який воплотився у тіло чоловіка, як стверджує християнське віровизнання, щоб візуально з`явитися поміж людей, а потім знову стати недосяжним. Йдеться про Того християнського Бога, загадка якого, схоже, полягає у тому, щоб бути таємним, немов напівтінню. Він залишив на землі однакову кількість доказів (як для віри у Нього, так і навпаки), щоб зберегти для людей принцип добровільності віровизнання; щоб сприйняття або несприйняття Його Доброї Новини відбувалося внаслідок вільного вибору, а не примусово; стало гарячим поривом серця, а не холодним визнанням беззаперечної аксіоми.
Мій пошук самої суті християнської віри, походження її коренів, а також дослідження початків становлення християнської релігії, я провадив, а згодом і представив засобами та прийомами журналіста, проте із науковим завзяттям. Фахівці й експерти у науковій галузі релігієзнавства, які, як правило, пильно стежать, щоб у межі «заповідника» їхніх досліджень не проникли «чужинці» — очевидно прийняли мої «Гіпотези» з симпатією (за що я, безумовно, їм вдячний), принаймні від них не надходили «технічні» зауваження. Причину такого приязного вітання «чужинця» зумовив той факт (дозволю собі це сказати), що я не ощаджував ні часу, ні сили для своїх досліджень. Отже, почавши від того спекотного літа, я присвятив понад десять років життя пошукам та роздумам, і добросовісно виклав весь свій доробок на сторінках цієї книги.
Восени 1976 року було надруковано три тисячі екземплярів моїх досліджень «Гіпотези про Ісуса», хоча видавець і сумнівався, що зуміє їх розпродати. Восени 1992 року, коли я пишу ці рядки, тільки в Італії вже розпродано понад мільйон сто тисяч примірників книги, а кількість перекладних екземплярів — навіть приблизно мені невідома. Видавничий «вибух», який неможливо опанувати, триває і далі! Це створює — про що я вже згадував — чимало внутрішніх проблем для автора, якого такий несподіваний наслідок вразив так сильно, що він і досі не знайшов ні сили, ні відваги, щоб прикласти руку до «аggіогпатеп(о» свого твору; навіть більше — опрацювати його наново.
Отож, сторінки цього видання (понад сорокового) є ще в такому стані, в якому вони вийшли з під пера спочатку журналіста газети «Стампа Сера», а потім і редактора «ТиіїоІіЬгі», ким я був, коли роздумував над великим стосом документів про «Справу Ісуса». А проте, в усякому разі, читач може бути спокійним: я і надалі та у повному обсязі визнаю всі ті висновки та свідчення про правдивість гіпотези християнської віри — цієї парадоксальної «втечі від розуму», навіть достеменно знаю про те, що на її переоцінку не вплинуть протилежні припущення, хоча вони, на перший погляд, більш відповідні для секулярного світу та видаються навіть достоту раціональними. Деякі фрагменти мого дослідження (з метою представити дещо глибше суть справи) мені видалося цілком слушним розширити й уточнити певними доповненнями. Сподіваюся, що теперішній читач, як і багато інших перед ним: від Тайваню і до Аргентини, від Фінляндії і до США, від Франції і до Бразилії, від Кореї і до Канади — вибачить за прямолінійність 35-річного автора, який узявся викласти зазначені гіпотези в 1976 році.
Після першого етапу моїх пошуків, були й інші. З`явилися наступні видання книги, яка має великий успіх та визнання серед численних читачів багатьох країн світу. А пошуки, тим часом, тривають і далі; тривають в надії на появу нової «речі», яка б додатково підтвердила відбитки першого варіанту «Гіпотези про Ісуса», що були надруковані на шпальтах газет.
Нині, коли беру в руки теперішнє видання книги, ніби бачу себе у минулому: в загадковому і кольоровому світлі залу телефонної станції, серед болісних і радісних ночей, переповнених впевненістю та неспокоєм молодого телефоніста, для якого весь світ несподівано перевернувся під потужним струменем Істини, що наче гірський потік стрімко неслася із непорушної «скелі» стародавніх арамейських притч. А наприкінці ночі, майже перед світанком, коли у телефонних слухавках поволі замовкало туземне відлуння міста, я відчував нездоланну потребу приєднатися до Симона-Петра: «Господи, а до кого іти нам? Це ж у Тебе — слова життя вічного» (Йо. 6, 68).