1. "Світла туга"
Для багатьох, якщо не для більшості православних християн Піст складається з певної кількості формальних, переважно негативних правил: утримання від скоромної їжі (м`яса, молочного, яєць), танців, можливо, й кіно. Ми до такої міри відчужені від правдивого духу Церкви, що подеколи майже неспроможні осягнути, що в Пості присутнє щось інше, без чого всі ці правила втрачають головну частину свого значення. Це інше найліпше годилося б означити як особливу атмосферу, настрій, тобто стан духу, розуму й серця, який впродовж семи тижнів наповнює все наше життя. Потрібно ще раз наголосити, що мета Посту полягає не в тому, щоб примусити нас до відомих формальних зобов`язань, але в тому, аби пом`якшити наше серце, щоб воно стало чутливим до духовної реальності, відчуло досі приховану спрагу спілкування з Богом.
Ця атмосфера Посту, цей надзвичайний стан духу створюється головним чином богослужіннями, різноманітними змінами, введеними в період Посту в літургійне життя. Якщо розглядати ці зміни окремо, вони можуть виглядати як незрозумілі рубрики, формальні правила, що їх слід виконувати, проте взяті в цілому, вони відкривають і повідомляють нам про саму сутність Посту, спонукають відчути ту світлу тугу, що в ній є справжній дух і дар Посту. Не буде перебільшенням ствердити, що у Святих Отців, духовних письменників і творців піснеспівів Пісної Тріоді, які поступово розробили загальну структуру постових богослужінь і надали Літургії Ранішосвячених Дарів незвичайної притаманної їй краси, було однакове, єдине розуміння людської душі. Вони насправді знали духовне мистецтво покаяння, і кожного року в час Посту дають всім, хто має вуха, щоб слухати, і очі, щоб бачити, можливість скористатися їх знанням.
Загальне враження, як я вже говорив, це настрій світлої туги. Я певний, що людина, яка зайде до церкви під час великопісного богослужіння, маючи навіть лише сяке-таке уявлення про богослужіння, майже одразу зрозуміє, що означає цей з вигляду суперечливий вислів. З одного боку, дійсно саме тиха печаль переважає у всьому богослужінні; облачення темні, служба — довша ніж звичайно, більш монотонна і майже без руху. Читання і спів чергуються між собою, проте немовби нічого не відбувається. Через певні проміжки часу священик виходить із вівтаря і читає одну й ту саму коротку молитву і після кожного прохання цієї молитви всі присутні в церкві кладуть доземний поклін. І так тривалий час ми стоїмо в одноманітності молитви, у цьому тихому смутку.
Проте в кінці ми здаємо собі справу, що ця тривала й одноманітна служба доконечна для того, щоб ми відчули таємницю і спершу непомітну дію цього богослужіння у нашому серці. Мало-помалу ми починаємо усвідомлювати, чи, радше, відчувати, що ця туга насправді світла, що якесь таємниче Преображення непомітно звершується в нас. Як ніби ми потрапляємо в таке місце, куди не досягають галас і метушня життя, вулиці, всього того, що звичайно наповнює наші дні і навіть ночі, — місце, де уся ця марнота не має над нами влади. Все, що видавалось надто важливим і переймало нашу душу, той стан тривоги, що зробилася майже нашою другою природою, кудись зникає, і ми починаємо відчувати визволення, чуємося легкими і щасливими. Це не те галасливе, поверхове щастя, яке з`являється і зникає двадцять разів на день, крихке і хистке; це — глибоке щастя, яке походить не від якоїсь однієї відомої причини, але від того, що душа наша, за словом Достоєвського, доторкнулася "до іншого світу". І доторкнулася вона до того, що повне світла, миру, радості і невимовної надії. Ми розуміємо тепер, чому служби мають бути довгими і нібито монотонними. Ми збагнули, що годі перейти від буденного стану нашої душі, наповненої метушнею, поспіхом, клопотами, в той інший світ без того, щоб спершу заспокоїтися, поновити в собі певний рівень внутрішньої стійкості. Ось чому ті, хто сприймає церковні служби лише як певні зобов`язання, хто завжди допитується про "мінімальні вимоги" ("як часто ми повинні відвідувати церкву?", "як часто потрібно нам молитися?"), ніколи не зможуть осягнути справжнє значення богослужінь, що переносять нас у інший світ — в присутність Самого Бога! — проте переносять вони нас туди не враз, а повільно, через нашу зіпсуту природу, що втратила здатність натурально входити в цей інший світ.
І ось коли ми переживаємо це таємниче звільнення, легкість і мир, печальне одноманіття богослужіння набуває нового значення; воно преображене, воно освітлене внутрішньою красою, неначе світанковим променем сонця, який починає освітлювати вершину гори, коли внизу, в долині, ще темно. Це світло і затаєна радість виходять із частого співу "Али того, щоб спершу заспокоїтися, поновити в собі певний рівень внутрішньої стійкості. Ось чому ті, хто сприймає церковні служби лише як певні зобов`язання, хто завжди допитується про "мінімальні вимоги" ("як часто ми повинні відвідувати церкву?", "як часто потрібно нам молитися?"), ніколи не зможуть осягнути справжнє значенйя богослужінь, що переносять нас у інший світ — в присутність Самого Бога! — проте переносять вони нас туди не враз, а повільно, через нашу зіпсуту природу, що втратила здатність натурально входити в цей інший світ.
І ось коли ми переживаємо це таємниче звільнення, легкість і мир, печальне одно-маніття богослужіння набуває нового значення; воно преображене, воно освітлене внутрішньою красою, неначе світанковим променем сонця, який починає освітлювати вершину гори, коли внизу, в долині, ще темно. Це світло і затаєна радість виходять із частого співу "Алилуя", від загальної атмосфери великопісних богослужінь. Те, що здавалося спершу одноманітним, перетворюється тепер у мир; те, що спершу звучало зажурено, сприймається тепер як найперші порухи душі, що повертається до загубленої глибини. Це те, про що сповіщає нам кожного ранку перший вірш великопісного "Алилуя":
 Зранку лине дух мій до Тебе, Боже, бо світлом є заповіт пришестя Твого.
 Печальне світло: смуток мого вигнання, розтраченого життя, світло Божої присутності і прощення, радість відродженої любові до Бога і мир вороття у Дім Отця. Такий настрій великопісного богослужіння, таке його перше спіткання з моєю душею.
 
2. Великопісна молитва святого Єфрема Сиріна
Молитву, яку передання приписує одному із великих наставників духовного життя святому Єфрему Сиріну, можливо дійсно назвати великопісною, оскільки вона особливо вирізняється серед співань і молитв Посту. Ось текст цієї молитви:
 Господи і владико життя мого!
Дух лінивства, безнадійності, владолюбства
і марнослів`я не дай мені.
Дух доброчесности, смиренномудрости,
терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму.
Так, Господи Царю,
даруй мені бачити провини мої
і не осуджувати брата мого,
бо ти благословен єси на віки вічні.
Амінь.
 
Ця молитва читається двічі в кінці кожної великопісної служби від понеділка до п`ятниці (по суботах і неділях її не читають, оскільки богослужіння у ці два дні, як побачимо згодом, відрізняються від цілого великопісного ладу). При першому читанні цієї молитви після кожного прохання кладеться доземний поклін. Потім дванадцять разів читається про себе молитва "Боже, очисти мене грішного" з поклонами в пояс. Після цього знову читається вся молитва і кладеться один доземний поклін.
Чому ця коротка і проста молитва посідає таке вагоме місце у всьому великопісному богослужінні? Бо в ній перелічуються особливим, властивим лише цій молитві чином всі негативні і позитивні елементи покаяння і визначається, так би мовити, список наших індивідуальних подвигів. Мета цих подвигів — насамперед — вивільнення від якогось головного пороку, що викривлює все наше життя і перешкоджає нам вступити на шлях звернення до Бога.
Головний порок — лінивство, недбалість, поверховність. Це — та непояснима лінь і пасивність всієї нашої істоти, яка завжди стягує нас "униз" і не дає підніматися "уверх", постійно переконуючи в даремності прагнення, а відтак і непотрібності щось змінити. Це насправді глибоко закорінений в нас цинізм, який на кожен духовний поклик відповідає: "Навіщо?" — і через який ми впродовж усього свого життя розгублюємо дану нам духовну силу. Лінивство — корінь усіх гріхів, бо воно отруює духовну енергію біля самих її витоків.
Плід лінивства — безнадія, в якій всі вчителі духовного життя вбачають щонайбільшу небезпеку для душі. Людина, опанована безнадією, позбавлена снаги помітити щось добре, для неї все крутиться довкола заперечення і песимізму. Це воістину диявольська влада над нами, адже диявол передусім носій олжі, неправди. Він сіє олжу про Бога і про світ, він насичує життя пітьмою і запереченням. Безнадія — це самогубство душі, бо коли людиною володарює безнадія, вона нездатна побачити світло і прагнути до нього.
Владолюбство!. Любов до влади. Хоч як це може видатися дивно, але саме лінивство, недбалість і безнадія породжують у нашому житті владолюбство. Лінощі і безнадія спотворюють наше ставлення до життя, спустошують його і позбавляють будь-якого сенсу; вони приневолюють шукати відшкодування у зовсім неправильному ставленні до інших людей. Якщо моя душа не спрямована до Бога, не має собі за мету вічні цінності, вона неминуче стане егоїстичною, а це значить, що всі інші істоти вона сприйматиме як засіб для задоволення власних бажань. Якщо Бог — не Господь і Владика мого життя, то я сам перетворююсь на свого пана і владику, стаю абсолютним центром мого власного світу і розглядаю все виходячи з моїх потреб, моїх бажань і моєї оцінки. Владолюбство, відтак, докорінно спотворює моє ставлення до інших людей, намагаючись підкорити їх собі. Воно не завжди спонукає нас безпосередньо командувати і властвувати над людьми. Воно виявляє себе і в байдужості, презирстві, відсутності зацікавлення, уваги і пошани до інших людей. Дух лінивства і безнадії в цьому випадку спрямований на інших; і духовне самогубство поєднується з духовним вбивством.
Після всього цього — марнослів`я. Людина — єдина з-поміж покликаних Богом творінь — отримала дар мови. Всі Святі Отці вбачають у цьому "відбиток" образу Божого в людині, адже Сам Бог явлений нам як Слово (їв. 1:1). Та будучи найвищим даром, воно водночас є і найбільшою небезпекою. Виражаючи насправді сутність людини, її самоздійснення, саме завдяки цьому слово може стати засобом падіння, самознищення, обману і гріха. Слово спасає і вбиває, слово надихає і слово отруює. Правда знаходить вираз у слові, але й диявольська олжа користується словом. Володіючи вищою позитивною силою, воно має і величезну негативну силу. Слово створює позитивне і негативне. Коли слово відхиляється від своєї божественної природи і призначення, воно стає марним. Отже підсилює дух лінивства, безнадії і владолюбства, перетворюючи життя на справжнє пекло. Слово тоді дійсно є владою гріха.
Отож покаяння спрямоване проти цих чотирьох видів гріха. Це перешкоди, які потрібно прибрати. Однак зробити це під силу лише Богові. Ось тому перша частина цієї постової молитви — крик із глибини людської безпорадності. Далі молитва переходить до позитивних цілей покаяння. їх також чотири.
Доброчесність, чистота! Якщо не надавати цьому слову, як це часто буває, лише сексуального, побічного значення, то його слід розуміти як позитивну протилежність духові лінивства. Лінивство передусім означає розвіяння, розірваність, поламаність наших думок і уявлень, нашої енергії, нездалість бачити речі, як вони є, в цілості. Протилежністю лінивству саме і є цілісність. Якщо чистота (цнотливість) звичайно вважається чеснотою, що є протилежною сексуальній розбещеності, то це власне тому, що поламаність нашого існування ніде так себе не виявляє, як у сексуальній розпусті, у відчуженні життя тіла від життя духу, від духовного контролю. Христос відновив у людині цілісність, відбудував правдиву ієрархію цінностей, привівши нас знову до Бога.
Перший чудесний плід цієї цілісності або доброчесності — смирення. Ми вже говорили про нього. Воно перш за все — перемога правди в людині, знищення тієї облуди, в якій ми звичайно живем. Лише смиренні спроможні жити по правді, бачити і визнавати речі такими, якими вони є, і завдяки цьому дозирати велич Бога, Його милосердя і любов до всіх. Ось чому сказано, що Бог смиренним дає благодать і противиться гордим. За доброчесністю і смиренням природно стоїть терпеливість. Зіпсута в своїй природі людина — нетерпляча, бо, не вміючи бачити себе, скора на суд і осудження інших. її поняття про все неповні, уривчасті, викривлені; вона судить про все, орієнтуючись на власні смаки і власну точку зору. Вона байдужа до всього, окрім самої себе, тому її головне бажання — якнайшвидше мати життєвий успіх.
Терпеливість — це воістину божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що Він "поблажливий" до нас, але через те що Він бачить реально саму глибину речей, якої ми в своїй сліпоті недобачаємо і яка Йому відкрита. Чим більше ми наближаємося до Бога, тим стаємо терпеливіші, тим сильніше відображаємо в собі притаманне тільки Богові бережне ставлення, пошану до кожної окремої істоти.
Нарешті, вінцем і плодом усіх чеснот, усіх зусиль і подвигів є любов, та любов, котра, як уже було сказано, дається одним лише Богом, це той дар, який є метою всього духовного підготування і досвіду.
Все це сполучено воєдино в останньому проханні великопісної молитви, в якому ми просимо "зріти гріхи мої і не осуджувати брата мого". Зрештою, нам загрожує одна небезпека — гординя. Гордощі — джерело зла, і зло — джерело гордині. Недосить, однак, бачити свої прогріхи, оскільки навіть ця позірна, уявляєма доброчесність може обернутися в гордість. Писання Святих Отців насичені застереженнями щодо цього різновиду святобливості, лже-благочестя, який, прикриваючись смиренністю і самоосудженням, може допровадити до сатанинської гордині. Проте коли ми правдиво прозираємо свої гріхи і не осуджуємо брата свого, коли, іншими словами, чистота, смиренність, терпеливість і любов сполучаються в нас у цілості, тоді і лише тоді головний ворог — гордість — знищується в нас.
Після кожного прохання молитви ми кладемо доземний поклін. Не тільки під час молитви святого Єфрема Сиріна кладуть доземні поклони; вони становлять характерну особливість всього великопісного богослужіння. Однак у цій молитві їх значення видно найкраще. В тривалому і важкому подвигові духовного відродження Церква не відділяє душу від тіла. Людина відпала від Бога вся, цілком, душею і тілом; і вся ціла людина мусить бути поновлена, аби повернутися до Бога. Гріховне падіння полягає якраз у перемозі плоті — тваринної ірраціональної похоті в нас — над духовною, божественною природою. Але тіло прекрасне, тіло святе, настільки святе, що Сам Бог "став плоттю". Отож спасіння і покаяння — не зневага до тіла, не нехтування ним, — але поновлення тіла у його справжнім служінні як виразу життя і духу, як храму найдорогоціннішої людської душі. Християнський аскетизм — не боротьба супроти тіла, але за нього. Ось чому уся людина — душею і тілом — кається. Тіло бере участь у молитві душі так само, як і душа молиться не зовні, а в своєму тілі. Відтак доземні поклони, психотілесний знак каяття і смиренності, покори, пошани і послуху, є прикметною особливістю великопісного богослужіння.
 
3. Святе Письмо
Церковна молитва завжди біблійна, тобто висловлюється вона мовою, образами і символами Святого Письма. А що Біблія містить у собі Божественне Об`явлення, то вона також є натхненною відповіддю людини на це Об`явлення, і тому — словом і змістом людської молитви, хвали і поклоніння. Візьмімо для прикладу псалми; минуло кілька тисяч літ відтоді як вони були написані, проте, коли людина хоче висловити своє розкаяння, усією своєю зворушеною істотою визнати милосердя Боже, вона знаходить єдине досконале висловлення своєї молитви у покаянному псаломі 50: "Помилуй мене, Боже!" У всіх можливих обставинах людини перед Богом, світом, іншими людьми, починаючи від захопливої радості Божої присутності до безмірної розлуки того, хто опинився у вигнанні, в гріху чи хворобі, — довершене виповідання молитви вона знаходить у цій єдиній книзі, яка через це завжди становила щоденну поживу Церкви, засіб для молитви і самоповчання.
У Великий Піст на біблійному вимірі церковного богослужіння немов би робиться особливий наголос. Можна сказати, що впродовж сорока днів Посту людина і Церква наче повертаються духовно у настрій Старого Заповіту, в часи до Христа, час покаяння і очікування, час "історії спасіння", що рухається до свого звершення у Христі. Це повертання конче потрібне, оскільки незважаючи на те що ми належимо до часів після Христа, знаємо Його і хрестимося в Нього, ми постійно відпадаємо від нового життя, отриманого від Нього, і це значить, що ми повертаємося до "старих" часів. Церква, з одного боку, уже "вдома", бо вона є "благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа", а з іншого боку, вона все ще "в дорозі", в довгій і тривалій мандрівці сповнення всього сущого в Бозі, до повернення Христа в кінці часів.
Великий Піст — період актуалізації цього другого покликання Церкви, її життя як чекання і мандрівки. Через це тут Старий Заповіт отримує своє повне значення не лише як книга пророцтв, що вже збулися, але і як книга про людину і весь створений світ на шляху до Царства Небесного.
Читання Старого Заповіту в богослужіннях Великого Посту здійснюється подвійно: це, по-перше, подвійне читання Псалтирі, а по-друге, "lectio continua", тобто читання по порядку і повністю трьох старозавітних книг: Буття, Пророка Ісаї і Притч Соломонових.
Псалми завжди обіймали у християнському богослужінні центральне і винятково важливе місце. Церква бачить у них не тільки найкраще і вірне висловлення людської молитви, розкаяння, поклоніння, хвали, але й правдиву "усну ікону" Христа і Церкви, об`явлення в Об`явленні. Святі Отці вважають, за словами одного з тлумачів їх писань, що "це Христос і Його Церква моляться, плачуть і промовляють у цій книзі" (Книзі псалмів).Тому від самого початку псалми становили підґрунтя молитви Церкви і її "природну мову". В богослужіннях псалми використовуються як постійна основа щоденних служб: "вечірній псалом" 103 у вечірні; шести-псалміє: псалми 3, 37, 62, 87, 102, 142; "хвалітні" псалми 148, 149, 150 в ранній; по три псалми на кожному часі і т. ін. Із Псалтирі вибрані Прокимни, вірші для "Алилуя" у дні річних свят і ін. І нарешті вся Псалтир, поділена на двадцять частин, кафизм, читається щонеділі на вечірні і ранній; це третє використання Псалтирі подвоєне під час Великого Посту: вся Псалтир читається не раз, а двічі кожного тижня Посту, коли читання кафизм включається ще у Третій і Шостий Часи.
Встановлення "постійного читання" Буття, Ісаїі Притч вочевидь сягає тих часів, коли Великий Піст був ще, головним чином, періодом підготування до Хрещення, і богослужіння мали виразний повчальний характер заради наставлення оголошених у вірі християнській. Кожна із цих трьох книг містить у собі одну із головних частин Старого Заповіту: історію створення Богом Світу, пророцтва і морально-етичні повчання.
Книга Буття окреслює нам мовби головну рамку вірувань Церкви. Вона має в собі історію створення світу, гріхопадіння і, нарешті, обіцянку і початок спасіння укладенням першого Заповіту Божого з Його вибраним народом. Книга передає нам основні вірування Церкви в Бога як Творця, Суддю і Спасителя. Відкриває початкові засади християнського розуміння людини, створеної за образом і подобою Божою, яка відпала від Бога і залишилася об`єктом Божественної любові, піклування і конечного спасіння. Вона вияснює сенс історії як історії спасіння, що провадить до Христа і завершується Ним. Книга Буття сповіщає нам таємницю Церкви, передану в образах і подіях життя вибраного народу, Заповіту, Ковчегу та ін.
Ісая — найбільший з-поміж пророків, і читання його пророцтв протягом цілого Великого Посту ще раз являє нам велику Тайну спасіння через страждання і жертву Христа.
І насамкінець Книга Притч — як би підсумок моральної науки Старого Завіту, морального закону і мудрості; не беручи їх до уваги, не погоджуючись із ними, людині годі збагнути своє відпадіння від Бога і бодай почути добру вість прощення, що посилається нам милосердям і благодаттю.
Повчання з цих трьох книг читаються щоденно впродовж Великого Посту від понеділка до п`ятниці включно; книги Буття і Притч на вечірні, пророцтва Ісаї — на Шостому Часі. І хоча Великий Піст давно перестав бути періодом підготування до Хрещення, чільна мета цих читань повністю зберігає своє значення. Наша християнська віра вимагає щорічного повернення до своїх біблійних коренів і засад, бо не існує обмеження для виростання людини в осягненні Божественного Об`явлення. Не можна розглядати Біблію як збірник догматичних теорем, що їх належить вивчити і запам`ятати назавжди; це живий голос Самого Бога, що знову і знову промовляє до нас, провадить дедалі глибше до невичерпних багатств Божественної Мудрості і Любові. Найбільша трагедія нашої Церкви — майже повна необізнаність зі Святим Письмом серед членів Церкви і, ще гірше, цілковита до нього байдужість. Те, що було безмежною радістю, захопленням, духовним і інтелектуальним зростанням для Отців Церкви, для святих, тепер, для численних сучасних православних перетворилося в застарілі тексти, що не мають жодного значення у їхньому житті. Хочеться сподіватися, бачачи як знову оживає дух і сприйняття змісту Великого Посту, що і Святе Письмо знову сприймається як правдива духовна пожива і спілкування з Богом.
 
4. Тріодь
Великий Піст має свою незвичайну богослужбову книгу: Тріодь Пісну. Ця книга вміщує всі піснеспіви (стихири і канони), біблійні читання на всі дні Посту, починаючи з Неділі митаря і фарисея і закінчуючи вечірнею Святої і Великої Суботи.
Піснеспіви Тріоді були складені здебільшого вже після фактичного зникнення оголошених (хрещених у дорослому віці з необхідною підготовкою до Хрещення). Тому в них головним чином наголошується не Хрещення, а покаяння. На жаль, у нинішній час рідко хто розуміє красу і глибину цих великопісних служб. Незнання Тріоді — головна причина того, що в християнській свідомості поступово змінилося розуміння сенсу і значення Посту, і це потроху перемінило Піст в дотримання суто формальних приписів і обмежень у їжі. Справжнє натхнення і поклик Великого Посту нині майже втрачені, і єдина можливість отримати їх знову — це уважливе слухання всіх піснеспівів Тріоді. Звернімо увагу, приміром, нате, як часто в стихирах ми чуємо застереження якраз щодо "формального" і, отже, лицемірного сприйняття Посту. Вже в середу Сирного тижня ми чуємо:
 Даремно радієш, о душе моя, що утримуєшся від їжі, а від пристрастей не очистилась. Не бажаєш ти виправитись і будеш, як неправдива, зневажена перед очима Бога, і до демонів злих будеш прирівняна, не вживаючих їжі. Твій піст буде марний, коли не перестанеш грішити. Тому стій перед Розп`ятим Спасителем, прагни спів-розіп`ятися з Тим, Хто був розігі`ятий_для твого спасіння.
 Або ось іще стихира середи четвертого тижня:
 Ті, хто духовної радості жадають, творять своє милосердя таємно, не галасують на торжищах і майданах, але моляться безперервно в глибинах серця; і Той, Хто бачить сподіяне в тайні, винагороджує стриманість нашу. Постімося не з сумними обличчями, а ненастанно молімось в душі: Отче наш, що єси на небесах, не введи нас в спокусу, але визволи нас від лукавого.
 Весь час Великого Посту в стихирах протиставляється смиренність митаря і самовихваляння фарисея та осуджується лицемірство. В чому ж полягає справжній Піст? Тріодь відповідає: передусім у внутрішньому очищенні.
Постімося, вірнії, щоб очиститися від тліну і пристрастей пагубних, та від божественного Хреста життя одержати і повернутися з розкаяним розбійником до Отчого дому...
 А також повернутися до любові в боротьбі проти розтринькування життя, проти ненависті, несправедливості, заздрощів:
 Постячись, браття, тілесно, постімось і духовно: розірвімо всякі узи неправди, розбиймо окови пристрастей і похотей, всяку неправедність роздерімо; даймо голодним хліб, а вбогих і безпритульних приведімо в доми, щоб прийняти від Христа Бога велику милість... Прийдіть, вірнії, будемо чинити у світлі діла Божі, як вдень благочестиво будемо ходити, і всяку несправедливість від себе відкинемо; і не покладатимемо перешкод ближньому на спокусу. Залишимо похоті плоті, зростимо душевні дарування, дамо хліб тим, хто потребує, і приступимо до Христа, в покаянні взиваючи: Боже наш, помилуй нас!
 В той час, коли ми слухаємо ці стихири, які ми далекі від фарисейського розуміння посту, що воно в теперішні часи надто поширилося і породжує негативне ставлення до посту, як до певної незручності, що її ми з власної доброї волі погоджуємося терпіти, "страждаючи", бо вона само собою зарахується нам як заслуга і допровадить до виправдання перед Богом. Скільки людей погоджуються з думкою, що піст — це час, коли саме по собі приємне і гарне забороняється, так ніби Господь має задоволення від того, що ми мучимось. Проте для творців великопісних стихир піст означає щось цілковито протилежне; це повернення до нормального життя, до того постування, яке порушили Адам і Єва, впустивши таким чином у світ страждання і смерть. Тому Великий Піст вітається як духовна весна, як прихід радості і світла:
 Засіяла весна Посту, цвіт покаяння...
З радістю приймімо заповіт Посту: бо якби його зберіг праотець, не були б ми вигнані з раю...
Час Посту — час веселий, чистоти світлої і любові чистої, світлосяйної молитви, і всілякою доброчесністю сповнившись, радісно кличмо...
 Лише ті, хто "радуються в Господі", для кого Христос і Його Царство — найвище благо і радість життя, здатні радо поборювати зло і гріхи до особистої остаточної перемоги над ними. Ось чому саме до мучеників звертаємося в кожній великопісній службі, саме їх славимо в особливих, присвячених їм стихирах. Бо вони віддали переваг}` Христу перед усім іншим на світі, включаючи саме життя: вони таку мали радість во Христі, що могли разом зі святим Ігнатієм Антиохійським сказати, помираючи: "Тепер ми починаємо жити...". Вони — свідки Царства Божого, бо лише той, хто побачив і відчув його розкіш, має силу для такої найвищої самопосвяти. Вони — наші супутники, наші натхненники у дні Великого Посту, який для нас є часом боротьби, змагань за відновлення божественного, небесного і вічного первня, начала у наших душах.
 Мечів і вогню не убоялися безстрашні у вірі страстотерпці і цим мучителів вразили... Вас усікали мечем, а ви радувалися, мученики, оспівуючи Христа і прославляючи во віки віків.
Зодягнувшись добре у броню віри й озброївши себе Хреста знаменням, стали ви сильними вошами, що мужньо протистояли мучителям і диявола облесливість побороли; ви, що переможцями будучи, сподобилися вінців, моліться завжди за нас, щоб спаслися душі наші.
 Протягом сорока днів Хрест Господній, Його Воскресіння і промениста радість Пасхи — головна тема усіх великопісних піснеспівів, постійне нагадування, що, який би не був важкий і вузький шлях, він в кінці приводить до Трапези Христа в Його Царстві. Як я вже говорив, чекання і передчуття великодньої радості переходить через увесь Піст і надає справжнього сенсу великопісному подвигу.
 Бажаючи причаститися божественної Пасхи... наставляймо себе на подвиг Посту... щоб сподобитися священної Христової Пасхи в духовній радості.
 Пісна Тріодь — невідома, забута книга. Якби ж то ми знали, що в ній можемо знайти відродження, здобути знову дух не лише Великого Посту, але й всього Православ`я — "пасхального" чину життя, смерті і вічності.