Після падіння Візантії в 1453 році султанська Туреччина заволоділа всім Балканським півостровом, Малою Азією, Північною Аравією, досягла Африки, підкоривши Єгипет, Тріполітанію, Туніс і Алжир. В руках Османської імперії опинилися протоки Босфор і Дарданелли, Чорне і Середземне моря, традиційні торгівельні шляхи поміж Європою та Азією, що нанесло відчутний удар європейській торгівлі. Європейські держави були вимушені налагоджувати нові торгівельні зв’язки, змінювати сфери своєї загарбницької політики, але вони не відмовилися від спроб повернення вигідних торгівельних шляхів. Уже в XVI – XVII століттях з’являлися чисельні проекти вигнання османів з Європи. Проте султанська Туреччина, в свою чергу, сама прагнула збільшувати свою територію за рахунок нових завоювань. Лише із послабленням Османської імперії в середині XVIII-го століття, найбільш розвинуті європейські держави – Англія і Франція, а згодом і Австрія, почали здійснювати експансію в цю країну. В той же час почали формуватися загальні політичні доктрини стосовно Османської імперії, що згодом стали офіційними політичними програмами. Так зародилися міжнародні протиріччя, що увійшли в історію під умовною назвою „Східне питання”[179, с. 3].
Падіння Візантії призвело до того, що мільйони вірних Православного Сходу потрапили під гніт мусульманських завойовників. Дуже тяжкий удар з боку магометанського султанського уряду прийняв на себе Константинопольський Патріархат. Було знищено безліч християнських святинь, духовенства та вірних. Проте, державні інтереси змусили завойовників відступити від засад Корану, який проголошував боротьбу з невірними, і надати християнському населенню певні церковні і громадянські права. Щоб узгодити свої державні плани із законами ісламу, султан організував управління християнського населення через самих християн. Він дозволив обрати нового патріарха і надав йому права глави всього християнського населення імперії, у справах не лише церковних, але і цивільних (адміністративних та судових)[190, с. 15]. Таке становище патріархів досить посилило їхнє церковно-адміністративне значення в Османській імперії.
Єдиною незалежною православною державою, після падіння Візантійської імперії, по суті залишалося Московське Царство, яке набирало сили, завойовуючи сусідні землі, і все більше спрямовувало свій погляд в сторону Константинополя. Звичайно, до Москви та України, в свою чергу тягнулися християни Сходу і Східні Церкви з надіями отримати допомогу. Такий стан речей призвів до проникнення у свідомість московської еліти месіанських ідей, які оформилися з часом в теорію „Третього Риму”. Тому, коли у XVIII столітті Росія стала великою і відносно могутньою імперією та почала утверджувати свою присутність в Європі, її політичні прагнення теж спрямувалися на Схід. Однак, якщо для могутніх європейських держав „східне питання” полягало у захопленні торгових і військово-стратегічних шляхів, то для Російської імперії східна проблема зосереджувалася перш за все у містично-релігійних планах – відновлення останньої православної імперії. В зв’язку з цим, головною метою східної політики Російської імперії стало здобуття права покровительства над православним населенням Османської імперії. В 1774 році, згідно Кючук-Кайнарджийської мирної угоди між Туреччиною та Росією, остання здобула таке право, а Порта зобов’язалася „охороняти віру християнську і Церкву”[130, с. 747]. Ця обставина закріпила положення російської політики на Сході і дала можливість Росії повноправно діяти в напрямку вигідного для неї розв’язання східної проблеми. Протягом XVIII і XIX століть, зовнішня політика російського уряду і Святійшого Синоду полягала в наданні допомоги Східним Церквам і виражалася не лише в матеріальній підтримці східних патріарших кафедр, але і в сприянні у справі підняття освітнього рівня серед місцевого населення і кліру та покращення різних сторін церковного життя[160, с. 60]. Безперечно, особливе місце в зовнішній політиці російського уряду та Св. Синоду належало Константинополю. Починаючи із середини XIX-го століття, Росія, в силу зовнішніх обставин, не могла ставити різких вимог до уряду Туреччини, ані відкрито поширювати свій вплив в Стамбулі та на всьому Близькому Сході. Тому, політика Св. Синоду, щодо Константинопольського Патріархату, як зрештою і інших Східних патріарших кафедр, полягала в наданні їм посильної матеріальної допомоги та намаганні, через дипломатичну місію, при мудрих порадах митрополита Московського Філарета (Дроздова), зберегти status quo устрою Вселенського Патріархату та його положення по відношенню до турецької влади. В кінці XIX-го століття, при більш сприятливих зовнішньополітичних умовах, Росія, в особі обер-прокурора, досить результативно впливала на патріархів Великої Церкви. Вона, з одного боку, надавала Патріархії фінансову і матеріальну допомогу, чим викликала її прихильність до поширення російського впливу на Близькому Сході, а з другого боку – підтримувала церковно-визвольні змагання балканських народів, чим зумовлювала обмеження грецького впливу в цих регіонах.
Як уже згадувалося, із середини XIX-го століття на вирішення всіх зовнішньополітичних питань російського уряду істотно впливала думка митрополита Московського Філарета (Дроздова). Під його впливом і при його безпосередній участі, на протязі 50-60-х років XIX-го століття, вирішувалися всі найважливіші питання і проблеми, що виникали в Східних Патріархатах. Найбільшу увагу російський уряд приділяв в цей період Константинопольському Патріархату[160, с. 60]. Пов’язане було це з тим, що на основі султанського указу 1856 року було сплановано цілий ряд реформ в управлінні і устрої Константинопольської Патріархії. За їх допомогою, турецький уряд намагався (під виглядом „покращення благоустрою всіх підданих султана”) послабити становище Константинопольських патріархів і посилити власний вплив в управлінні Великою Церквою. Російські дипломати вважали, що цей указ безпосередньо спрямовувався на послаблення політичного та церковного впливу Росії на Сході[13, арк. 2]. Деякі із намічених реформ (влаштування при Патріархії постійної Ради у складі 7 духовних і 21 світських осіб, новий порядок обрання патріарха і єпархіальних архієреїв, зміни у складі Синоду, призначення духовенству платні з державної казни) порушували древні права Вселенської Патріархії і загрожували їй в майбутньому великими бідами. Для Росії ж існувала небезпека повної втрати будь-якого контролю і впливу на життя Патріархії. Російський уряд не міг в цей час діяти відкрито, через ряд обмежень, які він зобов’язався дотримуватися після поразки в Кримській війні, тому він використовував суто церковні засоби впливу на хід подій в Константинопольській Церкві і отримання вигідних для себе рішень. Дуже важливими тут були поради митрополита Філарета (Дроздова). Святитель, в своїх порадах, стояв на суто канонічних позиціях і керувався принципом церковного благоустрою. Наприклад, щодо кількості членів Церковної Ради при Вселенському патріарху, митрополит Філарет зауважував: „В Раді передбачається 7 членів духовних і 20 світських, а це вже не пропорційно і погано для церковних справ...це переворот, коли не лише молодші архієреї, а ще більше миряни стають законодавцями для Патріарха і Синоду. І хоча Патріарх знаходиться в цьому зібранні: однак, йому тут рівний кожен із...мирян...” [13, арк. 6]. Щодо намагань турецького уряду впровадити платню духовенству із державної казни (за рахунок нових податків на християнське населення Туреччини!), святитель писав: „Якщо в Туреччині військо інколи довго не отримує цілком заслуженої платні, то чи більше будуть піклуватися про християнське духовенство, котрому ревні магометани готові від щирого серця побажати голодної смерті? А під час мізерного і непевного жалування, чи перестануть вимагати подарунків і хабарів, котрі і тепер розоряють православне духовенство...Справа в тому, що Апостольським правилам не суперечить призначення духовенству платні від уряду, як це здійснюється в Росії; а супротивне правилам взяття в світське розпорядження церковних маєтків, як це хочуть зробити в Туреччині...” [13, арк. 33].
Протягом 1858 – 1860 років Церковно-народне зібрання склало нові правила, що стосувалися обрання і низложення патріарха, єпархіальних архієреїв; складу Синоду Константинопольської Церкви; влаштування постійної змішаної Ради при патріарху і т. п. Нововведення турецького уряду дійсно знищили весь традиційний церковний устрій Вселенського Патріархату і посіяли розбрат між мирянами і духовенством. Це ще більше послаблювало Церкву та узалежнювало грецьку ієрархію від султанського уряду. Святитель Філарет (Дроздов) в 1860 році справедливо зауважував, що акти Зібрання необхідно було б переглянути ще раз, тому що багато важливих положень документу були дуже далекими від „правил церковних і загрожували шкодою для Церкви” [15, арк. 1]. Всі зауваження Московського митрополита, стосовно недоліків, прийнятих Церковно-народним зібранням, були викладені в зверненні до Вселенського патріарха. В ньому зокрема висловлювалася радість з приводу того, що Зібрання взяло до уваги скарги болгарського населення. Форма викладу документу була дуже дипломатичною і обережною. Це було пов’язане із тим, що Російська Церква знаходилася „на віддалі від справ” і офіційної інформації не отримувала[52, арк. 5]. Таке положення Константинопольської Патріархії ще більше змушувало грецьких ієрархів звертатися за допомогою до Росії, а остання мала можливість посилювати свій вплив в близькосхідному регіоні та на Балканах. В 1867 році митрополит Філарет, в одному з листів, звертав увагу обер-прокурора на велику матеріальну убогість Вселенської патріархії і просив по мірі можливості надавати їй допомогу. Для більш зручного способу зносин із Константинопольською Церквою, митрополит рекомендував встановити особливу посаду повіреного з духовних справ в Константинополі від Російської Церкви. Що характерно, в своїх зауваженнях стосовно справ Вселенської Патріархії, московський святитель чітко відрізняв „Церкву Російську і Синод Російський” від „політичних діячів російського уряду”[20, арк. 4]. Наприкінці ж століття, Св. Синод був лише формальним вищим органом влади в Російській Церкві, а реальна влада була зосереджена в руках обер-прокурора та інших світських чиновників, які вирішували за допомогою Церкви політичні прагнення імперії.
В 1860 – 1870-х роках султан Абдул-Азиз проголосив істотні реформи в Османській імперії, які мали б покращити становище підвладних Порті християн. Навіть у склад Державної Ради увійшло кілька християн. В 1869 був обнародуваний статут загальної освіти в імперії, який урівнював права представників всіх віросповідань, а в 1875 році – султанський фірман, що гарантував одноманітність податків для всіх підданих султана. Проте, ці законодавчі акти не покращили становище християн. Наприклад, новий шкільний закон торкнувся православного населення в найменшій мірі, спонукаючи їх відкривати власні школи[166, с. 49]. Православні школи були в набагато гіршому стані, аніж протестантські і католицькі навчальні закладами. В Стамбулі ще у 1844 році, при монастирі Успіня Божої Матері на о. Халці було відкрите Богословське училище. Що цікаво, митрополит Філарет (Дроздов) в 1867 році переглянув статут училища і вніс істотні виправлення, котрі залишалися дієвими і в XX столітті [160, с. 60]. Халкинське Богословське училище готувало вищих і нижчих кліриків Греко-Східної Церкви і користувалося „найкращою славою на Сході” [108, с. 289], але декотрі студенти, по закінченні його, йшли на навчання до протестантських закладів. В зв’язку з цим, російські дипломати зверталися до Синоду, з проханням спростити умови вступу до Російських Академій закордонних православних студентів, зобов’язавши їх повертатися назад до Константинополя [21, арк. 72]. Як повідомлялося в одному з листів до обер-прокурора 1857 року, в Халкінському училищі переважаюче значення мали французька та східні мови, викладачі греки „вперто пропагували етерію громадянської єдності, мова головна для них зброя...”. Уроки слов’янської мови викладав випускник Московської Духовної Академії, отець Анфим, але вивчали слов’янську мову лише чотири студенти, двоє з котрих були таємними болгарами (тому що вступити до закладу можна було лише за рекомендацією архієрея). У Фанарі діяло болгарське училище, яке було у жалюгідному стані. Головне місце серед предметів займала в училищі новоболгарська мова (македонського діалекту) Зважаючи на такий стан православних навчальних закладів, в Константинополі дуже прогресувала католицька пропаганда. Діяло кілька римо-католицьких училищ, куди безперешкодно приймалися діти всіх національностей і віросповідань. За матеріальним рівнем католицькі навчальні заклади стояли набагато вище, аніж православні. Як підкреслювали очевидці, вчителі католицьких училищ ставилися до учнів по приятельські. Порівняно з ними, стан православних навчальних закладів був незадовільним [21, арк. 79]. Таке положення православних навчальних закладів Константинополя, як слов’янських, так і грецьких, змушувало Вселенську Патріархію звертатися за матеріальною допомогою до Св. Синоду, а російському уряду давало можливість без перешкод, з боку патріархів, поширювати свій вплив в православній столиці. Сприятливі церковно-політичні умови дозволили Св. Синоду відкрити в Царгороді при посольстві храм та лікарню, а згодом і російську школу. Наприкінці XIX-го століття, російський вплив в Константинополі був дуже відчутним. До певної міри, цьому сприяв великий авторитет серед Константинопольського духовенства священика російської посольської церкви прот. Олександра Смирнопуло. Він ревно виконував свої обов’язки пастиря і служив інтересам Православ’я, однак, в силу відомих причин, був провідником політичних прагнень імперії. Отець Олександр прибув до Константинополя в 1890 році, обійнявши посаду священика при лікарніній церкві. За короткий час він встиг, разом із П.Мансуровим, створити маленьке благодійне товариство для допомоги хворим робітникам, „які не могли відразу взятися за роботу, або ж її відразу не знаходили, а декотрі під час хвороби залишали без засобів для існування свої сім’ї...” [102, арк. 2]. Як писав о. Олександр в березні 1891 року, „в перші місяці участь в товаристві брало лише 7 чоловік, проте зараз кожного місяця товариство отримує 60 рублів щомісяця. Членами-жертводавцями товариства були майже всі службовці посольства і консульства, блаженнійший Никодим і charges d’affaires Сербії та Чорногорії”[102, арк. 2]. В 1892 році, при сприянні російського консульства, в Константинополі офіційно було відкрите перше російське двохкласне училище. В тому ж році, було посилено штат педагогів, котрий уже складався із двох учителів Закону Божого, двох учителів російської мови, одного – грецької мови та одного вчителя співу. Обер-прокурор Синоду К.Побєдоносцев навіть подарував для школи кілька примірників власного підручника з історії Церкви[85, арк. 1]. Також отець Олександр Смирнопуло в 1894 році написав для учнів російської школи в Царгороді підручник Закону Божого. В Росії підручник піддали критиці, через те, що Біблійна історія в ньому була викладена у формі діалогу. Отець Олександр, в одному з листів, справедливо відстоював саме такий метод викладу Священної історії, тому що підручник призначався виключно для греків, „які ледве знають три десятки російських слів”. Тому, форма діалогу використовувалася автором як метод зацікавлення і полегшення для учнів вивчення російської мови, на зразок аналогічних англійських та швейцарських підручників, а також виданих Патріархією[86, арк. 2]. В 1895 році отець Олександр писав до обер-прокурора, що храм при лікарні став „справжнім собором всіх слов’янських навчальних закладів Константинополя”[57, арк. 1]. В одному з листів, того ж року, автор описав свої відвідини Болгарської богословської семінарії. При спілкуванні студенти-болгари „розуміли кожне російське слово”, адже всі підручники з богословських предметів були російськими, а інші перекладені з російської на болгарську мову. Із викладачів (всіх їх було чотирнадцять), четверо були випускниками Російських Духовних Академій, а троє – студентами семінарій. На завершення візиту високого гостя студенти заспівали йому „Херувимську пісню” композитора Д.Бортнянського і „Діва днесь” древньоболгарського розспіву[70, арк. 2].
З листів протоієрея Олександра Смирнопуло видно, що Константинопольські патріархи, зокрема патріархи Неофіт VIII (1891 – 1894) та Анфим VII (1895 – 1897), дуже прихильно ставилися до Росії. Наприклад, патріарх Неофіт часто відвідував отця Олександра в його резиденції. Останній характеризував його як людину добру і чесну, надзвичайно прихильну до Росії[57, арк. 1]. Слід підкреслити, що і сам російський священик був високоморальним і відданим своїй справі пастирем і користувався великим авторитетом серед грецького духовенства. Хоч, судячи з його листів, не мав достатньої матеріальної підтримки з Росії і жив дуже скромно, більше покладаючись, в своїй діяльності, на щирий патріотизм і власний ентузіазм[103, арк.1]. Щодо патріарха Анфима VII, то він, при спілкуванні з російським священиком, висловлював думки про більшу єдність всіх Автокефальних Церков, щоб спільно протистояти пропаганді інославного Заходу. В одній із таких розмов з о. Олександром він висловився, що „Велика Церква Константинопольська особливо високо цінить свій зв’язок із Великою Всеросійською Церквою”. При цій же розмові патріарх пообіцяв зробити перший крок в даному напрямку, приславши делегацію від Великої Церкви до Москви на церемонію Коронації російського імператора[57, арк. 2]. Слід однак зауважити, що прихильність патріархів до Росії проявлялася до тих пір, поки російська політика не зачіпала традиційних прав Вселенських патріархів[34, арк. 32]. Побоювання патріархів мали під собою реальну основу, адже Константинопольська Патріархія в кінці XIX-го століття обіймала 117 єпархій – 1 архієпіскопію, 78 митрополій, 14 самостійних єпіскопій і 2 екзархії[234, с. 9]. В самому Константинополі православна громада нараховувала близько 250 тисяч чоловік[171, с. 134]. Напередодні першої світової війни загальна кількість членів Константинопольського Патріархату складала близько 7 мільйонів чоловік[234, с. 9]. Окрім того, багато грецьких архієреїв були ревними (хоч і таємними) прихильники ідей панеллінізму, та й самі патріархи стояли на сторожі імперських мрій – підкорення всіх народів, під своїм церковно-політичним проводом. Як і російські панславісти, вони розглядали окремі народності як одне ціле на чолі з „етнархом” – Вселенським Константинопольським патріархом[254, с. 37]. Досить різкі антиросійські настрої ширилися із Грецького Королівства, хоч формально представники цієї держави та Елладської Церкви були прихильниками Росії[200, с. 74]. В Константинополі виходив грецький часопис „Неологос”, який отримував фінансову допомогу від уряду Грецького Королівства і часто відкрито виступав проти лояльних дій, щодо Росії і балканських народів, Вселенських патріархів та заходів російського уряду[66, арк. 1]. Наприклад, в 1892 році уряд Греції, через шпальти „Неологоса” звинувачував патріарха Неофіта в „байдужості щодо інтересів Греції”. Приводом до такого звинувачення стало те, що патріарх Неофіт VIII не відстоював „свої права і привілеї в Македонії”, поступаючись ними на користь сербів. Виступи грецької преси проти патріарха Неофіта змусили російського посла вжити заходів щодо припинення „поривань грецької ворожої преси в Константинополі” [66, арк.2]. Слід зауважити, що досить жвавими, в середовищі константинопольських греків, були ідеї відродження Візантійської імперії. Про це свідчить „Промеморія Візантійської партії”, що наприкінці XIX століття потрапила до архіву Св. Синоду. Цей документ являв собою своєрідну політичну програму відродження „Нео-Візантії”. Партія проголошувала, що Візантія зможе оновити своє власне минуле, лише „запозичивши нове від тої країни, яка продовжила візантійську державність – Росії. Створивши одну політичну і культурну групу, Російська та Східна імперії стануть центром кристалізації і інших православних народів”[16, арк.6]. Політична програма Візантійської партії була прийнятною як для Росії, так і для європейських держав. По відношенню до Росії, програма партії пропонувала замінити мусульманську владу в Османській імперії християнською, зберігши адміністративно-територіальні межі імперії. Турецький султан-халіф повинен зректися світської влади (султанату), а зберегти лише духовну (халіфат). Адміністративна влада в імперії передавалася Всеросійському імператору, особисто, чи спільно із главами інших європейських держав. Згодом, влада в новій імперії мала б перейти до імператорській династії Палеологів, яку в даний період представляла принцеса Євгенія. Між новою Візантійською імперією та Росією буде укладено вічний і нерозривний союз. Росія повинна гарантувати Візантії територіальну цілісність і повну незалежність, а остання зобов’язувалася, в разі нападу на європейську частину Російської імперії і Закавказзя, надавати військову допомогу, віддавши всі свої військово-морські сили, на час війни, в повне розпорядження російського імператора[16, арк. 8]. Цей союз надав би Росії можливість повністю заволодіти Близьким Сходом, протоками Босфор і Дарданелли, а це в свою чергу дало б можливість скликати Вселенський Собор для вирішення на ньому всіх внутрішніх питань Православної Церкви; Окрім того, Нео-Візантійська імперія допомогла б об’єднати всі Балканські держави в одну групу на чолі з Росією[16, арк.. 10]. Для держав Європи створення Візантійської імперії гарантувало б припинення мусульманського володарювання над християнським населенням, відкриття нового ринку та припинення „жаху завоювання Сходу Росією”[16, арк. 12].
Наприкінці XIX-го століття, у стосунках обер-прокурора та Константинопольських патріархів з’явився ще один цікавий момент, пов’язаний із становищем в Росії старообрядців. Жорстка політика царського уряду змусила представників старообрядницької Церкви шукати зближення з Константинопольською патріархією, в справі набуття канонічного єпископату. Рух щодо набуття старообрядцями (поповцями) канонічно висвяченої ієрархії не припинявся протягом XVIII – XIX століть. В зв’язку із такими тенденціями, відомим стало старообрядницьке поселення на Буковині (в межах володінь Австрійської імперії) – Біла Криниця. Тут, в 1844 році, з дозволу австрійського імператора, засновано монастир старообрядців, який при відкритті отримав і певні привілеї. Зокрема – до монастиря мали право приїздити ієрархи із-за кордону (за виключенням Росії) [232, с.133]. Цей привілей дозволив старообрядцям Білої Криниці активно діяти у напрямку набуття канонічно поставленого єпископа. В 1846 році їхні спроби завершилися успіхом. Білокриницьким першоієрархом погодися стати колишній Боснійський митрополит Амвросій. Він був звільнений з єпархії, через „інтриги австрійського уряду і через безпідставні скарги Боснійського валі” і проживав в Константинополі, чекаючи на іншу кафедру. Погодившись стати митрополитом „всіх древньоправославних християн”, Амвросій хіротонізував митрополита Кирила, а згодом – архієпископа Славського Аркадія. Так виникла старообрядницька білокриницька ієрархія [255, с.15]. Старообрядці, в середині XIX-го століття, займали вагоме місце серед нижчих прошарків суспільства і навіть серед промисловців Росії, однак розглядалися урядом як ворожий державі стан[232, с. 133]. В 1847 році Св. Синод звернувся до Вселенського патріарха Анфима V з вимогою відлучити Амвросія, в разі його подальшого перебування в Білій Криниці. Однак, Амвросій не залишив білокриницького монастиря і, на вимогу російського уряду, був засланий в м. Циллі, де і помер[255, с. 16]. Імператор Олександр III, на прохання професора МДА М.Суботіна, ревного противника розколу, заборонив поповцям звершувати богослужіння. Цей крок оживив тенденції серед старообрядців щодо визнання білокриницької ієрархії. В 90-х роках, представники білокриницьких старообрядців кілька разів відвідували Константинопольських патріархів. Вони намагалися добитися відміни постанов Синоду Великої Церкви 1875, 1882 і 1883 років, згідно яких митрополит Амвросій визнавався „самовідлученим”, за те що без дозволу патріарха залишив Константинополь і самовільно, і до того ж одноосібно, звершив посвячення єпископа[44, арк. 1]. Уряд Росії дуже уважно стежив за діями старообрядців і намагався перешкодити здійсненню їх планів, тому що ця справа носила для Росії політичний характер. В 1892 році посол Нелідов повідомляв обер-прокурору, що „розкольники”, при черговій зустрічі з патріархом, робили спроби взнати де похований митрополит Амвросій. Вони визнають його святим і мають намір перенести його мощі до Білої Криниці. „Наскільки відомо, – писав посол, – Амвросій похований в Трієсті і австрійці безсумнівно його їм віддадуть, для того щоб викликати смути серед православних, особливо в Росії”[43, арк. 3]. Як відомо, старообрядці, які проживали в Австрії не відчували утисків з боку грецької і румунської ієрархії, а навпаки знаходили у них захист перед світською владою [255, с.166]. Тому, загроза здобуття старообрядцями єпископату була для російського уряду цілком реальною (враховуючи й те, що серед російського суспільства було багато противників жорсткої, по відношенню до старообрядців, урядової політики) [72, арк. 2]. Ця обставина змушувала російського посла в Константинополі Нелідова в 1892 році констатувати: „ ...ми самі потребуємо підтримки Східного Православ’я, хоча б з огляду на наші адміністративні цілі, та заради приборкання розколу”[42, арк. 2].
Отже, розглянувши деякі аспекти російсько-турецьких відносин в кінці XIX-го століття, можна помітити, що Константинополь займав у них вагоме місце. Російський уряд намагався посилити свій вплив у місті, прихиляючи на свою сторону Константинопольських патріархів та впливових членів Синоду. Однак, в 50-х роках XIX-го століття заходи Росії в цьому напрямку були дуже обережними і спрямовувалися на те, щоб допомогти Константинопольській Патріархії зберегти свій традиційний устрій та зміцнити положення патріарха. Вагому допомогу в реалізації цих планів надавав митрополит Московський Філарет (Дроздов). При ньому, до речі, Святійший Синод виносив самостійні постанови щодо Східних Патріархатів і діяв цілком незалежно від політики світських російських дипломатів. Проте, під час обер-прокурорства К.Побєдоносцева, Синод повністю перетворився на інструмент втілення зовнішньополітичних прагнень імперії. Наприкінці століття російський вплив в Константинополі був досить великий. Це було пов’язане з політичним і економічним послабленням Османської імперії та вигідними для Росії змінами політичної ситуації в Європі. Необхідно однак зауважити, що церковно-політична вага Росії в Константинополі не була такою сильною, як наприклад на Балканах чи деяких регіонах Близького Сходу. Обережність грецької ієрархії щодо політичних кроків Росії і ревне відстоювання патріархами своїх адміністративних і канонічних прав, втручання європейських держав та досить жвавий рух, серед грецької інтелігенції, до відродження Візантійської імперії, – не дозволяли Росії в повній мірі реалізовувати свої імперські прагнення.