Внаслідок другого (1793) і третього (1795) поділів Польщі Правобережна Україна була включена до складу Російської імперії. Після кількох реформувань адміністративно-територіальної системи її територію було поділено на Київську, Подільську і Волинську губернії. Водночас із встановленням царського самодержавства на Правобережжі поступово почався процес утвердження Російської Православної Церкви. Згідно царського наказу від 13 квітня 1793 року було засновано православну єпархію (архієпіскопію другого класу) з назвою „Мінська, Ізяславська і Брацлавська”, управління якою було доручене щойно звільненому з польської в’язниці єпископу Віктору Садковському [156, с. 13]. Однак, за правління імператорів Павла І (1796 – 1801) та Олександра І (1801 – 1825) впровадження російського Православ’я на новоприєднаних українських і білоруських землях не було інтенсивним. Як зауважує проф. І. Власовський, стан Православ’я на цих територіях зовсім не свідчив що ці землі опинилися в православній державі [139, с. 238]. Взагалі, імператор Павло І дуже прихильно ставився до Римо-Католицької Церкви і у 1798 році відновив на українсько-білоруських землях шість католицьких єпархій та Луцьку і Берестейську єпархії для уніатів. Виношуючи ідею концентрації в руках монарха світської і духовної влади, він ігнорував протестами православних ієрархів і прагнув злити в державі Католицизм і Православ’я [186, с. 222]. В правління Олександра І, не дивлячись на те, що Росія в 1815 році захопила навіть центральні польські землі та створила там фіктивне Польське королівство, становище православних на Правобережжі не покращилося. В цей час спостерігався масовий перехід уніатів у католицизм і посилення його позицій у „західному краю Росії” [139, с. 240].
Індиферентизм Російської імперії стосовно релігійного життя в українсько-білоруських землях припинився із вибухом польського повстання 1830 – 1831 років. Повстання було придушене в 1831 році і, як наслідок, російським урядом була скасована конституційна хартія Польського Королівства та окреме польське військо. Були закриті польські університети у Варшаві і Вільні, а на Правобережжі – Крем’янецький ліцей та польські парафіяльні школи, ліквідовано близько 200 монастирів різних католицьких чернечих орденів [139, с. 240].
В повстанні проти Москви взяло участь майже все римо-католицьке духовенство Польщі, а з ним і певна кількість уніатського, хоч поляки у своїй зовнішній політиці дуже вміло прив`язали політичні прагнення з релігійними. Під час слідства по придушенню повстання римо-католицький клір дуже перебільшував участь уніатського духовенства українських і білоруських територій, щоб тим самим перевести репресії з себе на уніатську Церкву, яка в той час почала набирати національних українських ознак. Саме тому приборкання польського повстання стало нагодою для російського уряду, щоб ліквідувати унію на даних територіях [222, с. 215].
Всім відомо, що унія була лише перехідним містком до римського католицизму польського зразка. Цей місток дійсно постійно зменшувався поступовим знищенням в унії східного обряду та введенням латинського. Через таке окатоличення уніатської Церкви її адепти переходили в католицизм і ополячувалися. Звичайно, що після польського повстання такий сценарій розвитку подій зовсім не влаштовував російське самодержавство, яке вважало українські землі одвічно російськими. Слід підкреслити, що Польща була найсерйознішою з усіх російських національних проблем XIX-го століття. Офіційні кола Росії і більшість суспільства вважали, що так зване „польське питання” має бути розв`язане за планом Віденського конгресу 1815 року, і розглядали його як внутрішню проблему тих трьох країн де проживали поляки. Це відрізнялося від точки зору поляків, продемонстрованої повстанням 1830 – 1831 років, а згодом і повстанням 1863 – 1864 років [265, с. 151]. Західні українські землі стали буферною зоною зіткнення російської та польської національних концепцій. Російська теорія національної території чи „ідеальної Вітчизни” дивилася на цей регіон як на „ісконно рускіє зємлі”. Наприклад, один із основоположників російської геополітичної концепції М. Данилевський стверджував, що „західна частина ” Росії була спочатку випадково (через шлюбну угоду), а потім і насильно (через Люблінську унію) приєднана до Польщі, але „Східна Русь...не мирилася з таким станом речей. Про це свідчать цілий ряд війн, перевага в котрих спочатку належала Польщі, а з часу Хмельницького і воз’єднання Малоросії остаточно перейшла до Росії” [146, с. 23]. Як бачимо, Данилевський вміло змішує поняття „Росії” та „Русі”, хоч і виділяє „Малоросію” як окрему територію. Тому для Росії XIX-го століття українські землі були „корінними російськими областями на західній окраїні”, на котрих „латинопольський уряд постійно прагнув насаджувати латинство, для того щоб зруйнувати найсильнішу нитку, що зв`язувала відірвані області з великою Росією” [167, с. 596]. Таким чином, російська концепція національної території сформувалася в гострому конфлікті з відповідною польською концепцією, адже для поляків „ідеальною батьківщиною” була Річ Посполита з кордонами до 1772 року. Такі розбіжності в поглядах зробило польсько-російський конфлікт непримиренним, а імперська ”концепція великої російської нації”, що об`єднувала московські, українські, білоруські землі, була головною ідеологічною основою позиції Росії в цьому конфлікті [194, с. 81]. Слід зауважити, що ця російська концепція була (і є сьогодні) одним із головних чинників в боротьбі Росії з прагненнями українського народу відновити свою церковну і національну незалежність.
Отже, в орбіті російсько-польського конфлікту цілком природно опинилася справа стану Православ’я на українсько-білоруських землях та справа ліквідації унії в цьому регіоні. Для того щоб знищити прояви „польського сепаратизму” російському уряду потрібно було за допомогою Церкви остаточно русифікувати територію Правобережжя та Білорусі. Це, на думку Росії, можна було здійснити піднявши із занепаду Правослв`я і поставивши його на службу російським державним інтересам, та ліквідувавши унію [139, с. 241]. Одним із перших вагомих заходів, щодо посилення становища РПЦ в Україні, було повернення в 1831 році Почаївського монастиря православним. В 1833 році монастирю надали статус Лаври і він став місцем перебування Волинського архієрея (вже архієпископа). В 1835 році в будівлях закритого Крем’янецького ліцею розмістилася Волинська Духовна семінарія та Крем’янецьке Духовне училище [139, с. 242]. Необхідно сказати, що внаслідок повстання всі польські школи на Правобережжі були з 1831 року переведені на російські. В якості перестороги, царський уряд навіть скасував в 1831 році Магдебурзьке право в містах Лівобережжя, а в Києві ліквідував місцеву поліцію, що утримувалася коштом міста та ще й до того носила козацький одяг [210, с. 298]. З метою піднесення і охорони російського Православ’я в західних регіонах імперії, деякі заходи були здійснені і на законодавчому рівні. В 1832 році вийшов закон про мішані шлюби, діти в котрих мали бути хрещені в православній вірі. В 1835 році царським указом було заборонено католицькому духовенству мати православну обслугу в будинках, костелах та монастирях, а указом від 17 грудня 1841 року католицькі церковні і монастирські маєтки було взято під державне управління (мотивація була така, що ці маєтки заселені майже виключно православними, а тому не можуть управлятися католицьким духовенством) [139, с. 242].
Паралельно із поліпшенням стану Православної Церкви йшла інтенсивна підготовка до ліквідації унії. Головним діячем у справі приєднання уніатів до Православної Церкви був єпископ Йосиф Семашко. Він був родом з Київщини і походив з родини уніатського священика. Освіту здобув в Немирівській гімназії та римо-католицькій Головній семінарії при Віленському університеті. В 1821 році прийняв священство, а в 1822 році був призначений асесором уніатського департаменту Римо-католицької колегії (від Луцької єпархії) в Петербурзі і таким чином став у центрі керівництва уніатською Церквою. Перебуваючи в Петербурзі, Семашко виступив з ініціативою приєднання уніатів до Православ’я і звичайно, його проект було сприйнято позитивно. В 1828 році уніатський департамент було виділено із Римо-католицької духовної колегії та створено окрему греко-уніатську колегію. Для того щоб обмежити вступ уніатського духовенства до католицьких навчальних закладів, на території Білорусі було відкрито ще одну греко-уніатську семінарію (в Жировцях). Окрім того, було ліквідовано Луцьку та Берестейську уніатські єпархії. Залишилося лише дві єпархії – Білоруська і Литовська. В 1833 році Литовську єпархію очолив єпископ Йосиф Семашко. У 1833 році Св. Синодом була відновлена древня Полоцька православна єпархія, яку очолив єпископ Смарагд Крижанівський [167, с. 600]. В 1835 році Петербурзі був створений секретний комітет по приєднанню уніатів до Російської Церкви. В один із його особливих відділів входили митрополит Філарет Дроздов, єпископ Йосиф Семашко, обер-прокурор Св. Синоду Нечаєв та міністр внутрішніх справ Блудов [167, с. 600]. В єпархіях теж йшла підготовка до переходу в Православ’я. Поступово вводився східний обряд та богослужбові книги московського друку, деяким православним священикам було дозволено служити в уніатських храмах, а уніатському духовенству наказувалося вести церковну документацію на російській мові. Після кількох років підготовки, 12 лютого 1839 року в Полоцькому Софійському соборі було підписано акт приєднання уніатського духовенства і мирян до Російської Церкви. З унії перейшло три єпископи, 1300 осіб духовенства і півтора мільйона вірних [139, с. 242]. Процес приєднання мирян пройшов досить легко. Серед простих селян живою була історична традиція, згідно якої вони асоціювали себе з православними, адже поміщики, що володіли кріпаками, в основному були поляками і сповідували католицизм. Тому, неприязнь простого населення до панів переносилася і на релігійний ґрунт [221, с. 177].
Приєднання уніатів було лише першим кроком до основної мети російського самодержавства – русифікації західних „окраїн” імперії і поступового ширяння свого впливу у Європі. Для царського уряду було важливим перевести життя українсько-білоруських територій на „бит сучасної Русі” і тоді населення цих регіонів трималося б російського Православ’я „не тільки через переконання в його істинності, але і як росіяни російської віри” [133, с. 564]. Ось чому уряди Миколи I та Олександра II приділяли першочергову увагу західному краю, а в епоху Побєдоносцева – Холмсько-Варшавській єпархії та Прибалтійському регіону.
Зміни в краї почалися з уніфікації єпархіального життя і розповсюдження на парафіях російських звичаїв. В єпархіях відкрилися консисторії і благочиння з усіма притаманними церковній бюрократії того часу негативними явищами (хабарництвом, приниженням рядового духовенства і т. д.). Як і на Лівобережжі, були ліквідовані залишки древнього парафіяльного самоуправління. Духовенство втратило можливість вибирати благочинних, збиратися на з’їздах благочинь для вирішення спільних проблем, звертатися безпосередньо до архієрея. Прихожани втратили можливість вибирати кліриків [221, с. 177]. Такі заходи уряду не сприяли піднесенню Православ’я, а навпаки погіршували матеріальний і духовно-моральний стан православного духовенства. Убогість духовенства, особливо сільського, і жалюгідний стан православних храмів різко контрастували в порівнянні з католицькими кліриками та костелами. В той же час Петербург, здійснюючи заходи для поліпшення матеріального стану сільського духовенства (вони теж ні до чого не привели, а тільки протиставили духовенство пастві), прагнув до задоволення своїх політичних інтересів. Дії уряду, в цьому відношенні часто перечили здоровому глузду. Наприклад в Подільській губернії влада так ревно збільшувала чисельність православного духовенства, для розвитку „руского елємєнта”, що на 1860-ті роки деякі парафії нараховували всього 70-80 прихожан [221, с. 178].
В 1863 році знову вибухнуло польське національно-визвольне повстання і знову російський уряд був змушений застосовувати репресії до Католицької Церкви. Багато ксьондзів і монахів було повішено, розстріляно та заслано до Сибіру, 130 чоловічих монастирів із 155 і 32 жіночих із 42 було закрито а церковні маєтки конфісковано [156, с. 114]. Влада вимагала від духовенства переконувати селян доносити російським військам про місце розташування повсталих загонів, відбирати у селян повстанські прокламації, які закликали населення до боротьби проти царського самодержавства. Щоб відвернути увагу селян від польського постання уряд видав 10 тисяч примірників брошури „Беседа с русским народом, живущим в Западном и Юго-Западном крае России” з поясненням прав і обов’язків селян згідно реформи 1861 року. Селяни зрозуміли зміст, поширюваної через духовенство, брошури по своєму і почали відмовлятися від виконання повинностей, тому брошуру змушені були вилучити [193, с. 214].
Для заохочення і підтримки правобережного духовенства, Св. Синод у червні 1863 року поширив царський наказ „про збір пожертвувань на допомогу духовним особам Південно-Західних єпархій, які потерпіли від польських заколотників”. Вже у червні того ж року московське чернецтво зібрало 1300 рублів [156, с. 115]. Для того, щоб схилити парафіяльне духовенство до більш щирого служіння загально імперським інтересам, урядом було запроваджено нагороду – бронзову медаль „На пам’ять про придушення польського заколоту 1863 – 1864 років”. Коли від Волинської єпархії представили до нагороди 9 осіб, то ця кількість, на думку Синоду, виявилася недостатньою і список розширили до 25 осіб [156, с. 115].
Польське повстання змусило царський уряд знову переглянути становище православних єпархій на правобережжі і покращити умови життя духовенства. Таке намагання влади посилити роль Православної Церкви в краї і забезпечити моральний вплив духовенства серед народу знайшло своє вираження в ряді енергійних заходів, здійснених в 60-70-ті роки: покращення матеріального становища духовних навчальних закладів, підготовка священиків, будівництво храмів тощо. Наприклад, у 1867 – 1874 роках в м. Житомирі було збудовано новий кафедральний собор, який своїм архітектурним стилем і оздобленням перевершив всі культові споруди тогочасної Волині, і мав засвідчити перевагу в краї Православ’я над іновірством [156, с. 116]. Особлива увага російського уряду була зосереджена на становищі Православ’я в Польському Королівстві. Тут всі „турботи” духовного уряду були зосереджені на „підвищенні морального значення і гідності Православної Церкви в зв’язку з іновір’ям, і для того, щоб твердо вкоренити православно-російський напрямок в пастві” [113, с. 40]. Св. Синод в першу чергу звернув увагу на склад духовенства Варшавської єпархії. Священичі ваканції намагалися заміщати особами, котрі „за своїм моральним характером і освітою могли бути достойними представниками Православної Церкви в іновірній країні”. На 1866 рік із 39 священиків Варшавської архієпіскопії 13 мали вищу богословську освіту, а 25 закінчили духовні семінарії (в переважній більшості з атестатами першого розряду) [113, с. 40]. Для покращення матеріального становища духовенства Варшавської єпархії Св. Синод в 1866 році утвердив новий штат духовенства єпархії і підвищив платню причтам 16-ти парафій (кількість згідно нового штату). Священикам призначалося 1200 рублів в рік, дияконам – 300 рублів, а паламарям – 250. Казенне утримання підняли і для духовенства Варшавських храмів та єпархіальному хору. Вся сума на утримання духовенства складала 52 830 рублів, замість колишніх 28 290 [113, с. 42]. Згідно Височайшого указу від 23 серпня 1866 року, підвищувалася державна асигнація на побудову православних храмів в єпархії до 100 тисяч в рік, замість 25 тисяч [113, с. 43].
В 1864 році спостерігалося масове (близько 50 тисяч) приєднання до Православної Церкви католиків західних губерній. В цілому оправославлення поляків відбувалося на основі 108 статті закону 1768 року, згідно з яким православні могли одружуватися з особами іновірного сповідання лише при умові, що останні подадуть письмове зобов’язання виховувати своїх дітей тільки в православній вірі. Це правило змішаних шлюбів було підтверджене розпорядженням Синоду 1830 року. Парафіяльні священики не завжди брали такі зобов’язання, що змушувало Синод постійно нагадувати про дотримання чинного законодавства. Увага до цієї проблеми була не випадковою. Коли виявлялося порушення даної обіцянки навіть через багато років, зобов’язувальні записки були підставою повернення (часто вже дорослих) католиків до Православ’я. Для російської державної церковності проблема змішаних шлюбів мала тому принципове значення, що за рахунок дітей від різноконфесійних батьків (коли один із них був православним) поповнювалося представництво російського православ’я в краї, а це сприяло більш успішній русифікації населення [156, с. 148].
В 1875 році російським урядом було здійснено захід, щодо посилення контролю над католицьким духовенством імперії. До означеного часу зносини римо-католицького духовенства Росії з папою здійснювалися через Римо-католицьку духовну колегію, але в 1875 році царський уряд (з погодження Ватикану) передав справи, щодо зносин католицького духовенства з Римською курією Міністерству Внутрішніх Справ. Було запроваджено посаду агента з римо-католицьких справ з місцем перебування у Римі. Ця посада (згідно інструкції) не мала дипломатичної ваги, але була дуже важливою, тому що римо-католицькому єпископату було заборонено входити в будь-які стосунки з Римською курією самостійно [54, арк. 3]. В тому ж році відбулася ще одна вадлива подія в житті Російської Церкви – приєднання уніатів Холмщини і Підляшшя. В цих регіонах унія мала глибоке коріння (уніатська кафедра діяла з 1652 року) і полонізація населення була дуже активною [139, с. 244]. Ініціатива щодо приєднання вийшла від уніатського духовенства Холмщини. В 1871 році адміністратором Хомської єпархії було призначено галицького москвофіла протоієрея Маркела Попеля, через котрого російський уряд і здійснював „антиполонізаційні” заходи. Але на відміну від приєднання 1839 року, підготовка цієї акції проводилася відкрито, тому вона була проведена на підставі ухвал парафіяльних зборів. Марко Попель був рукоположений в сан православного єпископа, вікарія Варшавської єпархії. Ця хіротонія була унікальною, тому що вперше (і востаннє) за синодальний період єпископська хіротонія відбулася без попереднього чернечого постригу [261. с. 29].
В умовах посилення експансії Росії на Правобережжі, почали відроджуватися православні братства, але в новій якості – не оберігати Православ’я, а насаджувати його церковно державний російський варіант [222, с. 249]. Церковні братства на українських землях під Польщею існували протягом всього XVIII століття, а на Холмщині греко-католицькі парафіяльні братсва діяли аж до 1839 року. Російський уряд змушений був переглянути історичну роль братств і в 1864 році вийшов новий закон про церковні братства. Він дозволяв відкривати братства по всій імперії, але з відповідним статутом [163, с. 165]. В статуті кожного братства визначалася головна мета його діяльності: „Відродження православ’я і російської народності в західно-руському краї...” [156, с. 58]. Однак, в пореформенний період кількість братств зростала повільно, хоч Синод і нагадував єпархіальним архієреям про необхідність їх заснування. Протягом 1864 – 1880 років в імперії виникло всього 63 братства. Однак, в 90-х роках (період бурхливої діяльності російської Церкви в західних губерніях) братств налічувалося вже 159 [226. с. 453]. Уряд сприяв тому, щоб при братствах активно засновувалися школи. Однак їх могли утримувати тільки великі братства. Наприклад, при Кирило-Мефодієвському братстві м. Острога графинею Будовою у 1875 році було відкрите вище жіноче училище, із семирічним терміном навчання (освіта в ньому прирівнювалася до рівня гімназій). Училище мало два пансіони: пансіон для абітурієнток та селянський пансіон, де готували випускників сільських шкіл до вступу в Острозьку гімназію. Свято-Миколаївське Крем’янецьке братство щороку приймало до своєї школи близько 40 хлопчиків із православних міщанських сімей. Проте закінчували її далеко не всі, хоч навчання було безкоштовним, а найкращі випускники звільнялися від військової повинності. У 1899 році з 37 учнів школу закінчили тільки 7, а в 1902 році з 36 учнів екзамени склали лише 8 хлопців [156, с. 65].
На території Холмсько-Варшавської єпархії (так з 1875 року почала називатися Варшавська єпархія) в кінці XIX століття активно діяли католицькі таємні „костельні” братства. В зв’язку з цим православна паства даного регіону, як звітував обер-прокурор, „знаходилася в несприятливих умовах в релігійному сенсі”, до того ж, з Риму приходили відозви до „братів уніатів” в яких закликалося „твердо триматися своєї віри і записуватися в костельні братства” [110, с. 87]. На думку всевладного обер-прокурора, православне духовенство могло впливати на „упорствющіх” лише духовно-моральними засобами. Тому увага єпархіального керівництва зверталася перш за все на урочистість богослужінь, святкових хресних ходів, на стан церковно-приходських шкіл. Подекуди вводився загальний спів на богослужіннях, що подобалося віруючим, які звикли до нього під час унії. Деякі священики організовували прощі для учнів церковно-приходських шкіл до святинь древнього Києва [109, с. 30].
В кінці XIX століття паства Холмсько-Варшавської єпархії налічувала 456 329 осіб, близько 470 церков, з котрих 333 були парафіяльними, а 137 – приписними, 52 каплиці [109, с. 29]. Стан православних парафій був не дуже добрий, про що свідчить звернення у 1882 році єпископа Люблінського Модеста до митрополита Київського Платона (Городецького) про надання допомоги [4, арк. 3], але за період діяльності К. Побєдоносцева, ситуація набагато поліпшилася. Цьому дуже посприяла діяльність братств, котрих у 1899 році в єпархії було три: Холмське Свято-Богородичне, Замостське Свято-Миколаївське та Варшавське Свято-Троїцьке. Діяльність братств спрямовувалася в основному на допомогу бідним парафіям, видання і поширення різних брошур русофільсько-пропагандистського характеру, влаштуванням церковно-приходських шкіл тощо. Наприклад, Замостське братство відкрило безкоштовну народну читальню, котру в 1899 році відвідало 4770 чоловік, а Варшавське Свято-Троїцьке братство досить своєрідно виконувало завдання уряду. Воно займалося вихованням „в духє православія і руской народності” дітей сиріт від змішаних шлюбів і православних дітей з Варшавського будинку сиріт. Не маючи власних притулків і шкіл, братство розміщувало дітей в притулки при жіночих монастирях, виділяючи для них певні кошти із власної скарбниці [110, с. 90].
Св. Синод піклувався, щоб православні монастирі Хлмсько-Варшавської єпархії були „справжніми центрами розповсюдження православно-російського впливу”. На 1899 рік тут діяло 4 монастирі: Свято-Онуфріївський Яблочинський (чоловічий), Ліснянський Свято-Богородичний, Вировський Спаса Всемилостивого, Терлінський Спасо-Преображенський і щойно відкритий Радочницький Свято-Антонієвський (жіночі) [223, с. 150]. При Яблочинському монастирі діяли школа і притулок для бідних селянських дітей, а при Ліснинському – жіноча школа, реміснича школа в с. Борзилівці (в 1899 році тут навчалося 137 хлопчиків), лікарня і дім для пристарілих [110, с. 91].
Особливе місце серед монастирів західних губерній імперії в кінці XIX – поч.XX століття займала Почаївська Свято-Успенська Лавра. Вона стала справжньою цитаделлю російського церковного імперіалізму і залишається такою і досі. Це було пов’язане із тим, що на початку XX століття у Волинській губернії поряд із „звичайними” церковно-державними методами русифікації з’явилися недержавні осередки – російські шовіністичні чорносотенні організації.
Початком чорносотенного руху прийнято вважати 26 січня 1901 року, коли в Петербурзі розпочало свою діяльність т. зв. „Рускоє Собраніє”. Засновником цієї організації була група публіцистів і письменників, які на початках не ставили перед собою політичних цілей і зосереджували свої зусилля лише на культурно-просвітницькій праці. Лише наприкінці 1904 року (після активного прояву революційних рухів в імперії) ця організація виступила за збереження „самодержавія, православія, народності”. З того часу „Рускоє Собраніє” почало відкривати свої філії в провінції і поширюватися на територію України [202. с. 17]. В боротьбі за збереження існуючої політичної системи чорносотенці мали двох могутніх союзників: царське самодержавство і державну церковність. При сприянні уряду, в Україні почали виникати не лише філії „Руского Собранія”, але цілком самостійні осередки („Союз Руского Народа”, „Союз Рускіх Людєй”, „Рускій Народний Союз імєні Міхаїла Архангєла” та ін.) [202, с. 27].
З приходом на Волинську кафедру Антонія (Храповицького) у 1902 році, чорносотенний рух тут набув великого розмаху. Про це свідчить той факт, що в Києві „Союз Руского Народа” був заснований лише в 1907 році [202, с. 27], в той час, як у Волинській губернії на початку 1907 року діяло понад 1000 „союзних” осередків, 300 із яких очолювали священики [156, с. 120].
Згідно резолюції архієпископа Антонія, в кожному благочинні повинні обратися „здібні” священики, які очолили б відділення „Союзу”. Однак духовенство Волині приймало участь в цих організаціях не через політичні переконання, а через старання декотрих „вислужитися”, щоб уникнути можливих репресій. „Цей страх, - пише С. Жилюк, - висів над сумлінням багатьох священиків у формі „секретного предписания благочинным” сприяти утворенню... „союзних” осередків” [156, с. 120]. Почаївська Лавра стала центром чорносотенного руху на Волині, архімандрит якої Віталій (Марченко) був лідером місцевих чорносотенців. В 1906 році тут з’являється ще одна постать – ієромонаха Іліодора (Сергія Труфанова). Ієромонах Іліодор представляв ту частину чорносотенного духовенства, яка у своїй діяльності виходила далеко за установлену зверху межу. Він їздив від міста до міста, проголошуючи антиреволюційні та антисемітські промови, організовував процесії, під час яких особисто брав участь у вуличних побиттях. Проте для архієпископа Антонія він був лише „завзятим і дуже хворобливим юнаком... з найкращими намірами щодо Церкви і Вітчизни...” [156. с. 121].
З 1906 року Лавра почала видавати (щоденну!) газету „Почаевские известия”. Вже заголовок цієї газети давав зрозуміти, що то був за орган: „Трудится мы будем для того, чтобы простой народ, крестьянский люд православный знал правду и умел отстоять свои святыни: веру святую православную, царя белого самодержавного и Россию русскую, а не польско-еврейско-армянскую” [156, с. 121]. Характерною ознакою „Союзу Руского Народа” був антисимітизм. Шпальти „Почаевских известий” та „Почаевского Листка” закликали не давати євреям рівноправності, не обирати їх до Державної Думи. На одному із своїх зібрань чорносотенці, за ініціативою Іліодора, ухвалили по відрубувати революціонерам руки, та добиватися постанови Державної Думи про виселення євреїв з м. Почаєва. Така „патріотична” діяльність Іліодора викликала протест навіть з боку архієпископа Антонія [156, с. 121].
Отже, в кінці XIXстоліття російським урядом та Св. Синодом вміло проводилася політика русифікації західних окраїн імперії, для того щоб стерти національну свідомість українського населення та заглушити „польський сепаратизм”, і таким чином зробити ці території зручним плацдармом для втілення панславянських імперських задумів. Успіх русифікаторської політики в даному регіоні був пов’язаний не тільки з тим, що політичні цілі досягалися шляхом вмілого використання загальнолюдських гуманних принципів (опіка над сиротами, хворими, пристарілими та культурно-просвітницька діяльність), але і тому, що місцеве населення, якого поляки позбавили будь-якої амбіційності, було найбільш придатним для здійснення імперських прагнень „Третього Риму” [222, с. 240]. На початку XX століття у Волинській губернії поряд із „звичайними” церковно-державними методами русифікації з’явилися недержавні осередки – російські шовіністичні чорносотенні організації, які були свого роду проявом „агонії” російського самодержавства перед буревієм революційних подій в Російській імперії, а разом з ними і пробудженням церковно-визвольних змагань українського народу.