Почуття провини, втрати чогось надзвичайно важливого - типове у всі часи і для всіх народів. Варто звернутися до класичної літератури, міфів, або навіть до вірувань "примітивних" релігій, щоби побачити, наскільки відчуття провини є універсальним для всіх. Древні греки, не маючи Біблійного поняття про "гріх", мали глибоко укорінене відчуття провини. Червоною ниткою воно проходить через їх драми. Згідно понять, які мали грецькі драматурги, людина стоїть нижче богів, але завжди прагне досягнути божественного становища. Поети, філософи, богослови століттями прагнули вияснити суть і виміряти глибину цього явища. Платон трактував його, як конфлікт між тілом і розумом. Пізніше його бачили як різницю між досконалістю Бога і недосконалістю людини. Біблія трактує його у термінах первородного гріха. Це різниця між станом людини після гріхопадіння, який є, і тим, який був до гріхопадіння і повинен бути. Невідповідність одного другому і народжує відчуття провини. По суті, це сприйняття прірви. Все рівно, що стати над розламом гори: однією ногою на одному боці, іншою на іншому. Людина створена за образом Божим, але в той самий час, згрішила і відділена від Бога. Одночасно належить землі і духом може возноситись до Бога. Відчуття провини - це свідоцтво великих можливостей людини і її Божественного призначення. Недаремно більшість святих мали загострене відчуття гріховності163.
Лосський пише, що у раю згода людської волі і Божественної благодаті могла стати мостом над тією "нескінченною відстанню", що, як говорить Іоанн Дамаскін, відокремлює творіння від Творця. Адам був безпосередньо покликаний до обоження. Але після гріхопадіння встають дві перешкоди, що роблять цю відстань нездоланною: гріх сам по собі, що позбавляє природу людини здатності сприймати благодать, і смерть - завершення падіння, що занурює людство в стан протиприродний, коли свавілля людини дає небуттю парадоксальну і трагічну реальність.
У цьому стані людина не може більше залишатися на рівні свого покликання. Кінцева і цілком позитивна мета людини отримує з цього моменту негативний аспект - аспект порятунку. Щоби людина могла вільно повернутися до Бога, потрібно, щоб Бог спочатку звільнив її від стану повинності гріхові і смерті. Адже врятований може бути тільки той, хто є безпомічною здобиччю зла.
Історія людства після гріхопадіння - це історія тривалої аварії корабля з чеканням порятунку. Але гавань порятунку - ще не ціль; потерпілому катастрофу вона дає можливість знову відправитися в шлях до єдиної мети: єднання з Богом. Отже, після втрати райського стану людина вже об’єктивно не може досягти своєї кінцевої мети. У новому стані небуття і смерті вона знаходиться в болісній пасивності, свідомого чекання порятунку. Падіння продовжується, чекання стає усе більш сумним, народжуються або незліченні способи забути (спробувати забути) про смерть, тобто про розлуку з Богом, або люциферіанське спрямування волі до того, щоб врятувати себе самостійно і самообожитися. Але і "ангелізм", і "вавилонізм" зазнають поразки, і люди не перестають чекати Когось, Хто прийшов би їх врятувати. Отже, вся історія людства - це історія порятунку, у якій ми можемо розрізнити три періоди.
Перший період - тривала підготовка до пришестя Рятівника. Вона продовжується від гріхопадіння до Благовіщення: "Сьогодні спасіння нашого початок", - співає в це свято Церква. Протягом усього періоду Провидіння безперестанно враховує волю людей і відповідно до цього обирає Собі знаряддя.
Другий період - від Благовіщення до П’ятидесятниці, відповідає земному життю Христа. Тут людина не може нічого: один лише Христос Своїм життям, воскресінням і вознесінням здійснює справу порятунку. У Його Особистості з’єднуються людство і Божество, обоженна антропокосмічна природа вводиться в життя Божественне, у саме лоно Пресвятої Трійці.
І от, з П’ятидесятниці починається новий період, коли людські особистості сприянням Духа Святого, повинні вільно здобувати те обоження, що їхня природа раз і назавжди знайшла в Христі. У Церкві воля і благодать співдіють. Поважаючи волю людини Бог допускає, щоб продовжувався час гріха і смерті: Він не хоче насильно нав’язувати Себе людині, а хоче від неї відповіді віри і любові. Наше становище, однак, незрівнянно перевершує райський стан: ми дійсно більше не ризикуємо втратити благодать, ми завжди можемо брати участь у Боголюдській повноті Церкви. Самі умови нашої немочі, що цілком прийняв на Себе Христос, покаянням і вірою розкриваються назустріч таємниці любові. Отже, історія Церкви - це вільне усвідомлення людьми єдності, закінченого в Христі і завжди присутнього в Церкві, де вже дароване вічне сяйво Царства.
У пролозі Євангелія від Іоанна, що відноситься одночасно до Христа і до Трійці, звучить у 14-му вірші велика істина християнства - впевненість у тім, чого марно шукав молодий Августин у метафізиці Платона: "Слово стало плоттю".
Все, що ми знаємо про Пресвяту Трійцю, ми довідалися через втілення, підкреслює святий Іоанн Богослов. Одкровення завершується, коли один із Божественних Осіб, Син Божий, стає Сином Людським і "живе з нами". Безсумнівно, нехристиянська думка часто вгадувала таємниче значення числа три, але ці передчуття вона огортала сутінком двозначних символів. Для повного одкровення про Трійцю було необхідне втілення. Зі Старого Завіту як би знялося покривало і він відкрив свою тринітарну сутність.
Дійсно, "плоть" - це остання межа втілення: не тільки душа, але і тіло "сприйняті Христом". Слово "плоть" позначає тут саме всю людську природу в її цілому. Син залишається Богом у лоні незмінної Трійці, але щось додається до Його Божества: Він стає людиною. Незбагненний для розуму парадокс: без зміни Своєї Божественної природи, яку ніщо не може применшити, Слово цілком приймає на Себе наш стан, аж до прийняття самої смерті. Цю таємницю, цей переважаючий прояв любові можна сприймати тільки в термінах особистого життя: особистість Сина переборює межі між трансцендентним й іманентним і вступає в людську історію.
У Христі була воля не тільки Божественна, але і воля людська і, оскільки, між Сином і Отцем відбулося немов би якесь розлучення, згода цих двох воль у Христі означає слухняність Сина Отцеві, і таємниця слухняності і є таємниця нашого порятунку.
Син втілюється для того, щоб відновити можливість з’єднання людини з Богом, але воно неможливе без участі самої людини. Перша перешкода до цього з’єднання - розлучення двох природ (людської і Божественної) - усунута самим фактом втілення. Залишаються дві інших перешкоди, зв’язані з занепалим станом людини: гріх і смерть. Справа Христа - їх перемогти, вигнати з земного космосу. Так смерть Христова усуває перешкоду, споруджену гріхом між людиною і Богом, а Його воскресіння вириває в смерті її "жало". Бог сходить у безодню гріха, щоб людина змогла піднятися до Божества. "Бог став людиною, щоб людина могла стати Богом", - тричі знаходимо ми у святого Іринея. Цей же вислів ми знову бачимо у святого Афанасія Великого і, зрештою, він стає загальним для богословів всіх епох. Апостол Петро перший написав, що "ми повинні стати причасниками Божественного єства" (2Пет.1,4). Глибокий зміст втілення таїться в цьому фізичному і метафізичному баченні благодатно перетвореної природи.
"Перша людина Адам стала душею живою; а останній Адам є дух животворчий... Перша людина - із землі, земна, друга Людина - Господь з неба. Який земний, такі й земні, і Який небесний, такі і небесні. І як ми носили образ земного, так будемо носити й образ небесного" (1Кор.15, 46,47-49).
Отже, Христос, що прийшов з неба - Новий Адам, Людина друга й остання. Чи не виявляє ця "Небесна Людина" на нашій землі якусь іншу небесну і вищу людяність, як вважали деякі гностики? Але в чому ж тоді складалося би втілення? Адже Христос пройшов би через Свою Матір, нічого від Неї не сприйнявши. Таємниця ж втілення - це таємниця Боголюдини, що істинно з’єднала в Собі обидві природи і сприйняла від Пречистої Діви її людське єство. Чудо смиренності: Слово "приймає" від власного Свого творіння, Бог у вирішальний момент благовіщення просить у Марії початок Свого людства, власну Свою людську природу.
Людська особистість - не частина сутності людського, подібно тому як Особи Пресвятий Трійці - не частини Сутності Божественного. Перший чоловік, що містив у собі всю сукупність людської природи, був також і єдиною особистістю. Немає ніякого розходження між людиною, утвореною на початку створення світу, і тим, що прийде наприкінці його: вони однаково носять у собі образ Божий... Отже, людина, створена за образом Божим - це природа, зрозуміла як ціле. Вона ж має в собі подобу Божу. Божественний образ, властивий особистості Адама, відносився до всього Людства, до "уселюдини". Образ Божий досягає своєї досконалості тільки тоді, коли людська природа стає подібною до природи Божої, коли вона повністю приєднується до нетварних благ. Однак існує тільки одна природа, загальна для всіх людей, хоча вона і здається нам роздробленою гріхом, розділеною між багатьма індивідами. Ця первозданна і відновлена в Церкві єдність природи представляється апостолу Павлу настільки абсолютною, що він іменує її "Тілом Христовим".
Таким чином, люди володіють єдиною загальною природою в багатьох людських особистостях. Це розходження природи й особистості в людині важко вловиме. Насамперед, варто усвідомити, що ми не знаємо особистості, іпостасі людської в істинному її вираженні, вільному від усякої домішки. Те, що ми звичайно називаємо "особистості", "особисте", означає скоріше індивіди, індивідуальне. Ми звикли вважати ці два вираження - особистість і індивід - майже що синонімами; ми однаково користуємося і тим, і іншим, щоб виразити те саме. Однак у певному сенсі індивід і особистість мають протилежне значення; індивід означає споконвічне змішання особистості з елементами, що належать загальній природі, тоді як особистість, навпроти, означає те, що від природи відмінно. У нашому дійсному стані, самі будучи індивідами, ми сприймаємо особистість тільки через індивід. Коли ми хочемо визначити, "охарактеризувати" яку-небудь особистість, ми підбираємо індивідуальні властивості, "риси характеру", що зустрічаються в інших індивідів і ніколи не можуть бути зовсім "особистими", тому що вони належать загальній природі. І ми, зрештою, розуміємо: те, що є для нас найдорожчим у людині, те, що робить її "нею самою" - невизначене, тому що в її природі немає нічого такого, що відносилося б власне до особистості, завжди єдиної, незрівнянної. Людина обумовлена своєю природою, що діє в силу своїх природних властивостей, у силу свого "характеру". Вона стверджує себе як індивід, як власник власної своєї природи, яку протиставляє природам інших як своє "я", і це і є змішання особистості і природи. Це властиве занепалому людству. Змішання позначається в аскетичній літературі Східної Церкви особливим терміном "самість", причому істинний зміст цього терміна слово "егоїзм" не передає.
Ми відчуваємо відомі складності в сприйнятті христологічного догмату, що розглядає волю як функцію природи, нам легше уявити собі особистість, яка самостверджується і змушує визнавати себе в силу своєї волі. Однак, особистість - вільна від своєї природи, вона своєю природою не визначається. Людська іпостась може самоздійснюватися тільки у відмові від власної волі, від того, що нас визначає і поневолює. Індивідуальне, що самостверджується, в якому особистість змішується з природою і втрачає свою істинну волю, повинно бути знищено. У цьому - основний принцип аскетизму: добровільна відмова від власної своєї волі, від видимості індивідуальної волі, щоб знову знайти істинну волю - свободу особи, що є образ Божий, властивий кожній людині. Тому преподобний Нил Синайський і говорить, що досконалий чернець "усяку людину вважає як би Богом після Бога". Особистість "іншого" стане образом Божим тому, хто зможе відректися від своєї індивідуальної обмеженості, щоб знову знайти загальну природу і тим самим "реалізувати" власну свою особистість.
Як образ Божий, людина - істота особистісна, що стоїть перед Богом. Бог звертається до неї, як до особистості, і людина йому відповідає. Святий Василь Великий говорить, що людина є тварина, що одержала веління стати богом. Але це веління, звернене до людської волі, не є примус. Як істота особистісна, людина може прийняти, або відкинути волю Божу. Вона залишається особистістю навіть тоді, коли далеко іде від Бога, навіть тоді, коли стає по природі своїй Йому не подібною: це означає, що образ Божий незламний в людині. Людина також залишається істотою особистісною, коли вона виконує волю Божу, коли стає подібною Йому у своїй природі.
Таким чином, чи вибирає людина добро або зло, стає Богові подібною або неподібною, вона вільно має свою природу, тому що вона - особистість, створена за образом Божим. Однак, оскільки особистість невіддільна від існуючої в ній природи, остільки всяка природна недосконалість, всяка її "неподоба" обмежує особистість, затемнює "образ Божий". Дійсно, якщо воля належить нам, оскільки ми особистісні, то воля, за якою ми діємо, є властивістю природи. Для святого Максима Сповідника воля є "природною силою, що прагне до того, що згідно з природою, сила, що охоплює всі істотні властивості природи". Природа хоче і діє, особистість - обирає; вона приймає або відкидає те, що хоче природа. Втім, на думку святого Максима, ця "воля вибору" сама вже є недосконалістю, обмеження істинної волі. Досконала природа не має потреби у виборі, тому що вона знає добро природним чином і її воля обґрунтована цим знанням. Наш вільний вибір говорить про недосконалість занепалої людської природи, про втрату подоби Божої. Затемнена гріхом, що не знає істинного добра, природа ця спрямовується найчастіше до того, що "протиприродне", і людська особистість завжди знаходиться перед необхідністю вибору. Вона йде вперед навпомацки. Особистість покликана до з’єднання з Богом, до досконалого уподібнення (по благодаті) своєї природи природі Божественній. Пізнаючи і бажаючи, недосконала по своїй природі, особистість практично сліпа і неспроможна; вона більше не вміє вибирати і занадто часто уступає спонуканням природи, що стала рабою гріха164.
Тему особистості ретельно розглядав Бердяєв. Наведемо деякі його думки165. Відкіля взялося слово "особистість". Слово особистість (person) латинське. Латинське persona означає вбрання, або зовнішній вигляд людини, що виступає на сцені, а іноді спеціально ту частину цього вбрання, що ховає особу, наприклад маску. З театральних підмостків ця назва була перенесена на всякого, хто виступає як у судилищах, так і в театрах. Особистість, таким чином, є те ж саме, що діюча особа, як на сцені, так і в життєвому побуті, а уособлювати - значить діяти, або представляти себе або іншого. Про того, хто діє за іншого, говориться, що він носить його особистість, або діє від його імені.
Людина є загадка у світі і, цілком можливо, найбільша загадка. Людина є загадка не як тварина і не як істота соціальна, не як частина природи і суспільства, а як особистість, саме як особистість. Весь світ ніщо в порівнянні з людською особистістю, з єдиною особою людини, з єдиною її долею.
Ще в Греції люди хотіли пізнати самих себе й у цьому бачили розгадку буття, джерело філософського пізнання. Людина може пізнавати себе зверху і знизу, зі свого світла, з божественного в собі початку і пізнавати зі своєї пітьми, із стихійно-підсвідомого і демонічного в собі початку. І вона може це робити тому, що вона двоїста і суперечлива істота, істота найвищою мірою поляризована, богоподібна і звіроподібна, висока і низька, вільна і рабська, здатна до підйому і падіння, до великої любові і жертви, і до великої жорстокості, і безмежного егоїзму. Достоєвський і Ніцше побачили з особливою гостротою в людині трагічний початок і суперечливість її природи. Раніше Паскаль найкраще висловив цю подвійність людини. Інші дивилися на людину знизу і відкривали в ній нижчі стихійні початки, печатку її падіння. Як занепала істота, детермінована стихійними силами, вона, здавалося, переймається винятково економічними інтересами, підсвідомими сексуальними потягами, турботами. Але потреба в стражданні і муках у Достоєвського, жах і розпач у Киркегардта, воля до могутності і жорстокість у Ніцше, теж свідчать про те, що людина є істота занепала, але вона мучиться цим падінням і бажає його перебороти. Саме свідомість особистості в людині говорить про її вищу природу і вище покликання. Якби людина не була особистістю, хоча б невиявленою, або задавленою, хоча б ураженою хворобою, хоча б існуючою лише в потенції або можливості, то вона була би подібна іншим речам світу й у ній не було би нічого надзвичайного. Але особистість у людині свідчить про те, що світ не самодостатній, що він може бути переборений і перевершений. Особистість ні на що інше у світі не походить, ні з чим не може бути порівнювана. Коли особистість вступає у світ, єдина і неповторна особистість, то світовий процес переривається і примушений змінити свій хід, хоча б зовні це не було помітно. Особистість не вміщається в безперервний, суцільний процес світового життя, вона не може бути моментом або елементом еволюції світу…
У грецькій філософії не було скільки-небудь ясної ідеї особистості. Проблиски її з’являються в стоїків. Це створювало великі труднощі для Отців Церкви в розкритті догматів. У Бога одна природа і три іпостасі. У Христі одна особистість і дві природи. Мислення Отців Церкви цілком оберталося в категоріях і поняттях грецької думки. Тим часом їм довелося виразити щось зовсім нове, новий духовний досвід, невідомий Платону, Аристотелю. З погляду світової історії думки, зайнятою проблемою особистості, величезне значення мало навчання про іпостасі Святої Трійці. Можна було б сказати, що свідомість Бога, як особистості передувала свідомості людини, як особистості. Тому зовсім незрозуміло, що, наприклад, Карсавин заперечує існування людської особистості і визнає лише існування Божественної особистості (іпостасі). Він будує навчання про симфонічну особистість, що здійснює божественну триєдність.
Слово persona дуже трансформувалося протягом століть і втратило театральний зміст. Як термін воно було отримане через схоластику від Боеція, що вже визначав особистість, як розумну, індивідуальну істоту. Проблема особистості була важка для схоластичної філософії. Томізм зв’язував індивідуальність з матерією: матерія, а не форма індивідуалізує, форма універсальна. Але томістична філософія робить вже важливе розрізнення між особистістю й індивідуумом. Для Лейбниця сутність особистості є свідомість самого себе, тобто образ особистості, зв’язаний зі свідомістю. Кант вносить важливі зміни в розуміння особистості, він переходить від інтелектуального розуміння особистості до етичного. Особистість зв’язана з волею від детермінізму природи, вона незалежна від механізму природи. Тому особистість не є феноменом серед феноменів. Особистість є метою в собі, а не засобом, який існує через себе. У Макса Штернера, незважаючи на хибність його філософії, виявляється діалектика самоствердження „я". „Єдиний" не є особистістю, тому що особистість зникає в безмежності самоствердження, у небажанні знати іншого і трансцендувати до вищого. Але в „Єдиному" є частка істини, тому що особистість є універсал, мікрокосм і в дійсності весь світ є її власність, їй належить, особистість не є часткове, частка, підлегла цілому і загальному. М. Шелер визначає особистість, як єдність переживань і як буттєву єдність різноманітних актів. Отут важливий зв’язок особистості з актом. Але на противагу М. Шелеру потрібно визнати, що особистість припускає існування інших особистостей і виходу до них. У Несмєлова були чудові думки про людину. Для нього у світі є тільки одне протиріччя і загадка, зв’язані з людською особистістю. В особистості відображається образ безумовного буття і разом з тим особистість поставлена в умови обмеженого буття. Є протиріччя між тим, чим повинна бути людська особистість і умовами її існування на землі. Несмєлов так виражає протиріччя існування людини: людина є річ фізичного світу, що несе в собі образ Бога. Але особистість у людині не є річ фізичного світу. Віталістична філософія, що відіграє чималу роль у сучасній думці і яка має своє навчання про людину, несприятлива для принципу особистості, вона антиперсоналістична. Як уже було сказано, філософія життя веде до розчинення людської особистості в космічному і соціальному процесі. Антиперсоналістичні дионисизм, натуралістична пантеїстична містика, теософія, антропософія, комунізм, фашизм, так само як і лібералізм, зв’язаний з капіталістичним ладом.
Людина, яку тільки і знає біологія і соціологія, людина, як істота природна і соціальна, є породження світу і процесів, що відбуваються у світі. Але людина, як особистість, не є дитя світу, вона іншого походження. І це робить людину загадкою. Людина є особистість не по природі, а за духом. По природі вона лише індивідуум. Істотний принцип особистості - її таємниця. Для особистості розкривається нескінченність, вона входить у нескінченність і впускає в себе нескінченність, у своєму саморозкритті вона спрямована до нескінченного змісту. І разом з тим особистість припускає форму і межу, вона не змішується з навколишнім світом і не розчиняється в ньому. Особистість є універсальною в індивідуально неповторній формі. Вона є поєднанням універсально-нескінченного й індивідуально-особливого. У цьому вдавана суперечливість існування особистості.
Особистість ні в якому разі не є готова даність, вона є завдання. Досконала єдність, цілісність особистості є ідеал людини. Жодна людина не може про себе сказати, що вона цілком особистість. Особистість є категорія аксиологічна, оцінна. Отут ми зустрічаємося з основним парадоксом існування особистості. Особистість повинна себе творити, збагачувати, наповняти універсальним змістом, досягати єдності в цілісності протягом усього свого життя. Але для цього вона повинна вже бути. Повинний споконвічно бути той суб’єкт, що покликаний себе творити. Особистість на початку шляху і вона лише наприкінці шляху. Особистість не складається з частин, не є агрегат, не є доданок, вона є первинна цілість. Зростання особистості, реалізація особистості зовсім не означає утворення цілого з частин, але означає творчі акти особистості, як цілого, ні з чого не виведеного. Образ особистості цілісний, він цілісно присутній у всіх актах особистості. Особистість має єдиний, неповторний образ. Саме розкладання образа особистості не означає її остаточного зникнення. Особистість невигубна. Особистість себе діє і здійснює свою долю, знаходячи джерело сил у бутті, її перевищуючому. Особистість є потенційно універсальна, але неодмінно розрізняється, неповторна, незамінна істота з образом єдиним... Особистість є виключення, а не правило… Таємниця існування особистості в її абсолютній незамінності, у її однократності й одиничності, у її незрівнянності. Все індивідуальне незамінне. Ця незамінність є не тільки у відношенні до людей, але і до тварин…
Одна особистість може мати риси подібності з іншими особистостями, що дозволяють робити порівняння. Але ці риси подібності не торкаються тієї суті особистості, що і робить її особистістю, не особистістю взагалі, а цією особистістю. У кожній людській особистості є загальне, універсальне, не внутрішнє універсальне, як творче придбання якісного змісту життя, а зовнішнє, нав’язане універсальне. Але особистість, ця конкретна особистість існує своїм не загальним вираженням, не тим, що в неї два ока, як у всіх людей, а вираженням цих очей. У людській особистості є багато родового, належного людському роду, багато історичного, традиційного, соціального, класового, сімейного, багато спадкоємного і багато „загального". Але це саме і є не „особисте" в особистості. „Особисте" оригінально зв’язано з першоджерелом. Особистість повинна робити самобутні, оригінальні, творчі акти і це тільки і робить її особистістю, складає її єдину цінність. Особистість повинна бути виключенням, ніякий закон не застосований до неї. Групові, станові, професійні типи людей можуть бути яскравими індивідуальностями, але не яскравими особистостями. Особистість у людині є перемога над детермінацією соціальної групи. Особистість є не субстанція, а творчий акт, який є пасивністю. Особистість є активність, опір, перемога над світом, торжество волі над рабством світу. Особистість є зусилля і боротьба, оволодіння собою і світом, перемога над рабством, звільнення... Особистість є істота розумна, але вона не визначається розумом і її не можна визначити як носія розуму. Розум сам по собі не особистий, а універсальний, загальний, безособовий розум. Морально-розумна природа людини в Канта є безособова, загальна природа. Особистість є не тільки істота розумна, але й істота вільна. Особистість не є біологічна або психологічна категорія, але категорія етична і духовна. Необхідно розрізняти в людині глибинне і поверхневе „я". Занадто часто людина звернена до інших людей, до суспільства і цивілізації своїм поверхневим „я", що здатне до повідомлень, але не здатне до спілкування.
Людина часто відіграє роль у житті і може грати не свою роль. Роздвоєння особистості найбільше вражає в первісній людині й у психічно хворому. У середньо-нормальній цивілізованій людині воно здобуває інший характер, подвійність здобуває нормативний характер пристосування до умов цивілізації і викликається необхідністю неправди, як самозахисту. Соціальне муштрування людини-варвара може мати позитивне значення, але це не означає оформлення особистості. Цілком соціалізована і цивілізована людина може бути зовсім безособовою, може бути рабом.
Існування особистості припускає волю. Таємниця волі є таємниця особистості… Достоїнство людини є особистість у ньому. Тільки особистість має людське достоїнство. Людське достоїнство є звільнення від рабства, звільнення від рабського розуміння релігійного життя і відносин між людиною і Богом. Бог і є гарантія свободи особи від поневолення влади природи і суспільства, царства кесаря, світу об’єктності. Це відбувається в царстві духу, а не в царстві об’єктного світу. І ніякі категорії об’єктного світу не впливають на ці внутрішні екзистенціальні відносини… Самоствердження особистості припускає опір, вимагає боротьби проти влади світу, незгоди на конформізм зі світом. Відмовлення від особистості, згода на розчинення в навколишньому світі може зменшити біль і людина легко йде на це. Згода на рабство зменшує біль, незгода збільшує біль. Біль у людському світі є породження особистості, її боротьби за свій образ. Вже індивідуальність у тваринному світі хворіє. Воля породжує страждання. Можна зменшити страждання, відмовившись від волі. Достоїнство людини, тобто особистості, тобто волі, припускає згоду на біль, здатність пережити біль. Приниження мого народу, або моєї віри викликає біль у мені. Особистість зв’язана з пам’яттю і вірністю. І тому існування особистості болісне.
Християнство надзвичайно піднімає людину, визнає її образом і подобою Божою, визнає в ній духовний початок, що піднімає її над природним і соціальним світом, визнає в ній духовну волю, незалежно від царства кесаря, вірить, що сам Бог став людиною і цим підняв людину до небес. І тільки на цьому християнському базисі може бути побудоване навчання про особистості.
Проблема особистості є проблема зовсім іншого порядку, ніж проблема відносини душі і тіла. Особистість зовсім не є душею на відміну від тіла, що зв’язує людину з життям природи. Особистість є цілісний образ людини, в якому духовний початок опановує всіма душевними і тілесними силами людини. Єдність особистості створюється духом. Душевне життя охоплює все життя тіла, як і тілесне життя впливає на життя душі. Дуалізм існує не між душею і тілом, а між духом і природою, волею і необхідністю. Особистість є перемога духу над природою, волі над необхідністю. Форма людського тіла є вже перемога духу над природним хаосом. Психолог і антрополог романтичної епохи Карус говорить, що душа знаходиться не в мозку, а у формі…
Треба визнати і достоїнство людського тіла, неприпустимість дурного з ним поводження, права тіла на істинно людське існування. Тому і проблема хліба робиться духовною проблемою. Права людського тіла тому вже зв’язані з достоїнством особистості, що самі зазіхання на особистість, насамперед, бувають зазіханнями на тіло. Морять голодом, б’ють і убивають, насамперед, людське тіло і через тіло поширюється це на всю людину. Духа самого по собі не можна ні бити, ні убивати.
Особистість зв’язана з характером. Сильна особистість є виражений характер. Характер є перемога духовного початку в людині, але перемога в конкретно-індивідуальній формі, зв’язаній з душевно-тілесним складом людини. Характер є оволодіння собою, перемога над рабством самому собі, що уможливлює і перемогу над рабством навколишньому світові. Характер виявляється, насамперед, у відношенні до навколишнього середовища. Темперамент є природна даність, характер є завоювання і досягнення, він припускає волю. Дуже приблизні і штучні всі класифікації характерів і темпераментів. Таємниця особистості не піддається класифікації. Характер особистості, що завжди означає незалежність, є її зосередженість і її знайдена форма волі. Особистість, характер особистості означає, що людина зробила вибір, зробила розрізнення, що вона не байдужа. Ця воля не є воля волі, як воля байдужості, не є воля волі в шкільному змісті, вона глибше, зв’язана з цілісним існуванням людини, вона є воля духу, творча духовна енергія. Психічне життя людини укладає в собі активний творчий початок, що синтезує особистість, це є активність духу в людині, що пронизує не тільки душевне, але і тілесне життя. Дух створює форму особистості, характер людини. Свобода особи зовсім не є її право, це поверхневий погляд. Свобода особи є борг, виконання покликання, реалізація Божої ідеї про людину, відповідь на Божий заклик. Людина повинна бути вільна, не сміє бути рабом, тому що повинна бути людиною. Така воля Бога. Людина любить бути рабом і пред’являє право на рабство, що змінює свої форми. Саме право на рабство необхідне людині. Воля не повинна бути декларацією прав людини, вона повинна бути декларацією обов’язку людини бути особистістю, виявити силу характеру особистості. Не можна відмовитися від особистості, відмовитися можна від життя. Особистість зв’язана зі свідомістю покликання. Кожна людина повинна усвідомити це покликання, незалежно від розміру дарувань. Це і є покликання - в індивідуально-неповторній формі дати відповідь на Божий заклик і творчо використовувати свої таланти. Особистість, що усвідомила себе, слухає внутрішній голос і кориться лише йому. „Найбільші" з людей завжди слухали винятково внутрішній голос, відмовляючись від конформізму у відношенні до світу. Особистість зв’язана також з аскетизмом і припускає аскетизм, тобто духовну вправу, концентрацію внутрішніх сил.
Отже головною відмінністю, яка вирізняє справжню особистість, є вміння духовно підніматися над пристрастями плоті і рухатися услід волі Божій. Ця воля повно виражен%