foto1
foto1
foto1
foto1
foto1

Apologet

Апологет : православний апологетичний сайт

Актуальні проблеми духовного життя. Визначаючи актуальні проблеми духовного життя сьогодення, неодмінно мусимо їх розглядати в двох аспектах. Перший - це проблеми всесвітні, типові для сучасного світу, що свідомо формують себе як нині модна "західна ідеологія". Другий - це типові українські проблеми, які є, з одного боку, результатом тоталітарної системи минулого і вже в цьому плані заслуговують спеціального дослідження, а з другого є продуктом необдуманого занурення в масову "поп-культуру" Заходу, її поверхове засвоєння, сприйняття спрощене, а тому легке і для багатьох єдино можливе. Розуміючи, що ця робота має певний обмежений обсяг і не може претендувати на повне висвітлення і глибинний аналіз всього спектру духовних проблем сьогодення, ми будемо аналізувати лише їх антропологічний аспект.
З святоотцівської антропології ми бачимо, що людину створено за образом Божим. Ця людина має надзвичайну цінність. Посідає категорію свободи. Навіть Бог не порушує цієї категорії. Чого не можемо сказати про нас самих. З жовтневого перевороту 1917 року в СРСР і в Україні, зокрема, почався період не тільки антирелігійний, але і антилюдський. Не залишилось жодної з категорій людської Богоподібності, яку би не розтоптала більшовицька система. Голодомори і репресії, фізичне знищення мільйонів людей, при чому кращих синів свого народу - ось та плата, якою ми розплатились за життя в "Союзі". Створена більшовиками система вже з самого початку носила абсурдний характер. Чужа людській природі суспільна власність позбавляла виробника матеріальної зацікавленості і в перспективі вела до економічного банкрутства. Відсутність елементарних прав і свобод, таких, як совісті, слова і друку, маніфестацій тощо, притупляла громадську активність, політично і духовно закріпачувала людину. "Класовий підхід" у культурі обмежував і вбивав духовність, перетворював творчу індивідуальність на елемент сірої, невиразної, слухняної юрби. Комуністичний проект (як і паралельний йому нацистський) передбачав розчинення будь-якого людського індивідуума в ідеологічно-адміністративному тілі. Всякий комок людської плоті народжувався вже в якості клітини державного організму, при чому, згоди цієї клітини на те, щоби бути частиною цілого, не питали. Згода була якби вписана в "генетичний код". Вона була ідентичною праву людини жити, їсти або дихати. Будь-яка опозиція, або навіть тільки підозра в ній тягла за собою радикальні міри, внаслідок яких "хвора" клітина видалялась самим безжальним чином.
Російська Православна Церква, яка має сьогодні єпархії і в Україні, віками перебувала під ярмом то царів, то комуністів, а нині російських шовіністів. Таким чином вона сама стала частиною державного апарату і свої інтереси визначає згідно з пріоритетами своїх керівників. Напевно тому вона виявилася нездатною долати ті численні духовні проблеми, які поставали перед нею в минулому і переповнюють сьогодення, а головну свою силу і активність застосовує на боротьбу з "розколом Української Церкви", який, на її думку, є найбільшим злом сучасності. Проте, напевно, не треба і сподіватися, що Церква іншої держави активно включиться у вирішення актуальних проблем духовного життя України. Ці проблеми Українська Православна Церква Київського Патріархату мусить вирішувати сама, спираючись у своїх діях на розуміння Української влади.
Розглядаючи сучасну людину, можемо констатувати, що, за невеликим виключенням тих, які ховалися у так звану "внутрішню еміграцію", за темних часів нового "більшовицького середньовіччя" склався психологічний тип "совєтської людини". Для цього типу характерні міщанство і пристосовництво, нахабність і агресивність, грубість і безкультурність. За будь-якої міри насиченості шлунку він купить ковбасу, а не книгу, віддасть перевагу ресторану або бару перед храмом, театром чи музеєм. "Совєтська людина", як явище, зумовлене певними соціальними обставинами, є протилежністю людині духовній. Наслідки безбожного комуністичного експерименту й сьогодні відчутні в усіх сферах духовного життя. І сьогодні торжество "ковбасно-споживацької" психології веде до приниження і смерті духу.
Проте, побудований на віки комунізм, який виношував ідею всесвітньої революції, розвалився плавно і майже безшумно саме в той час, коли спробував себе перебудувати. Бактерією, яка його знищила, стала інформація. Ще до свого розвалу Союз був підточений чутками, що десь там, за "завісою" є нормальний, вільний світ, в якому панує добробут і законність. Справа навіть не в тому, що чутки були надто перебільшені, а в тому, що комунізм, по суті перший справжній, як тепер кажуть "глобальний" проект, був зруйнований іншим подібним проектом, але набагато потужнішим, хитрішим і лукавішим. Його не треба вбивати в голову, заради нього не потрібні репресії і вбивства. Він сам пропонує себе на вільному ринку ідей і цінностей. ХХ століття мало два грандіозних проекти відносно створення суперлюдини: перший - людина німецького націонал соціалізму, другий - будівник комунізму епохи радянського інтернаціоналізму. Нова людина епохи глобалізму - це втілення уже третього богоборчого задуму. Третя людина вже не йде ні в яке порівняння з першою і другою144.
Ринкові відносини створило саме життя. Людям властиво шукати шляхи задоволення своїх потреб, причому реалізувати їх, без допомоги інших людей, людина не може. Умови нашого життя визначаються тим, що людська природа пошкоджена первородним гріхом. Тому в основі загальноприйнятих відносин може лежати одне з двох: або людина вирішує свої проблеми за рахунок інших і на шкоду іншим, або - на взаємовигідних умовах. У нашому світі, "що у злі лежить" (1Ін.5,19), єдиною реальною альтернативою ринкові залишається тільки насильство, повне придушення людського достоїнства в інших. Зрозуміло, який вибір робить людина, якщо в ній не занадто розвинуті кримінальні схильності, - вибере Ринок.
Однак і Ринок - це далеко не кращий варіант вирішення всіх проблем людського роду. Це, так би мовити, найменше зло в ситуації відмовлення від активної боротьби з коренем зла - людською гріховністю. Розвинувшись з простої взаємодопомоги людей, вигідної всім, і обміну самим необхідним, ринкові відносини сьогодні виросли в гігантську машину, що приводить у безперервний рух всю земну кулю. Усе включено у взаємодію, що не припиняється ні на секунду: виробництво, торгівля, банки, закони, уряди, мода, розваги... Кожна людина неминуче стає маленьким гвинтиком у цій всесвітній машині і виконує в ній ту або іншу функцію. Ніхто з людей не в силах зупинити руху цього гігантського монстра, а об’єднатися всім разом проти нього неможливо, оскільки гріховність волі кожного перешкоджає загальній єдності. Бездушна машина економіки перетворює богоподібну особистість людини усього лише у функціональну деталь глобального мертвого механізму.
В умовах ринку взаємини людей неминуче втрачають особистісний характер і кожна людина з індивідуальності стає безликим "споживачем", оскільки будь-яка функція в тотальній економіці в остаточному підсумку зводиться до оплати праці і придбанню за гроші всього необхідного для життя. Головна задача ринку - домогтися від людей того, щоб вони були речами. В умовах ринку людина вже не стільки людина, скільки споживач. Для торговця - покупець. Для кравця - костюм. Для комівояжера - банківський рахунок.
Бізнесмен неминуче перестає помічати в людині особистість, він бачить у ній лише засіб для здобуття грошей. Чи можливо в умовах ринку домогтися значного успіху в бізнесі без маніпулювання людьми як речами? Реальність життя скоріше свідчить про зворотне.
У середині 50-х років XX сторіччя американський філософ і психолог - Эріх Фромм попереджав: "Сьогодні людина стоїть перед самим головним вибором: це вибір не між капіталізмом і комунізмом, а між роботизмом (як у його капіталістичній, так і комуністичній формі) і гуманістичним комунітарним соціалізмом. У XIX столітті, пояснює він, нелюдськість означала жорстокість, у XX столітті вона означає шизоїдне самовідчуження. У минулому небезпека полягала в тому, що люди ставали рабами. Небезпека майбутнього в тім, що люди можуть стати роботами. Правда, роботи не повстають. Однак, якщо їм додати людський характер, то вони не можуть жити і залишатися здоровими, вони руйнують свій світ і самих себе, тому що більш не можуть виносити безглузду нудьгу".
Висновок Фромма песимістичний: "Безліч фактів свідчить про те, що людина, очевидно, вибирає роботизм, а це означає в остаточному підсумку божевілля і руйнування", - говорить він. На жаль, сьогодні ми вже бачимо, як збуваються гірші прогнози Фромма. Хоча його "комунітарний соціалізм" нітрохи не ближче до християнства, чим роботизм; це - чергове бажання побудувати на землі Царство Боже, але без Бога. Так що лотерея, про яку говорить Фромм, безвиграшна для людства і ще раз підтверджує пророцтва Апокаліпсиса.
Сьогодні ідеологи західної цивілізації не перестають рекламувати її цінності - демократію й індивідуалізм, тобто пріоритет особистості над соціумом. Але не треба забувати те, що показав Рассел: "Природна мета індивідуалізму - відчувати тільки себе тим, хто є особистістю, а всіх інших бачити засобом, що доставляє для мене комфорт, тобто своїми рабами".
Секуляризація життя в глобальному масштабі ставить перед нами задачу - в сьогоднішньому заплутаному світі відшукати і показати людям орієнтири, які приведуть їх до Церкви, а в кінцевому результаті до Бога.
Безперечно, незмінним орієнтиром Православ’я залишається його постійна вірність наслідку апостолів і святих отців, але тому наслідку, який в серцях, по духу, а не по букві (Рим.2,29), тому канонові, який пишеться не чорнилами, але Духом Бога живого (2Кор.3,3). Апостольська заповідь зберігати себе від світу неоскверненим (Як.1,27) завжди включала в себе можливість поєднувати чисте життя з проповіддю, діалогом, місійною діяльністю. Апостоли свідомо йшли в чужий, ворожий світ, від якого належало берегти себе, і цей світ входив в їх життя, і дякуючи їм перетворювався сам, під дією Євангельської закваски. Для апостолів не існувало меж у благовіствуванні, не тільки географічних, але і душевних, інтелектуальних, духовних. Згадаємо хоч би апостола Павла в ареопазі: "Афіняни! З усього я бачу, що ви дуже побожні (Діян.17,22), - говорить він, зовсім не бажаючи похвалити багатобожжя. Афіняни намагались відгородити себе від Бога Живого статуями багатьох богів, але для того, щоби зав’язати діалог, знайти спільну стежку, яка може привести до благовістя і проповіді: "Ось Того, Кого ви навмання шануєте, Того я проповідую вам" (Діян.17,23). Апостол Павло демонструє дійсно душпастирський підхід, намагаючись використати знайому і звичну річ з культури Афінян.
Сьогоднішні "афіняни", як і ті прадавні, повсюди наставили своїх святинь і жертовників. Але вони вже не називаються Зевсами, чи Аполонами і носять імена "цінностей сучасного світу", почасти граючи ту саму роль. Ця роль подвійна. З одного боку ці "цінності" легко кам’яніють, перетворюються в ідолів і вимагають людських жертв. Наприклад, таким є секулярний гуманізм, "права людини" в якості ідеології, культ справедливості і інше. З іншого боку, вони часто служать "тусклим склом", за яким проглядається лик "Того Невідомого", Який притягує до Себе призначений лише Йому одному людський дух. Безперечно, багатобожжя, у любих варіаціях є ознакою виродження світу. Але як і всяке виродження воно є доказом від противного тої безмежної релігійної потенції, яка чекає свого пробудження і навернення.
Розглядаючи людину в рамках пастирської антропології, сьогодні ми наголошуємо на необхідності внутрішньо звільнити людину від тих ідолів і божків, які вона творить в самій собі. Можливо найбільший урок нашої епохи полягає в тому, що людина, цілком відпущена на волю, незмінно створює ідеології, які приводять її до рабства. Нове тисячоліття - це епоха колосального розвитку знання, коли людство оволодіває "владою ключів" над власним життям, над історією, змістом своїх душ. При чому ця влада здійснюється непомітно, з повної згоди кожної окремої людини. Наука роздробила світ і спрямувала свої зусилля на повне оволодіння кожним окремим фрагментом буття. Природа, ґрунт, атомна енергія, жива клітина, генна інженерія, людський зародиш, душевне життя - все це і безліч іншого є об’єктами дослідження науки з одною єдиною метою - підкорити їх своїй волі, навчитись керувати і маніпулювати ними. Все це призводить до глибокої кризи людини, що виявилася беззахисною рабою своїх власних винаходів, проектів і концепцій. Людина, в черговий раз, стала жертвою власної свободи і тої влади над світом, яку сама з такими зусиллями здобувала. Саме в цьому і полягає "глобалізація". Високопреосвященнійший архиєпископ Димитрій /Рудюк/ так визначив це поняття: "Глобалізація - процес, в результаті якого на перший план виходять проблеми загальносвітового характеру"145. Це створення людиною свого власного середовища життя, в якому вона заповнює собою всі видимі обрії. Але оскільки ця людина залишається "вітхим Адамом", то це одночасно прокляття і знищення всього того простору, який людина заповнила.
Урок сьогоднішньої глобалізації, як і провал двох попередніх її проектів (комуністичного і нацистського), говорить нам, що людиною можна керувати набагато ефективніше і простіше з повної її згоди, при її активній участі, і без всякого насильства. Набагато легше тримати людину за ѓратами, яких не видно і за які вона прагне потрапити сама. Все, що нав’язується шляхом примусу, який можна усвідомити, врешті решт знищується під дією спротиву, як ми це бачили в недалекому минулому. Сьогоднішній спосіб керівництва набагато ефективніший, він здійснюється за допомогою інформації, яку людина сама собі обирає.
Корінь слова "інформація" - форма, яка зверху накладається на наш дух і формує його за своїм образом і подобою. Вона може перетворювати на раба, але може і звільняти, пробуджувати і показувати дорогу. Бо в глибині людського духу живе Господь як Слово, що дало початок нашому існуванню, як закон, що написаний в серцях, як світло, що просвічує нас, як таїна всякої душі, яка за словом апостола Павла є "Христос у вас, надія слави" (Кол.1,27), таїна, яка, власне, і робить нас людьми.
З цього безмежного моря інформації кожна людина, користуючись принципом свободи, виловлює і обирає те, що їй подобається. Безперечно, реклама багато в чому формує погляди людей, але зрештою обираємо ми самі. Духовні проблеми сьогодення в більшості також є результатом свідомого вибору людини, адже той спосіб життя, який вона обрала, духовна і тілесна їжа, яку вона отримує, формують і її внутрішнє життя.
Так, серед гострих проблем сьогодення є культ тіла. По суті, плоті поклоняються як богу. Це перетворилося на своєрідну тотальну стандартизацію людського тіла, коли жіночі обличчя стали додатком до ніг, плечей і грудей. Масова пропаганда розпусти, роздягнувши людей, зодягнула гріх в привабливу одежу. Молодь не тільки перестала боятися гріха, вона стала ним пишатися. Серед багатьох підлітків непорочність стала ознакою недорозвиненості. Розповідаючи про страшну розпусту в світі перед пришестям Сина Божого, Сенека сказав: "Сором і цнотливість полетіли на небо, а невинності зовсім нема". Ці слова цілком можна віднести до нашого часу146. Розлучення стали нормою. При живих батьках діти ростуть сиротами, або напівсиротами, одночасно переймаючи, як нормальний, такий спосіб життя. Аборти стали повсякденністю.
Ще однією проблемою сьогодення, яка має тенденцію загострюватись, є страх. Люди з особистостей перетворилися на індивідуумів, що зробило їх надзвичайно самотніми навіть у самих густозаселених районах світу. Живучи в одному домі, люди роками не знають своїх сусідів. А з часом починають гостро відчувати свою самотність, непотрібність, відсутність тепла і любові близьких.
Світ, занапащений людиною, стоїть на грані екологічної катастрофи. Час від часу спалахують епідемії і війни, мільйони людей живуть зі страхом терактів і масових вбивств. Газети, журнали, телебачення щодня підгодовують цей страх, сповіщаючи про щоденні злочини, смерті від хвороб, катаклізми. Заглядаючи в непевне майбутнє, люди бояться за своїх дітей.
Наркоманія і алкоголізм стали звичайним явищем, яке своїми метастазами пронизує всі прошарки суспільства. Як молодь, так і старше покоління шукає в них виходу, але знаходить лише смерть, одночасно приносячи біду своїм ближнім і знайомим.
В чому полягає проблема сучасної антропології? Людина перевищує той світ, в якому вона живе. Людина не тільки гріховна: вона покликана до подолання своєї гріховності і до духовного зросту та вдосконалення, для досягнення "пошани вишнього звання Божого" (Фил.3,14). Тільки в цьому прагненні і на цьому шляху людина може подолати покладені на неї гріховні пристрасті. Може на перший погляд видатись нам, що такі думки не мають нічого спільного з проблемами глобалізації. Однак, це не так. Глобалізація як певний етап розвитку секулярної культури ставить перед нами, перш за все, питання про людину і про її місце в сучасних історичних процесах. В кінцевому результаті питання полягає в тому, чи стане людина - духовно-вільна і морально-відповідальна - заложником якихось об’єктивних процесів, в яких її особистість стане одним з гвинтиків "машини історії", або вона зможе відстояти достоїнство свого походження за образом і подобою Божою, своє духовне першородство. В своїх економічних і політичних аспектах глобалізація прагматична. В її ідеології присутній і деякий культурно-просвітницький пафос. Однак, це досить однобоке просвітництво, яке зводиться до поширення по всьому світі тих життєвих стандартів, які характерні лише для однієї його частини, домінанти в матеріально-технічному плані147.
Деградація суспільства і особистості - ось до чого ведуть сучасні глобалізаційні процеси. Головна властивість такої деградації - це невміння працювати цілеспрямовано і продуктивно. Сучасні люди з трудністю вміють чітко і живо формулювати свої думки, об’єднати їх в єдину, зв’язну цілеспрямовану мову. Це є головним свідченням розслабленої роботи розуму. В цьому відношенні будь-який вигляд листа ХІХ століття - канцелярського, розмовного, епістолярного, мемуарного, дипломатичного, проповідницького, белетристичного - незрівнянно перевищує відповідний вигляд листа ХХ і ХХІ століть. Безумовно, в ХІХ столітті була розроблена класично-винахідницька формалізація, але в самій формі листа спостерігалась змістовна робота думки. Тільки в науковій діяльності в ХХ столітті можна бачити якісний прогрес і частково якісні досягнення розумової діяльності.
Загальний розумовий розвиток понижується. Це більше всього видно в формах і змісті сучасної масової культури, яка в цілому носить, якщо і не дегенеративний, то чітко розслаблений характер. Ця масова культура завжди майже беззмістовна, тупа і примітивна. Існувала вона і в радянський час, але займала "нижчий" щабель і залишалась на долю профанів. Однак в силу суспільних тенденцій і нових технологій ЗМІ, вона отримала колосальне поширення, диктуючи суспільству свою мову і нав’язуючи свої стереотипи свідомості. Масова культура, або маскульт оголосила боротьбу національним традиціям, які нехай спотворено, інколи несвідомо, але були присутні в обезбоженій радянській свідомості. Унаслідувавши саме цей обезбожений стан, нова культура, слідом за марксистами і ленінцями, поставила в центр світобуття людину і самовласно наділила її всілякими правами і свободами. Головним і майже єдиним мотивом її змісту є плотські тяжіння. Солодкава чуттєвість жіночої статі і примітивна еротичність чоловічої статі принижує життєві установки молодого покоління. Ці ж ознаки є визначальними і в культурі, яка обслуговує настрій сьогоднішнього покоління. Саме настрій - тому що навіть слово "переживання" може стати надмірно високим для цього прошарку, не говорячи вже про такі, як "свідомість", "ідеологія", "менталітет". Такому змісту відповідає вельми середня і незначна, за своїми можливостями і винаходом, форма показу такої культури, наприклад, одноманітні ритми з майже повністю відсутньою мелодією - в музичній творчості. Зовнішні шумові ефекти, неприродні карикатурні тваринні кривляння - у виконанні. Взагалі, такій творчості притаманні психічні ефекти, прагнення до масового гіпнозу, представлення пристрасті в ефектних і надуманих проявах, що дуже притаманно для рок - маскульту. Все направлене на потребу і споживацький інтерес148.
Одним словом те, що робиться зараз у світі можна назвати "дегуманізацією". Гуманізм - ставлення до людини, як до найвищої цінності, захист прав особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей149. Задача Пастирської антропології полягає в тому, щоби виявити, як ці процеси діють на людину і навчити пастиря допомогти людині вижити в цьому світі, через пошук себе і Бога.
Проблема реорієнтації в сферах духовенства. Таким чином ми маємо перед очима святоотцівську антропологію - віддзеркалення Святого Письма в думках, висловах, писаннях і діях кращих синів Церкви. З іншого боку, маємо задекларовані і частково проаналізовані проблеми духовного життя сьогодення. Якщо цих проблем не вирішувати, то вони будуть набувати тенденції росту, приводити до глибокої кризи всього суспільства.
Як ми вже говорили, двадцяте століття для нашого народу було надзвичайно критичним. Релігійне життя примусово було зведене до мінімуму, релігійна думка в царині гуманітарних наук і мистецтва взагалі заборонялась. Сьогодні, з Волі Божої, ця ситуація змінилася. Проте, далеко не всі представники духовенства виявилися готовими до такої зміни. Зараз, коли стало можна працювати на максимум, нема достатньої кількості належно підготованих і освічених працівників.
Така ситуація є домінуючою як в площині духовного життя взагалі, так і душпастирства зокрема. Наше душпастирство володіє самим мінімумом дозволених можливостей. З цього мінімуму ми і будемо виходити, намагаючись з’ясувати, як положення святоотцівської антропології застосувати в сучасних умовах життя. Ми не будемо видумувати нового, але вияснювати, як оптимально і якісно використовувати багатий досвід Православної Церкви.
Перше, на що треба звернути увагу, це проблема реорієнтації в сферах духовенства. Цю проблему поставив протопресвітер Степан Ярмусь в своїй книзі "Сучасне душпастирство". Він пише: "Минаються часи авторитарного священства, а настає час для священства і душпастирства дійсно благодатного. Священик заробітчанин не наживав слави самому собі і ніколи не приносив добра Церкві. Такі священики не доморядники Церкви, а руйнівники її. А такого є ще так багато… Наш час, наша людина, весь уклад життя та положення самої Церкви вимагають священства, готового працювати і служити людям в досі небувалих обставинах. Минулого стану, коли люди жили простішим життям і придержувалися дідом-прадідом переданих традицій, - тепер не повернути. Тепер скрізь доводиться викопуватися з великих руїн і будувати новий лад, новий спосіб життя, новий устрій і приноровляти до нього свою церковність, навіть свою духовність."150
У минулому, всі проблеми віруючої людини задовольняв священик-теург. У восьмому томі "Настільної книги священнослужителя", де розбираються питання пастирського богослов’я, сказано: "Священику, як і всякій смертній людині, можуть бути дані або не дані Богом певні таланти. Він може виявитися поганим оратором, що відіб’ється на його проповідях; сором’язливим і некомунікабельним, це заважатиме йому налагодити стосунки з кліром свого храму; через відсутність досвіду душпастирства він може бути не надто добрим духівником. Всі ці недоліки покриває одна невід’ємна риса священика - його євхаристичний дух, якщо він не перестає відчувати своєю головною справою будівництво таїн Божих, служіння Божественної літургії, Причастя себе і своїх духовних чад Тілу і Крові Христа."151 Сьогодні ми не можемо погодитися з такою думкою. Безперечно, євхаристичні потреби віруючих обслуговувати треба і це невід’ємний обов’язок священика. Але тільки цього сьогодні замало. Потрібен священик - душпастир, священик - душевний лікар і вчитель. Тобто, якщо досі священство переважно займалося літургійним обслуговуванням потреб віруючих, то тепер ми розглядаємо, якими саме літургійними та і взагалі релігійними засобами священик може зробити це краще. Адже в Церкві є різні дари служіння: "Він сам настановив одних апостолами, інших - пророками, ще інших євангелістами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла, аж поки ми всі не дійдемо до єдності в вірі й до повного пізнання Божого Сина, до завершеності мужа, до міри повного зросту повноти Христа" (Еф.4,11-13).
Був час, коли саме слухання Богослужінь давало віруючій людині все. Тепер самого літургійного життя замало. Пригадаймо пастирологічну позицію протопресвітера Г.І. Шавельського. Ще в двадцятих роках двадцятого століття він дотримувався погляду, що соціальні проблеми - не тільки проблеми держави та цивільних властей, а також проблеми Церкви. Церква не може ховатися за вислів "Царство Моє не від світу цього" (Ін.18,36). Якщо подивитися на критерії, за якими людство буде судитися в День Великого Суду (Мф.25,31-46), то там згадуються тільки справи милосердя по відношенню до ближнього. При цьому ближній змальовується в ситуації потреби.
Виходить, що людина в потребі - це можливість для Церкви, її священства і душпастирства виконати свій духовний обов’язок. Тому, коли йдеться про хліб, то згідно з філософськими висновками Миколая Бердяєва, хліб для мене - це категорія фізіологічна. Але хліб для мого ближнього - то вже категорія духовна. І як духовна категорія, вона належить до поля діяльності Церкви і уваги її душпастирства.
Протопресвітер Степан Ярмусь, зауважуючи, що Церкві пора вийти поза стіни своїх храмів і приглянутись до народу, наводить народну легенду про святих Миколая, Касіяна і бідняка. "Одного разу бідняк опинився з своїми конячками в болоті - отже в біді. Святий Миколай здогадався допомогти біднякові, а святий Касіян не пішов, бо не хотів забруднити болотом свого світлого одягу. Над святими народна совість вчинила такий суд: вона присудила пам’ять святого Миколая святкувати два рази на рік - 22 травня і 19 грудня, а святого Касіяна 29 лютого, - раз на чотири роки."152 Ця легенда багато говорить про народне уявлення святості. Про те, яким критеріям має відповідати священик, гідний народної любові, пошани і довіри.
Далі отець Степан висловлює думку, з якою не можемо не погодитися: "Що ж стосується Пастирської антропології, то це нова богословська наука, завданням якої є змінити панівну священичу психологію Касіяна на крайнє потрібну пастирську психологію святого Миколая. Або ще: Пастирська антропологія - це намагання доповнити панівну літургійну психологію священика своєрідним пастирським антропоцентризмом, священною увагою до людини та її потреб."153 Єдине, що треба зауважити, що наука ця нова тільки за методами і виділенням в окрему категорію предмету дослідження. У всьому іншому вона має надзвичайно глибокі корені, як у Святому Письмі, практиці древньої, так і сучасної Церкви.
Пастирська відповідальність. Пастирська відповідальність є предметом розгляду Пастирського богослов’я, а не Пастирської антропології. Проте, оскільки ці предмети дотикаються, не можемо зовсім промовчати про неї. Розглядаючи пастирську відповідальність, будемо мати перед очима тільки стосунки пастир - людина. А все інше залишимо на розсуд предмету, який покликаний це зробити.
Коли Господь наш Ісус Христос закликав своїх послідовників, то Він охарактеризував і природу цього покликання. Христос, як Він це часто робив, висловився метафорично. Одному з покликаних, що хотів спочатку піти попрощатися з своїми домашніми, Він сказав: "Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого" (Лк.9,62). Отже, покликання на служіння Богові є категоричним. Якщо людина його приймає, то зобов’язана бути вірною цьому покликанню і бути готовою послужити Богові і ближньому тоді і там, де є невідкладна потреба в такому служінні. Якщо цього нема і священнослужитель втратив бажання виконувати свою місію, то краще йому знайти собі якусь іншу роботу. Бо без полум’яної душі і гарячого серця він не зможе ні священнодіяти, ні, тим більше, душпастирствувати. Однаково згубно, коли священик робить явне беззаконня, піддавшись спокусі пристрастей, і, коли він проявляє, на перший погляд, непомітну байдужість до справи Христової, "теплохладність". Під дією цього пороку він служить собі, а не Господу і інших примушує до цього ж. Про таких сказано: "Пастирі стали дурними, Господа не шукали, а через те не мали щастя, й усі стада їхні ось порозкидано" (Єрем.10,21) - так змальовує картину відступництва старозавітній пророк. "Горе пастирям, що занапащують і розганяють овець моєї отари" (Єрем.23,1) - слова, які стосуються до нерадивого духовенства і сьогодні.
Ще один небезпечний гріх - сріблолюбство. Ніхто не може принести Церкві Христовій стільки шкоди, скільки злий, користолюбний ієрей. Такі підміняють благодатне пастирство Христове безблагодатним жрецтвом, служіння народові - пануванням над народом, прагненням до матеріального збагачення. Вони дивляться не на худих овець, що потребують допомоги, а на тучних, сподіваючись дістати частку від їх багатства. Вони радіють не грішникам, що каються а лжеправедникам, що не мають потреби в покаянні, якщо вони щедро підтримують земне життя пастиря - жреця, який здійснює священнодійства Церковні як язичницький ритуал, без віри, милосердя, любові, сердечної молитви.
Небезпечним для сьогоднішнього пастирства є і формалізований, фарисейсько-законницький підхід до своїх обов’язків, сприйняття християнства лише як добропорядної поведінки. Така поведінка, в уявленні законника, має точно відповідати на всі випадки життя встановленим правилам, виконувати які належить із страху Божих покарань, переважно загробних. Таке старозавітне розуміння для декого стало домінуючим. Фарисейство і законність по суті своїй є типом релігійності, звуженої і спрощеної в угоду можливості практичного здійснення християнства. Блага вість Христова про повноту життя в Дусі та свободу дітей Божих уявляється як система християнської моралі. Навіть, якщо висловитися точніше, як перелік обов’язків християнина по відношенню до Бога, до людей і до самого себе. Таку точку зору важко подолати, бо на практиці завжди легше домогтися виконання окремих зовнішніх правил і приписів, ніж шукати живого спілкування з Богом і внутрішнього уподібнення йому. Часто практичним інструментом втілення в життя такого моралізаторського, фарисейсько-законницького підходу стає сповідь, де священик формально підходить до своїх обов’язків і цікавиться лише гріхами людини, а не її життям.
Невід’ємною рисою пастиря є любов. Він повинен зуміти стати для кожної людини батьком, матір’ю, братом, сином, другом, а при потребі слугою. "Пресвітерів з поміж вас закликаю, я - сам теж пресвітер і свідок мук Христових і співучасник слави, що має об’явитися: "Пасіть довірене вам Боже стадо, доглядаючи за ним не примусово, а добровільно, по-божому; не для лихого зиску, а доброхіть, не як пануючі над вибраними, але бувши зразком для стада" (1Петр.5,2-4). А апостол Павло до цього додає: "Будь зразком для вірних у слові, поведінці, любові, вірі й чистоті. Поки я прийду, віддавайся читанню, умовлянню та навчанню. Не занедбуй у собі дару, що був даний тобі через пророцтво з накладанням рук священства. Про це міркуй, будь увесь у цьому, щоб поступ твій усім був очевидний. Пильнуй себе самого та навчання; дотримуйся цього, бо, робивши це, спасеш себе самого й тих, що слухають тебе" (1Тим.4,12-16).
Часто пастирський настрій порівнюють з відчуттям материнства, яке проявляється в самозреченні, співчуванні і любові. Похідною точкою такого порівняння є слова Христа: "Журба жінці, коли вона народжує, бо година її пробила. А вродить дитятко - з радощів, що людина на світ народилася, вже й пам’яті про болі нема!" (Ін.16,21). Справжнє душпастирство в душі священика народжується через ту саму муку самозречення і самопожертви: "Діти мої, яких я знову народжую в муках, доки Христос не відобразиться у вас!" (Гал.4,19).
Є тільки один мотив, здатний породити в душі священика силу для духовного народження - це любов. Вона може народитися в душі пастиря не інакше, як шляхом самозречення і страждання. Як перше кохання юнака і дівчини запалюється до найвищого ступеня, коли "залишить чоловік батька і матір своїх" (Бут.2,24), так і напруження духовного життя є плодом любові, що приводить до зречення суєтного життя і присвячення себе на служіння Богові і ближнім.
Вчення про пастирську любов має своє коріння у Святому Письмі і багатий плід в історії Церкви. Апостол Павло говорить про себе: "Будучи від усіх вільний, я став усім слугою, щоб ще більше їх придбати… Для всіх я став усім, щоб хоч деяких спасти" (1Кор.9;19-22). Дар такої любові дається священику в таїнстві Хіротонії. Іоанн Златоуст пише про це у тлумаченні на послання до Колосян: "Духовну любов не народжує щось земне: вона приходить з неба і подається в таїнстві священства, але засвоєння і підтримання благодатного дару залежить і від спрямованості людського духу". Про любов говорить і Симеон Новий Богослов: "Хто має таку любов до Бога, що чуючи ім’я Христове запалюється любов’ю і виточує сльози, а крім того плаче про своїх ближніх і чужі гріхи вважає як свої, і себе вважає найбільшим грішником". А святитель Тихон Задонський зауважує, що "любов завжди знайде слова, якими можна збудувати ближнього". Святий Ісак Сирин говорить: "Хто всіх рівно любить, співстраждаючи і без розбору, той досяг досконалості".
Необхідною для пастиря є і добра підготовка до свого служіння - освіта і самоосвіта. Щоби керувати іншими, треба спочатку навчитися керувати собою. Щоби навчити інших, треба самому мати знання і досвід. Щоби керувати духовним життям інших людей, треба добре знати і належно вибудувати своє духовне життя. Як сказав Ісак Сирин: "Хто сподобиться побачити самого себе, той краще того, хто сподобиться побачити ангелів… Той хто відчуває свої гріхи - краще за того, хто воскрешає померлих".
Не можна випускати з уваги, що ми живемо в такий час, коли пересічна людина має рівень університетської освіти, здатна до навчання і самоосвіти. Відповідно, щоби належно здійснювати керівництво такими людьми священик має бути хоч би "на одну голову" вище від парафіян. А це накладає серйозні обов’язки. Священик зобов’язаний знати Святе Письмо краще, ніж будь-який місіонер благовісник із заходу або сходу, добре знати богословські науки і істини Православ’я. Але і цього замало. Сучасний душпастир мусить орієнтуватися в проблемах екології, медичної етики, психології, юриспруденції, світі сучасного культурного та мистецького життя, словом у всьому, що може хвилювати його парафіян (включно з сільським господарством, якщо він несе служіння в сільській місцевості).
На відміну від відповідальності священичої, яка є категоричною, пастирська відповідальність є умовною. Господь ніколи не порушує волі людини, тому і пастир не може її порушувати, а мусить зробити все, щоби спрямувати людину на дорогу спасіння. Але іти цією дорогою людина мусить сама. Пастир може посохом відганяти вовків від отари, але заганяти посохом овець у Царство Небесне неприпустимо. Пастир мусить зробити все від нього залежне і терпляче продовжувати свої старання, але не картати себе, якщо людина зробила інший вибір. Господь не ставить людині непосильних вимог і не буде вимагати від пастиря стовідсоткового успіху. Те, за що пастир понесе відповідальність перед Богом, визначається категорією вірності. При чому вірності в найменшому у всіх випадках життя (Мф.25,21-23). Наведемо божественний погляд на цю категорію, записаний у пророка Єзекиїля: "Сину чоловічий! Усі мої слова, що говоритиму до тебе, прийми собі до серця і вислухай твоїми вухами. Оце ж іди - простуй до вигнанців, до синів твого народу. Говори до них і скажи їм: так говорить Господь Бог! Чи слухатимуть вони, чи не слухатимуть… Як я скажу безбожникові: Ти помреш! - і ти його не попередиш і не говоритимеш, остерігаючи безбожника від лихої його дороги, щоб він жив, то безбожник той умре у своїм гріху, я ж домагатись буду з твоїх рук його крови. Коли ж ти попередиш безбожника, і він не навернеться від своєї безбожності й від лихої дороги, то він умре у своєму гріху, а ти врятуєш твою душу. І коли праведник відступить від своєї праведності й учинить зло, і як Я поставлю перед ним щось, об що він спотикнеться, і він умре - тому що ти його не попередив, - він помре в своєму гріху, і не згадаються більше справедливі вчинки, що він учинив, але я домагатимусь від тебе його крови. Коли ж ти остережеш праведника, щоб не грішив, і він не грішитиме, то він житиме, бо дав остерегти себе, і ти врятуєш твою душу." (Єзек.3,10-21).
Антропоцентризм. Пастир має три обов’язки, що відповідають заповіді Спасителя апостолам і всім їх наступникам: "Ідіть, навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що я заповідав вам" (Мф.28,19,20). В ці обов’язки входить: 1) проповідь; 2) здійснення таїнств; 3) пастирське душпіклування.154 При всій своїй зовнішній різнорідності, пастирські обов’язки по суті служать одному: "щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового, аж поки всі ми не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого"(Еф.4,12-13). Господь Ісус Христос перед Своїми Хресними стражданнями так молився Отцю Небесному: "Отче Святий! Збережи їх в Ім’я Твоє, тих, яких Ти Мені дав, щоб як Ми, єдине були… Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти Отче в Мені, а Я - у Тобі, щоб одно були в Нас і вони" (Ін.17:11,20,21). Отже задача доброго пастиря привести всіх до Христа. А для цього необхідно приділяти максимум уваги кожному. Душпастирське служіння передбачає двостороннє спілкування. Тому добрий пастир мусить знати кожну свою вівцю по імені, для кожної знаходити необхідну форму спілкування.
Предметом пастирської антропології є людина. Отже головний принцип цієї науки є антропоцентризм. Розуміти його треба не як поставлення людини на місце Бога, а як позицію, точку спостереження, з якої оглядаємо все інше. З цієї позиції будемо оцінювати корисність і некорисність того чи іншого предмета, або явища для духовного життя, розвитку і спасіння однієї, конкретно взятої людини. Якщо предметом дослідження пастирського богослов’я є "пастир", в стосунках "пастир-паства", то у нас предметом дослідження буде "людина", в стосунках "душпастир-людина".
Такий підхід не є новим. Він має глибокі Біблійні корені, широку практику застосування в Церкві та ідеалізується популярною народною психологією. Він виходить з того, що кожна людина створена за образом Божим і є великою цінністю перед Богом. Бог любить людину, турбується про неї. Не на хвилину не залишає кожного з нас, як праведника, так і останнього грішника. Бог створив світ для людини, насадив райський сад для людини, для добра людини обмежив її доступ до дерева життя, посилав пророків, що навчали людей. Слово Боже адресовано людям. Зрештою Сам Син Божий став одним з нас, приніс Себе в жертву за спасіння людей. Всі Церковні Богослужіння і Таїнства, проповіді і заняття недільних шкіл, архітектура і мистецтво, богослужбова і поза богослужбова діяльність священика, все мусить бути підкорено одній меті - спасінню людини.
Саме ця людина, заради спасіння якої Христос приніс Себе в жертву, для якої так багато зроблено протягом всієї церковної історії і є предметом дослідження пастирської антропології.
Засоби душпастирства. Підхід до людини має бути індивідуальним. Святитель Григорій Богослов попереджував пастирів про вірний вибір засобів духовного виховання: "Одних виправляє слово, інші виправляються прикладом. Для лінивих потрібні удари слова, а для гарячих і неврівноважених - стримуюче слово. Одних виправляє наставлення, інших - дорікання…". 155
Серед великого розмаїття скарбів, які принесло в світ християнство, є один, про який рідко говорять і майже не помічають. Він проходить поза увагою багатьох дослідників і за своєю природою став чимось звичним і зрозумілим. Християнство створило новий, небачений в давньому світі тип взаємодії між учнем і вчителем. До того як Христос сказав: "Я є пастир добрий: пастир добрий покладає життя своє за овець" (Ін.10,11), світ знав тільки одну схему навчання. Стаючи учнем ремісника, філософа чи гуру, юнак або дорослий фактично приймав на себе функцію його раба, або прислуги. В християнстві вчитель і керівник стає не господарем, а пастирем. Але він не наймит, формально виконуючий свій обов’язок. Кожна вівця безмежно дорога йому, в кожній його серце відгукується ласкавою турботою. Навіть у Реформації, яка переглянула всі засади християнства на Заході, керівник протестантської громади називається пастором. Будь-яка християнська деномінація інакше не уявляє церковне керівництво як пастирство.
Складність посередництва між Богом - Джерелом Істини і людиною, що її шукає, полягає в тому, що душпастир має допомогти людині знайти чисту святу Істину, не підмінюючи її особистим розумінням, не викривляючи бажанням допомогти Істині.
Православний священик, що вирішив головною справою життя зробити свої взаємовідносини з Богом, не може відчувати себе суддею, або "посвяченим" над юрбою "профанів". Він поставлений служити справі єднання людини з Всевишнім і якщо сам не має хоч трохи, але власного досвіду живої зустрічі з Богом, то неминуче стає "сліпим поводирем сліпих"(Мф.15,14) як Христос називав фарисеїв. Переступивши церковний поріг, людина вступає у взаємодію не з таємним кланом жреців і священиків, але з Богом. Тому, щоби привести людину до Бога, душпастир повинен сам знати Бога. Апостол Павло, що не був у числі учнів Господніх, після свого навернення сказав: "Я від Самого Господа прийняв те, що і вам передав…" (1Кор.11,23). Він скоріше був готовий визнати себе невігласом у слові, ніж у пізнанні істини (2Кор.11,6). Господь, звертаючись до Фоми, говорить і до кожного з нас: "блаженні ті, що не бачили і увірували"(Ін.20,29). Тому сьогодні прямим джерелом пізнання Бога є Святе Письмо. Але, щоби пізнати Бога, недостатньо формального знання Святого Письма. Необхідна особиста зустріч з Ним, яку дає тільки молитва. Молитовність душпастиря - це перша і необхідна умова пізнання істини. Крім того душпастир не має права забувати, що його обов’язок молитися не тільки за себе, але і за всіх тих людей, яких доручив його опіці Господь. Стане молитва в нагоді і тоді, коли душпастир не знає, як йому бути в ситуації з тою, чи іншою людиною. Має просити у Бога розуму і допомоги, терпіння і наполегливості, любові і мудрості як і всіх інших якостей, яких не вистачає йому для належного здійснення душпастирської праці. На відміну від проповідника душпастир може свідчити про істину не лише словами. Він живе разом із своєю паствою, спілкується з людьми в повсякденному житті, і тому може перетворити у проповідь усе своє життя. В історії Церкви є багато прикладів, коли зразки життя святих подвижників надихали людей на подвиги заради Христа, позитивно змінювали їх внутрішній світ. Не випадково таке широке розповсюдження мала у всі часи в Церкві житійна література.
Для належного здійснення свого служіння душпастир з особливою пильністю і ревністю повинен слідкувати за своїм внутрішнім духовним станом "уважай на самого себе та науку, тримайся цього, бо чинячи так ти спасеш і самого себе, і тих, хто тебе слухає", - говорить апостол Павло Тимофію (1Тим.4,16). Тобто ніколи не залишати спостереження над своєю душею. Суть духовної тверезості полягає у питанні, яке людина постійно задає собі: "Що відбувається в моїй душі?" Рефлексія - здатність задавати питання собі про себе і є одною з найважливіших якостей людського розуму, його самосвідомості. Тому розум душпастиря завжди має бути чистим. Досвід боротьби з власними гріхами може зіграти неоціненну послугу в душпастирстві. Тому цей процес, зо всіма його злетами і падіннями, треба використовувати у практичній діяльності. Людина, яка подолала гріх у собі, може дати надзвичайно корисну пораду іншому.
Літургійний аспект душпастирства. Молитва, як вираження побожності, є основною дією християнина. Вона повинна наповнювати усе його життя. Якщо у Біблійному дусі серце є місцем актів побожності, то можна стверджувати, що молитва повинна виходити з глибини серця. За визначенням святого Іоанна Дамаскіна: "Молитва - це піднесення душі до Бога". Через молитву душа буває у постійній єдності з Богом, молитва - це ніби подих душі. Вона живиться впевненістю, що дана вірою, якою ми постійно живемо під поглядом Бога, нашого Отця.
Обставини сучасного життя зовсім не сприяють молитві. Її звинувачують у відриванні енергії віруючого від зовнішніх дій. Очевидно, що діяльність, світські клопоти і пристрасть є головним ворогом молитви. Вона вимагає внутрішньої тиші, яка єдина може допомогти почути голос Бога, що є у найглибшій глибині нашої істоти. Багато наших сучасників роблять деякі закиди стосовно молитви. Для чого молитися? Бог знає краще за нас про усе, що відбувається. Багато факторів свідчать, що наша епоха ввела кризу у поняття і сприйняття молитви. Багато хто сприймає молитву, як наслідок втечі для мрійників, які знаходять у ній захист перед нещастями життя. Отже необхідно повернути молитві її справжню важливість і побачити, як вона може і повинна стати турботою християнина двадцять першого століття. Можна стверджувати, що технічна цивілізація, у якій ми живемо, коливається між двома запамороченнями: сили й науки, які скоро приборкають енергію землі, а також зростаючої тривоги перед можливим знищенням людських цінностей, коли поставлено під сумнів існування самої людини. Подолати ці два запаморочення може лише молитва. Вона ніколи не була так трагічно необхідною на нашій планеті. Для кожного християнина обов’язком є зрозуміти незамінну вартість молитви і полюбити її.
Надзвичайно глибокою школою молитви є Православна Церква. Вона є Церквою літургійною. У ній детально продумані і враховані різні випадки і проблеми віруючих. У особливій мірі це стосується Церкви Української. Цим потрібно завдячувати у великій мірі пастирській психології святого Петра (Могили), митрополита Київського. Складаючи свій Великий Требник, Могила додав до нього сорок нових чинів. Тридцять сім з них зовсім невідомі у грецькій літургійній практиці.
Християнський культ - це безперервно і вічно продовжене у часі надання Духом Святим людству дарів здійсненого Ісусом Христом спасіння156. Втілившийся Єдинородний Син Божий у Своєму вченні сповістив людям істинне знання про Царство Боже і вказав вузький шлях у земному житті для досягнення його після закінчення земної подорожі. Своїми стражданнями і смертю Ісус Христос здійснив жертву за людей, яка відкрила їм нескінченне джерело Божественної благодаті. Для надання цієї благодаті людям Спаситель разом із заснуванням Церкви встановив і певний культ, а для відправлення його поставив священнослужителів.
У християнському культі благодатно віддзеркалюється весь акт спасіння. Безперервно у таїнстві Євхаристії приноситься Голгофська жертва у подяку за великі Божі благодіяння і в умилостивлення за гріхи людей. При всіх священнодіях виголошується Слово Христа - Євангеліє. На віруючих сходить повнота дарів Святого Духа. Люди і уся природа освячуються у священнодіях, відроджуються для життя в дусі.
Усі літургійні чини і практики Православної Церкви можуть бути широко застосовані у душпастирському служінні. Це є надзвичайно потужний і цінний інструмент для дій доброго пастиря. Але і ним треба вміти користуватися. У здійсненні таїнства, чи обряду треба розрізняти дві сторони: Божественну і людську. Божественне в культі - це те, що від Бога через священнодіючого пастиря сходить на людину. Людське - те, що священнодіючий і той, над ким здійснюється таїнство, додають у священнодію від себе, з чим вони приходять до Бога, щоби удостоїтися благодаті. Ці дві сторони різні: перша від Бога - вічна і абсолютно досконала, друга залежить від особистості, настрою, ставлення до своєї справи священика. Для повноти дії Божественної благодаті потрібна відповідність, гармонія між Божественною і людською сторонами культу. Благодать Божа сходить у відкрите серце і, подібно зерну, дає плід, коли потрапляє у оброблену землю.
Священик поєднує у собі ці обидві сторони культу. Він носить у собі дар тої Божественної благодаті, якої він сподобився при Хіротонії. Незалежно від своїх сил, обдарувань, достоїнств він - посередник Божественної благодаті між Богом і людьми. Це належить не йому, але Богові. Це дар Божий, а він лише засіб надання людям цього дару, більше чи менше досконалий. Крім божественної сторони пастир має і людську. Він може більше чи менше усвідомлювати велич Божественного дару, який у собі носить, з більшим чи меншим благоговінням предстати перед престолом Божим, проявляти у пастирстві більше чи менше творчого духу. Якщо Божественне дарування пастиря є вкрай необхідною умовою відправлення богослужіння, то його особисті якості також мають не абияке значення. Від його благоговіння, чистоти, молитовності залежить характер, строй і тональність богослужіння. Він може священнодіяти і як богонатхненний художник, і як холодний ремісник. Він може натхненно, живо, різнобарвно і багатогранно передати глибокий зміст, красу і багатство православного богослужбового чину і цим розтопити закам’янілі у гріхах людські серця, але може своєю черствістю, лінивством, млявістю, нечистоплотністю змарнувати богослужіння і навіть здійснити тим святотатство і спокусити душі віруючих157.
Інколи і зараз можемо спостерігати, що Православні таїнства і обряди виконуються хоч і по чину, але механічно. "Оці люди устами шанують мене, серце ж їхнє далеко від Мене" (Мк.7,6). У молитовниках і требниках є багато молитов на різні випадки й потреби: їх треба вживати, але в живий спосіб. Вичитувати готові літургій ні чини та молитви - стара практика, вона освячена традицією, але вона також небезпечна тим, що може доводити до механічного звершування святих чинів. Така механічність - широко поширена небезпека. Вона вбиває дух, а святі чини перетворює в порожню рутину, яка людям нічого не дає, а Бога ображає. "Співайте для Господа пісню нову" (Пс.96,1), "Заспівайте Йому нову пісню" (ПРс.33,3), нагадується у Псалмах. Це значить, що кожна готова молитва повинна виконуватися не як застарілі й давні тексти, а як такі, що творяться знову. В них мусить бути присутній і відчутний увесь дух і закладений у них глибинний зміст. Інакше ці чини та молитви будуть виконуватися тільки устами, а серце священнослужителя знаходитиметься десь у іншому місці. Кожне слово святого чину, кожна молитва мусить бути такою, ніби вона виливається із серця душпастиря. Тоді все буде на своєму місці, а святі чини і молитви будуть виконувати те, що вони повинні робити.
Спілкування душпастиря з людиною. Вчені гідрометеорологи говорять, що сила вітру, яка дорівнює силі змаху крил одного метелика, може викликати тайфун на іншій половині земної півкулі. Безперечно, лише в тому випадку, якщо цей вітер діяв у потрібний час і у критичному місці. Такі критичні місця бувають не тільки в гідрометеорологічній ситуації Землі. Бувають вони і в житті кожної людини. Дуже часто, коли людина відчуває себе на такій критичній межі, вона приходить до храму, як видимого місця присутності Всевишнього, сподіваючись на допомогу. І тоді священик має надзвичайну можливість, ситуацію, яка у конкретної людини складається можливо раз на ціле життя - потрібний час співпав з критичним станом. Для доброго пастиря це щаслива нагода послужити людині. Інколи кількох слів, або навіть мовчазного співчуття достатньо, для того, щоби викликати справжню покаянну бурю, чи навіть докорінно змінити людське життя. В такі миті, одне слово стає ключем до важливих подій майбутнього. Минають роки і людина з вдячністю згадує ту переломну мить, і не раз говорить: "Не знаю, як я могла жити без Бога раніше?" Або з жахом у серці роздумує: "А що, якби я не зайшов, а пройшов повз храм? Або священик не підійшов і не запропонував мені поговорити?" Заради такої можливості і нагоди душпастирю варто трудитися. Але, щоб реалізувати її, потрібно мати відкрите любляче серце, практичні уміння і навичка спілкування з людьми.
Православна Церква вчить у кожній людині бачити образ Божий. Зустріч людини з людиною завжди є не тільки подією але і тайною, в якій відкривається істинна суть спілкування. Людське спілкування - це завжди спілкування особистості з особистістю. Подібно до спілкування людини з Богом, воно має глибоку буттєву і моральну основу. Справжня зустріч людини з людиною відбувається в стихії її особистісного існування і є подією всередині її буття. Зустріч, спілкування, діалог складають сенс людського існування, неосяжного у своїх глибинних засадах за образом міжіпостасного спілкування Осіб Святої Трійці. Традиція східної Церкви завжди бачила у видимій людині невидимого Бога і відповідно євангельській заповіді вчила любити ближнього як самого себе (Мф.22,39).
Досконалий приклад душпастирської любові, що оволодіває глибинами людської душі, проходить у всі таємні закутки людського серця явив Господь наш Ісус Христос. Незмінне вчення істини Христос кожен раз розкривав так, щоби воно було доступно слухачам, що мають певні вірування, моральний стан і духовні сподівання. Так іудеї, що чекали пришестя Спасителя, переважно мали хибне уявлення про Месію. Господь поступово виправляв їх ставлення до Царства Божого (Мф.13; Мк.4; Лк.12). Євреї жили Вітхозавітним законом; Христос відкривав їм благодатну вість Нового Завіту у співставленні з законом Мойсеєвим (Мф.19,7; Мк.10,3). Народ він повчав притчами (Мф.13), з законниками говорив мовою їх мудрості (Лк.18, 18-27; Ін. 3,1-22), учням по-батьківськи розкривав таїни Царства Небесного (Мф.13, 10-19).
Кожному треба давати по мірі його сил і здібностей, "я не міг говорити з вами, браття, як з духовними, але як до тілесних, як до немовлят у Христі. Я вас годував молоком, а не твердою їжею, бо ви не могли її їсти", писав до Коринфських християн апостол Павло(1Кор.3:1-2).
Пастирська розмова віч-на-віч з людиною є самою серцевиною пастирської праці. Вартість і вагу такої розмови неможливо переоцінити, бо занадто часто від неї залежить вічне життя, отже - спасіння людини, або вічний осуд. Спілкування з людиною не можна спрогнозувати. В мистецтві спілкування нема канонічних текстів, які можна було би зачитувати всім людям. Надзвичайно часто душпастирю доводиться миттєво реагувати на ті, чи інші потреби співбесідника, тому для доброго успіху треба багато вчитися.
Що може бути простішим, ніж спілкування? Ми спілкуємося все життя і без нього не уявляємо свого буття в світі. Проте не все так легко, як здається на перший погляд. Саме тому є люди, з якими приємно поговорити, а є такі, розмови з якими ми намагаємось уникати.
Спілкування - це цикли зворотних зв’язків, що включають принаймні дві істоти. Коли ми спілкуємось з іншою людиною, то одержуємо її реакцію і реагуємо на її слова власними думками та почуттями. Наша поточна поведінка формується внутрішніми відгуками на те, що ми бачимо і чуємо. Тільки завдяки тому, що ми зосереджуємо свою увагу на іншій людині, у нас виникає ідея про те, що сказати, або зробити у наступну мить. Наш співбесідник реагує на це так само. В динаміці спілкування домінують або суб’єктивні, або об’єктивні розрахунки. Можна спілкуватися з людиною, намагаючись винести із спілкування максимальну користь для себе, а можна так організовувати спілкування, щоби воно принесло максимальну користь іншому. В душпастирстві необхідним і єдино прийнятним є те спілкування, яке здійснюється з метою допомогти ближньому, чи то своєму парафіянину, чи зовсім сторонній людині. Для цього пастир має зосередити на людині всю свою увагу, шукаючи стежки до її серця. Одному це дається легко, іншому важче. Інколи, навіть, якщо священик говорить самими лише цитатами з Святого Письма, або готовими фразами з житійної літератури, слова в його устах не мають і десятої долі того впливу, який описаний в джерелах. Не раз священик задає собі питання, чому так? І, відповідаючи, констатує, що напевно йому не вистачає святості. Це з одного боку так, а з іншого ні. Можливо йому не вистачає просто чесності і сміливості говорити те, що думає про дану конкретну людину він, а не те, що думав хтось і колись в аналогічній ситуації.
Справа в тім, що спілкування - це значно більше, ніж ті слова, що ми говоримо. Слова складають лише малу частину того, що виражаємо ми як людські істоти. Наукові дослідження показують, що під час публічного виступу перед групою людей 55% впливу визначається мовою тілесних рухів: пози, жести і контакт очима, 38% визначається тоном голосу і лише 7% змістом того, про що говориться158. Можливо, при різних дослідженнях цифри будуть різними, але мова тілесних рухів і тон голосу мають великий вплив на те, про що ми говоримо. Якщо слова є змістом повідомлення, то пози, жести, вираз обличчя і тон голосу являють собою контекст, у який містяться повідомлення, а разом вони утворять зміст комунікації. Ми спілкуємося за допомогою слів, за допомогою відтінків свого голосу і за допомогою свого тіла, поз, жестів і виразу обличчя. Ми не можемо не спілкуватися. Якесь повідомлення передається, навіть якщо ми не говоримо нічого і зберігаємо мовчання. З цього маємо зробити кілька важливих висновків.
Перший з них - душпастирство не терпить нечесності. Якщо священик говорить одне, але всіма рухами свого тіла і голосу показує інше, то люди обов’язково це помітять. Якщо священик намагається копіювати чиюсь поведінку, яка не відповідає внутрішньому змісту його життя - це знову таки викриється. Якщо священик веде вдавану добропорядну поведінку, про людське око він знов-таки не заховається. Ніяке переконання чи запевнення не будуть мати сили і дії, якщо люди не відчувають від священика душпастирської правди, або помітять, що священик з ними поступає нечесно. Проте, якщо він чесний, то його тілесні рухи, тон голосу, слова будуть посилювати один одного і мати зцілющий вплив на людей.
По-друге, мова - це контрольований, свідомий засіб передачі інформації. А свідомо людина не завжди може, чи хоче правдиво сказати про себе. Рухи ж людського тіла і тон голосу, як правило, свідомо людиною не контролюються. Ними людина набагато більше сповіщає про свою особистість, внутрішні переживання, нахили, симпатії чи антипатії. В сучасному світі мову людського тіла беруть до уваги при наборі людей на роботу в бізнесових, комерційних, чи в судових цілях. Варто і душпастирю прикласти певний час і зусилля для того, щоби хоч частково володіти цією мовою. Це дасть можливість спостерігати за найменшими несвідомими реакціями, що віддзеркалюють рухи людської душі.
Мова є могутнім засобом для висловлення нашого індивідуального досвіду. Вона є частиною тієї культури, у якій ми виросли і не може змінитися. Вона направляє наші думки у визначених напрямках, полегшуючи одні способи мислення й ускладнюючи інші. Ескімоси мають безліч різних назв для одного нашого поняття "сніг". Їх життя багато в чому залежить від того, наскільки точно вони можуть визначити якість снігу. Їм необхідно точно розрізняти сніг, який можна їсти, сніг, що може бути використаний для будівництва та безліч інших станів снігу. Ми маємо лише одне поняття для цього явища природи. Наша мова робить тонкі розрізнення лише в тій області людського досвіду, що є важливою в даній культурі. Наприклад, у нас є більше п’ятдесятьох назв моделей автомобілів. В Церкві ми можемо кваліфікувати сотню назв різних гріхів. Світ виявляється настільки багатим і різноманітним, наскільки ми робимо його таким і успадкована нами мова відіграє вирішальну роль у тім, щоб направляти нашу увагу на одні сторони цього світу і ховати інші.
У мові, безумовно, є своя багатозначність. Легко зрозуміти, що слова мають різні значення (або відтінки значення) для різних людей, тому що не знайдеться двох людей, що мають однаковий життєвий досвід. Люди, що вивчають іноземну мову, майже завжди відзначають радикальну зміну своїх уявлень про цей світ.
Як переконатися, що ви говорите те, що маєте на увазі, як навчитися більш ясно розуміти те, що мають на увазі інші люди, і як допомогти людям виразити те, що вони самі думають? Слова не коштують нічого, говорить приказка, і все-таки вони мають силу викликати образи, звуки і відчуття в уяві слухачів. Слова можуть занурити нас у гарний або поганий стан, за свої слова людина виправдається, або буде осуджена. Мова являє собою інструмент комунікації, а раз так, слова мають той зміст, про який домовилися люди. Це поділюваний усіма спосіб установлювати комунікацію. Ми покладаємося на інтуїцію людей, що говорять на однаковій з нами мові, як на рідній і на той факт, що наш життєвий досвід досить схожий на досвід інших людей, щоб мати багато загальних рис. Без цього спілкування взагалі було б безнадійним заняттям. Однак кожен з нас сприймає цей світ своїм унікальним способом. Слова самі по собі позбавлені змісту і це стає очевидним, коли ми слухаємо іноземну мову, яку не розуміємо. Ми додаємо словам зміст за допомогою закріплення асоціацій між цими словами й об’єктами або переживаннями нашого життя. Ми не бачимо ті самі об’єкти і не маємо ті самі переживання. Ймовірно, ми зрозуміємо значення слів "солодкий торт", тому що існує поділюваний усіма нами однаковий вигляд, запах і смак цього торта. Але священик з мирянином, зважаючи на різні системи освіти, можуть сперечатися до глибокої ночі про значення таких понять, як "повага", "любов", "дружба". Щоби зрозуміти когось ми, зазвичай, додаємо зміст його словам. Наш зміст. А не його. І немає ніякої гарантії, що ці два змісти однакові. Два чоловіки, що стверджують, що їм обом подобається слухати музику, можуть знайти, що в них дуже мало спільного, коли вони побачать, що одному з них подобається хорова музика, у той час як інший слухає важкий рок. Найчастіше наші інтерпретації значення слів досить близькі для адекватного розуміння. Але бувають такі ситуації, коли важливо висловлюватися точно. Зокрема, так буває при спілкуванні душпастиря з людиною. Коли бажано бути упевненим у тім, що співбесідник розділяє ваше бачення і вам треба довідатися як можна точніше, що він має на увазі, висловлюючи ті чи інші речі. Або дізнатися, що думка, яку ви висловлюєте, є саме такою, яку сприйняв ваш співбесідник. Імовірно, у кожного був досвід, коли нейтральні слова були сприйняті з абсолютно неадекватним значенням. Тому ми не можемо бути упевнені в тому, що зміст, який почув з розмови співбесідник, є саме тим змістом, що ми мали намір йому передати. Отже, немає гарантії, що інша людина розуміє саме те, що ви їй намагаєтеся повідомити. Це приводить нас до необхідності постійно бути чутливим і гнучким. Не боятися повторити свою думку декілька разів, можливо іншими словами, для того, щоби з мимовільних реакцій зрозуміти, що людина її усвідомила і сприйняла.
Але при всьому цьому добрий пастир ніколи не буде прагнути домінувати над людиною у розмові. Він дає людині волю і нагоду, навіть психологічний простір, щоби вона могла відчути свою гідність і свободу, можливість володіти своєю ситуацією. Коли людина знаходиться в біді, чи в стані недуги, вона хоче і потребує виговоритися. В такому випадку душпастир має послужити людині своїм співчуттям і слуханням. Бо, коли людина розкриває перед священиком глибини своєї душі і знаходить в ньому розуміння - це приводить до позитивних наслідків. Добрий пастир ніколи не відмовить людині у можливості виговоритись, інколи це єдине, що людина від нього чекає, бо звичайне „виговорення" будується на тих самих антропологічних засадах, що і Сповідь. Таїнство Сповіді не є результатом якогось інтелектуального висновку, а є вимогою людської природи - душевною потребою людини. Терпеливе і співчутливе вислуховування людей допомагає священикові краще їх пізнати. Під час цього процесу душпастир вивчає людську природу, вчиться краще її розуміти не з мотивів цікавості, а з чисто душпастирських розрахунків.
Західне суспільство виробило багато методик спілкування з людьми. Але якщо їх розглядати уважно, то можемо побачити, що далеко не всі з цих методик можуть беззастережно використовуватися. Візьмемо, наприклад, Дейла Карнегі, методикою і кар’єрою якого довгий час захоплювався західний світ. Протоієрей Михаїл Дронов проаналізував книгу Карнегі "Як завойовувати друзів і впливати на людей" у співставленні з повчаннями авви Дорофея. Розглянемо деякі його думки159.
Він бачить принципову розбіжність між моделлю поведінки людини по Д.Карнегі й ідеалом поведінки людини, що живе вірою в Христа. В образі ідеальної людини в авви Дорофея немає ніякої неприродності, ніякої фальші, ніякої гри, ніякої корисливої зацікавленості, ніякої манірності. У вигляді духовно досконалої людини ми бачимо ідеальну співвіднесеність усіх внутрішніх переживань і устремлінь особистості в їхньому чистому оформленні. Нічого подібного ми не знайдемо в людини Д.Карнегі. У нього немає справжнього співчуття і любові до людини. Це скоріше процвітаючий конформіст, що завжди вміє пристосуватися до обставин особистісного спілкування. Створити блискучий ефект на навколишніх - ціль спілкування по Д.Карнегі. Для нього зовнішнє враження, ефект, зовнішній блиск і є та розмінна золота монета, на яку купується чарівність, успіх, повага в західному світі. Теж, що дійсно повинно відповідати цьому зовнішньому блискові, для нього є другорядним і навіть взагалі недоступним.
Священний Божественний початок у людині для нього відсутній, а „священне, - як говорив сучасник Карнегі релігійний мислитель І.А. Ільїн, - є головне в житті і без нього людське життя стає приниженням і вульгарністю". Тому вся рекламована етикетна культура є ефемерний покров, накинутий на потворну наготу духовного неперетворення культури людського спілкування, що перестає бути справжньою культурою.
На Заході широко розповсюджено відмовлення від справжнього міжособистісного контакту і підміна його формальними поверхневими стосунками. Замість глибокого щирого спілкування - заучений ритуал ввічливості, і то у кращому випадку. Людина всім своїм виглядом і поводженням як би попереджає іншого: „Ти мені цікавий лише як об’єкт, що виконує свої соціальні функції. Мене не цікавить, чим ти живеш насправді! І ти теж не переступай поріг мого внутрішнього світу". Як наслідок - найглибша самітність і відчуженість сучасної людини, що в розвинених „постіндустріальних" країнах особливо дає привід для серйозної заклопотаності лікарям-психіатрам. Внутрішня установка на відхилення від особистісного контакту, по суті справи, приводить до того ж результату, що і всяка неправда, що руйнує насамперед справжні взаємини людей. Більш того, переставши бачити в оточуючих людях їхню особистісну глибину, людина просто втрачає почуття реальності: вона вже не розуміє, чому неправда гірше правди. Адже, коли люди спілкуються з глибокою щиросердечною відкритістю, правдивість зближає їх, а будь-яка спроба покривити душею віддаляє один від одного. Коли ж їхнє спілкування поверхнево-формальне, то правдивість знецінюється, а неправда, навпроти, перестає страшити утратою взаємної близькості - не можна втратити те, чого немає... Важливим питанням для Карнегі є питання про те, якими мотивами люди керуються у своїх вчинках, оскільки він учить ними користуватися. У книзі „Як завойовувати друзів і впливати на людей" він перелічує наступні вісім „основних" бажань. Майже кожна нормальна доросла людина хоче: 1) здоров’я і збереження життя; 2) їжі; 3)сну; 4) грошей і речей, які можна придбати за гроші; 5) життя в загробному світі; 6) сексуального задоволення; 7) благополуччя своїх дітей; 8) усвідомлення власної значущості. Зиґмунд Фрейд, засновник одного із самих наймодніших напрямків психології психоаналізу XX століття скоротив число мотивів, що лежать в основі всіх наших вчинків, до двох: сексуальний потяг і бажання стати великим. А цитований Дейлом Карнегі американець Джон Дьюі, один із засновників філософії прагматизму, взагалі вважає самим глибоким прагненням, властивим людській природі, „бажання бути значним". „Запам’ятаєте цей вираз: бажання бути значним, - з неприхованим торжеством указує Карнегі, - це істотно. Ви багато прочитаєте про це в даній книзі". Отже, Карнегі знайшов пристрасть, впливаючи на яку можна безвідмовно домагатися результату. „Майже всі бажання задовольняються, - зауважує він, - усі, крім одного. Одне бажання, майже настільки ж сильне і владне, як бажання їжі і сну, рідко здійснюється. Це те, що Фрейд називає „бажанням бути великим", а Дьюі - „бажанням стати значним". Звичайно, Карнегі всі свої твердження ілюструє прикладами з життя бізнесменів і президентів. Щоб підкреслити силу цього бажання, він звертається до аргументу, хоча несподіваному, але дуже точно відповідному навчанню про пристрасті християнської аскетики, про що він навряд чи підозрював сам. Карнегі показує, до чого може привести пристрасть „бути великим", якщо людина не зможе скоритися з її нездійсненністю. Він говорить про душевні хвороби. Карнегі без усякої зніяковілості учив Америку впливати на людей, як важелі і педалі керування використовувати їхні пристрасті і, насамперед, гордість і марнославство. Власне, відкриття головної пристрасті в людині „безвідмовної педалі", що завжди спрацьовує, Дейл Карнегі подає своїм читачам дуже ефектно: „Існує один найважливіший закон людської поведінки. Підпорядковуючись цьому законові, ми майже ніколи не потрапляємо у біду. Фактично цей закон, за умови його дотримання, приносить нам незліченних друзів і незмінне щастя. Але варто нам порушити його і ми відразу викличемо на себе нескінченні лиха. Закон цей такий: завжди давайте своєму співрозмовникові свідомість його значущості". Будь-яке суспільство цінує (якщо не брати до уваги матеріальні блага) чесність, порядність, справедливість, словом, усі ті чесноти, що гарантують спокійне життя і процвітання кожному членові цього суспільства. Тому протилежні їм пороки завжди вигідніше не показувати, а сховати. Правда, у наш час, в результаті катастрофічного падіння моралі в масовій свідомості багато гріхів, наприклад, проти цнотливості, сприймаються тепер майже що безвинністю, або чи ледве навіть не особливим видом чесноти і порочні циніки зовсім не вважають потрібним їх приховувати. Ця неправда ще згубніше, оскільки в атмосфері перемішаних моральних орієнтирів люди марнословляться пороками і соромляться чеснот. Навряд чи авва Дорофей у свій час уявляв собі, що світ може бути настільки переверненим. Загальний обман масової свідомості куди страшніше „частки" обману порочною людиною людей, безпосередньо її оточуючих, оскільки порок уже не просто прикривається чеснотою, але зухвало проголошує себе нею. Але і ця неправда сучасної масової свідомості є лише подальшим поглибленням „неправди життям", показаної святим отцем VII століття. У його часи було добре відомо, що нерідко зустрічаються спроби помилкове, надумане вчення поставити на місце живого, пережитого на досвіді, знання Бога й оголосити псевдовчення самою істиною. Той же самий прийом і тепер - оголосити порок або навіть злочин, як, наприклад, аборти, необхідністю, корисною для усіх. Схема залишилася колишньою - замість добра підсунути зло. Тому авва Дорофей і робить висновок, що жодна злість, жодна єресь, ні сам диявол не може нікого звабити інакше, як тільки під видом чесноти. „Якщо сам диявол перетвориться в ангела світла, - посилається він на апостола Павла, - то не дивно, що і слуги його перетворяться в служителів правди (2Кор.11:14-15)". „Суть сучасної гедоністичної цивілізації в тім і складається, щоб якщо не прямо відкинути Христа, то хоча б затушувати „занадто гостру дилему": ніхто не може служити двом панам... не можете служити Богові і маммоні" (Мф.6:24). Для цієї мети годяться усі засоби. Найефективніше - виховати в людях ставлення до неправди, як до ледве не вищої чесноти, саме такий кінцевий результат „карнегізації всієї країни". Отоді людина, прагнучи до успіху в бізнесі, до виконання своїх егоїстичних побажань, відносячись до людей як до речей, одержить до того ж ще одне „задоволення" - впевненість, що вона служить не маммоні, а Богові. Тому так важливо нам сьогодні постулати вже звичної „цивілізованої" етики піддавати прямій і твердій перевірці з євангельських і церковних позицій. Хибною є і сама назва книги Карнегі. Насправді він і не збирається мати друзів. Мотивом до кожного, у тому числі доброго вчинку, він вважає одержання чогось взамін, хоча б задоволення від власної праведності. Ті, кого він називає „друзями", насправді йому цікаві не самі собою, як особистості, а всього лише як зовнішні умови досягнення заздалегідь визначеної мети. Якщо ці „умови" сприяють здійсненню задачі, актуальної для нього на даний момент, вони - „друзі", якщо ні - він їх просто не помічає, вони для нього розчиняються в навколишньому світі інших речей. Інша справа, що серед цілей, важливих у цю хвилину для Карнегі, можуть бути не тільки ті, що стосуються до сфери матеріального, але також, наприклад, одержати задоволення від власного уміння ладити з людьми. Як ми бачимо, Дейл Карнегі виступає ідеологом моральної свідомості, що занадто далеко пішла від Євангелія. Християнський ідеал стосунків до ближнього виражений заповіддю Христа: „Так любіть один одного, як Я полюбив вас. Немає більше тієї любові, якщо хто покладе душу свою за друзів своїх" (Ін.15:12-13). Хоча Карнегі упевнений у необхідності соціальної чесноти, спонукання до неї він бачить тільки в бажанні щось одержати, нехай навіть задоволення від власної праведності. Якщо людина знає тільки радість одержувати, вона глибоко егоїстична і нікого по-справжньому не любить, тому що любов - це радість давати, радість жертвувати собою.
Мотивація. Свідомі людські дії пов’язані з більш чи менш виразним наміром суб’єкта. Наміри про здійснення яких би то не було дій не виникають у нашій свідомості з нічого, але обумовлюються певними мотивами.
Мотив - це аргумент, на підставі якого постає рішення про здійснення дії; це прагнення, яке виникає під впливом внутрішніх станів чи зовнішніх ситуацій, воно виявляється в дієвому прагненні до здійснення якоїсь дії для реалізації певної цілі160.
Загальніше можна сказати, що мотиви дії - це всі ті чинники, які її спричиняють. Вони формуються залежно від цілей і завдань, які реалізує людина. Кожен мотив дії має два суттєві аспекти: динамічний, тобто силу, яка спонукає особу до якоїсь дії й підтримує вже розпочату дію, або ж силу, яка стримує людину від виконання певних дій; а також спрямовуючий, тобто такий, що визначає відповідну спрямованість дії на дану ціль, чим спричиняється до її організації.
Можна сказати, що мотивація дії - це процес збудження, підтримування та регуляції її перебігу. Мотивація може бути позитивна, коли призводить до виникнення прагнення щось зробити, або негативна, тобто така, що викликає бажання уникнути чогось.
Розрізняють також зовнішню і внутрішню мотивацію, щоправда з пересторогою, що вони можуть взаємно переплітатися. До зовнішньої мотивації зараховують нагороди і покарання. До внутрішньої мотивації зараховуємо потреби, страхи, зацікавлення, бажання досягнути успіху, мрії та плани на майбутнє, а також цілі та ідеали161.
Душпастир має навчитися збуджувати мотивацію людини. При цьому треба ураховувати, що мотивація буває первинна і вторинна. Первинні мотиви скеровані на саму ціль, у той час, як вторинні більше стосуються засобів, які ведуть до цілі. Первинна мотивація - це безпосередня користь. Тобто ми залучаємося до справи, яка нас цікавить. Якщо це стосується науки, то не виникає проблем із запам’ятовуванням. Особи ж, мотивовані вторинно, активні через те, що хочуть через це чогось досягнути. Задоволення виникає у них лише тоді, коли з’являються наслідки. Праця дуже часто є засобом для досягнення цілі. Її використовують не через те, що вона викликає радість (первинна мотивація), а з почуття обов’язку, або ж, щоб отримати винагороду. Щоденні спостереження підтверджують, що в більшості випадків діють вторинні мотиви. Однак стимулююча сила винагороди менш інтенсивна, ніж первинна мотивація, з часом вона слабне. Окрім первинної і вторинної мотивації виділяють ще внутрішню і зовнішню мотивацію. Внутрішня мотивація ґрунтується на власному виборі, враховує особисті прагнення і можливості на противагу до зовнішньої, яка людині нав’язана. У душпастирській практиці слід досягнути первинної і внутрішньої мотивації, а також спонукати до виникнення нових первинних і внутрішніх мотивацій162.
Ісус Христос ніколи і нікому не нав’язував своїх послуг. Перед тим як здійснити чудо Він запитував: "Хочеш бути здоровим?" (Ін.5,6). Або так підводив людину, що вона сама і то неодноразово просила зцілення. Інший раз запитував чи людина має віру в те, що Господь їй допоможе. І це надзвичайно важливо. Найперше, цим Господь робить людину учасником процесу зцілення, вводить її в динаміку Божественного акту силою віри і готовності цей акт прийняти. Людина з пасивного предмету чи об’єкту здійснення чуда стає його творчим учасником. Христос завжди переводив людину у внутрішній активний стан, бо коли людина робить щось з власної ініціативи, чи за власним бажанням - знаходить моральну радість і задоволення. Цей елемент морального задоволення виступав навіть у Божественних актах створення світу. Після кожного дня творіння: "І побачив Бог, що добре воно". Тож не дивно, що і людина отримує велике моральне задоволення від творчого процесу. Тому і Христос послідовно включав людей у процес здійснення ним чудес, або одразу після здійснення чуда примушував щось зробити.
Аналогічні дії Христа бачимо і тоді, коли Його просили дати розв’язку певного складного питання. Він реагував: "А ти що скажеш? А писання що каже, як ти читаєш?" Такий підхід допомагає людині відшукувати свої глибинні сили, використовувати своє знання, свій досвід. Людина втягується в процес шукання відповіді і тим самим легко засвоює знайдене, як власну розв’язку. Так з людини утворюється володар над собою, а не споглядач на чиїсь розв’язки і відповіді. Людина стає самостійною, спирається на власні ноги, розуміє, що категорію її свободи не порушено.

НОВИЙ ЗАВІТ і ПСАЛТИР (аудіоформат)

МЕЧ ДУХОВНИЙ

Меч духовний №2