На хвилі захоплення сучасною молоддю східними бойовими мистецтвами, а разом з ними, на жаль, і східними релігіями, з”явилися й місцеві аналоги карате, кунг-фу тощо. Одним із них є т. зв. “бойовий гопак”, творцем якого є Володимир Пилат, що недавно видав підручник (В. Пилат. Бойовий Гопак.-Львів, 1999.- 353 с.). Схвальні рецензії та відгуки на цю книгу (вони тут же й наводяться, дали народні депутати України І. Пилипчук, Ю.Криворучко, Д.Крвавич, Ю. Сорочик, представники сучасного козацтва В. Мулява та А. Попович).
Не будемо входити в чисто борцівські справи. В принципі можна погодитися з тим, що козацький танець “гопак” є бойовим і що на його основі можна розвивати відповідний напрямок бойового мистецтва. Не можна погодитися з іншим!
Трохи не третину свого підручника Пилат відводить історико-теоретичному екскурсу. Краще б він цього не робив, бо надто вже дикими й безграмотними є його історичні побудови. В принципі це варінт того, що намололи “вчитель” Лев Силенко - теоретик РУНВіри, а також його послідовники, аматори історії, котрі не обтяжують себе ні знаннями, ні серйозною аргументацією. Україна у них постає пупом світової цивілізації, на рахунок українців записується трохи не все, що творилося в давню та прадавню добу.Це завдання полегшується тим, що ті епохи зберегли надто мало джерел. Приписати нам в такій кількості здобутки пізнішої доби набагато важче, бо й школяру ясно, хто були за походженням Ньютон, Едісон чи Ейнштейн.
Тому п. Пилат спокійно починає історію бойових мистецтв України від творців первісної стоянки біля с. Королеве у Закарпатті, твердячи, що вже тодішні племена чи общини “накопичували свій арсенал ефективної бойової техніки у значенні прийомів ведення бою, які забезпечували їм збереження своєї самобутності”(с.15). Справа навіть не в тому, що цій стоянці не 1,5 млн років, як твердить Пилат, а 1 млн., як твердять спеціалісти, а в тому, що це була стоянка не те, що людей сучасного типу (“гомо сапіенс”), але навіть не неандертальців! Це стоянка мавполюдей – пітекантропів і говорити про бойове мистецтво у них це майже те само, що твердити про любов дельфінів до шах! Або інший приклад. Знайшли археологи на стоянці Межиріч подряпану кістку мамонта (їй 14 тис. років), у Пилата вже готова сенсація: це насправді перша на землі …географічна карта і створили ж її звичайно українці. Таких “перлів” у книзі чимало. Пилат наприклад оголошує Будду… скіфом і “косаком” (с.34-35), твердить, що українська назва дерева вишня бере свою назву від індійського божества Вішни (може й гарбуз-кабак походить від Бахуса?!), що арії, котрі безапеляційно відносяться до наших безпосередніх предків, підкорили не тільки Індію, але й Китай, Монголію, Японію і т.д., що наші князі часів Київської Русі ходили походами не тільки на Візантійську імперію, але й на Індію. Оскільки як історик я займаюся саме українським козацтвом, то для мене читання пилатівської передмови стало добрим замінником журналу “Перець”. Ну як накажете сприймати наприклад таке сенсаційне твердження п. Пилата: “Відомо, що кошовий Сірко їздив у Францію, аби навчити короля мушкетерів танцю “козачок”(с.28). Бідний кошовий! Є дійсно дані про те, що загін козаків на чолі з Богданом Хмельницьким у 1645 р. прибув морем до північної Франції й помагав французькому війську облягати захоплений іспанцями Дюнкерк. Був там очевидно й Сірко. Але представити його у ролі затрапезного вчителя танців Людовика ХШ (без жодних на те підстав!) міг тільки такий фантазер як “Верховний Учитель Бойового Гопака, Осавул “Прикарпатської Січі” “ и прочая, и прочая, и прочая”, як себе рекомендує себе п. Пилат.
Але не це спонукало нас написати замітку до “Голоса Православ’я”. Справа в тому, що п. Пилат є прихильником українського язичества, не уточнюючи щоправда якої саме гілки. Через це він з особливою ворожістю пише про християнську Церкву та її духовенство. Вже в передмові до свого підручника він покладає вину за “бідно відтворену на папері” історію України на… християнських місіонерів-літописців, які “тлумачили та різали нашу історію на візантійський лад”, а “візантійські єреї, щоби возвеличити віру Христову і подати язичницький світ у сірих барвах примітивізму робили все для знищення літописної спадщини як нашого, так і інших європейських народів, а натомість запроваджували брехні, узаконюючи їх”, звинувачує св. Нестора-літописця в умисному замовчуванні козацтва і т.д. (с. 13, 60, 70, 71 та ін.). Це вже те, що називається нахабною фальсифікацією! Адже практично все, що збережено в українських писемних джерелах про нашу сиву давнину, дійшло до нашого часу тільки завдяки християнам, переважну більшість з яких складали вчені православні ченці, як от св. Нестор-літописець, котрий по-перше не був іноземним місіонером, а по-друге з повагою писав не тільки про київських князів-християн, але й про київських князів-язичників (Олег, Ігор, Святослав). А про ті часи писали також (за межами Київської Русі) християнські грецькі, польські, німецькі тощо автори. Уявлення про те, що християнські ченці масово нищили якісь пам’ятки культури язичеської доби (крім звичайно капищ), то це вигадка сучасних прихильників язичества. Розмахування “Велесовою книгою” нічого не дає, бо ця “пам’ятка” є фальшивкою ХІХ ст. Взагалі писемність як така, з’являється в часи творення держав, а у в попередній час племена обходилися примітивним малюнковим письмом, котрим звичайно ж літопис не запишеш. Цікаво, чи задумувався новоявлений історик над тим, а як же збереглися пам’ятки язичеської античної культури, в т. ч. й твори Аристотеля, Геродота, Плутарха, Овідія і т. д.? Якщо ні, то відкриємо вчителю танців ту просту істину, що це сталося переважно завдяки невтомній праці християнських ченців по переписуванню та збереженню пам’яток античної писемності. І якщо багато чого не збереглося, то причину шукати треба насамперед у роботі неблаганного часу, у стихійних лихах, війнах. Варто перечитати п. Пилату підручник з історії, щоб збагнути той простий факт, що величний Давній Рим з його бібліотеками особливо руйнували вандали, котрі були язичниками, а не християнами!
Відверто фальсифікується і роль УПЦ як потужної опори українського національного життя. За п. Пилатом дякувати за те, що українська мова жива й донині, ми маємо … волхвам (язичеським жрецям), зате християнська Церква звинувачується …в 500 - річних заборонах рідного слова (?!). Невже до цього причетні наприклад творець кирилиці – св. Кирила із своїм братом св. Мефодієм? Невже до цього причетні УАПЦ чи УГКЦ та їх митрополити Василь Липківський та Андрій Шептицький - великі патріоти України? Якщо ж йдеться про РПЦ, то треба так і писати, а не переносити чужі гріхи на інших. Не можна ж ігнорувати і певні історичні реалії та традиції, бо свого часу церковнослов’янська мова відігравала ту саму роль, що і латинські у середньовічній Європі і тільки виконавши свою вона поступово сходить зі сцени. Доречно нагадати також, що саме в правління князів Володимира Святого та Ярослава Мудрого Київська Русь досягла кульмінаційного моменту у своєму розвитку, що запорозькі козаки єдиною умовою прийняття людини до свого братства ставили його належність до християн, адже за Христа, за віру християнську і свою Батьківщину вони проливали кров, як от в часи Національно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького.
Останнім часом істориків-аматори з табору язичників пробують поставити під сумнів нерозривний зв’язок запорозького козацтва з християнством, з Православною Церквою і навпаки, злити його з язичеством. Для цього робиться нехитрий кунштюк: початки українського козацтва, перші згадки про яке датовані ХУ ст., безпідставно переносяться на набагато раніший період, на добу Київської Русі і навіть ще давнішу. При цьому звістки в джерелах про касогів, хазар, козаків-тюрків тощо безпідставно приписують русинам-українцям, українському козацтву, не гребують також пересмикуванням фактів і фальсифікацією. Не відстає у цьому й Пилат, який наприклад пише про те, що у 1024 р. козаки (насправді ж касоги, котрі ніякого відношення до козаків не мають) помогли Мстиславу розбити свого брата – Ярослава Мудрого (с. 71), пише про якусь Січ “білгородських козаків” біля Дністровського лиману у 1515 р. (с. 73). Далі більше. Пилат твердить, що “верховним мозком” козаків були нібито волхви, що козаки “були остаточно навернені на християнство при гетьмані П. Сагайдачному”, через що “воїнство України, задурене попами, “не помітило” зради церквою козаків у 1709 р.” і т. д. (с. 74-75). Таку відверту нісенітницю не всякий неоязичник посміє оприлюднити! Але ж на таких байках далеко не заїдеш! На жаль, саме на “липі” такого роду пробують будувати своє, особливе, козацтво в сучасній Україні прихильники язичества та неоязичества, свідомо замовчуючи те, що не можна заперечити, а саме: величезну роль українського козацтва як оборонця Української Православної Церкви. Язичеське козацтво в якості громадської організації уже й офіційно зареєстроване Мінюстом України, зробивши таким чином і свій внесок в розкол єдиного колись “Українського козацтва” (на уламках того відродженого козацтва, гетьманом якого був В. Чорновол, пасеться вже з десяток сучасних козацтв).
Спираючися на побрехеньки, переплетені з реріхівщиною, про те, що, що козаки-характерники нібито “сповідували язичницьку віру і були посвячені у дуже давні таємні (езотеричні) знання про людину, природу і космос, перейняті ними від винищених волхвів”, Пилат робить висновок про те, що “відродження касти воїнів повинно опиратися на віру предків наших”, маючи на увазі язичество, бо християнство, як він вважає, є не національною, а інтернаціональною вірою (с. 75.). Це й покладено у основу ідеології “Бойового Гопака”.
Отож і виходить, що на словах багато кваснопатріотичної тріскотні, турбота про розвиток національних традицій, а на ділі – зародок чергової секти. Чи знає та молодь (особливо львівська), в якого роду школу йде вона навчатися, чи знають в їхніх християнських сім’ях, що їхній наставник є войовничим язичником і, судячи також з деяких газетних публікацій, є й пропагандистом язичества? А знати про це варто, щоб не проміняти свою душу на антихристиянське язичество, навіть з додатком мистецтва бойового танцю. І знати про треба не тільки їм, але й лідерам Християнсько-демократичної партії (п. Юрій Сорочик), лідерам новоявлених козацьких військ, які запевняють громадськість у своїй вірності православ’ю (п. Анатолій Попович), шановні і не дуже народні депутати, щоб перш ніж підписувати хвалебні рецензії та відгуки, спочатку б подивилися, яку віру пропагує п. Пилат? Хочеться нагадати також прихильникам всіляких бойових мистецтв (і східних, і західних, і місцевого виробництва), що гасло “Бог і Україна” читається саме так , а не “Україна і Бог”, що істинний Бог є Єдиним у Троїці, що Христос - Син Божий є однією з Його іпостасей. Будуючи язичеські (мусульманські, буддійські і т. д.) козацтва, їхні творці виступають, свідомо чи несвідомо, з антихристиянських та антиукраїнських позицій, у які б патріотичні шати вони не вбиралися …