Вельмишановний пане Миколо!
Ми шануємо “Християнську Україну” і віддаємо належне її заслугам у богоугодній справі релігійної освіти громадян України, боротьбі за утвердження ідеї Єдиної Помісної Української Православної Церкви, боротьбі проти антиукраїнських сил. Доказом цього є хоча б те, що ми прагнемо підтримати газету своїми статтями, активно поширюємо її серед парафіян. Водночас нас тривожать певні тенденції, котрі стали виявлятися в деяких матеріалах, вміщених на шпальтах “Християнської України”. Саме цим і викликане нинішнє наше листовне звернення до Вас як до головного редактора і до всієї редколегії.
Оскільки “Християнська Україна” заснована Свято-Успенською парафією Української Православної Церкви Київського Патріархату, то й повинна бути виключно православним християнським виданням. На жаль, інколи газета відходить від чітко визначених орієнтирів. Взяти хоча б № 8 (89) газети від квітня 2004 р. Цілу сторінку тут займає передрук статті О. Безвершенка “Храм на пропаганді”, опубліковану раніше в одній всеукраїнській газеті, яка має куди більший наклад, ніж “Християнська Україна”. Уже з цієї причини необхідність в передруку видається не вповні вмотивованою. Але справа не в цьому. Те, що можна пробачити світській газеті і світському журналісту, який не є спеціалістом в богословських питаннях, є неприпустимим у православній газеті. Суть у тому, що журналіст у своїй цілком справедливій критиці Московського патріархату та її філії в Україні – УПЦ МП, переходить межу і починає критику православ’я взагалі. Так, він критикує і “Лествицю”, і повчання Авви Дорофея, і повчання оптинських старців ХІХ ст., які нібито застаріли. Цитуємо: “Начитавшись таких книжок, людина бачить смертельний гріх у найбуденнішому-сходити в гості, в кіно, подивитися телевізор (це ж “чорт у хаті”), почитати світську літературу (не приведи Боже Толстого – він же анафемствуваний), зайти до кав’ярні. Залишається втікати від світу цього…” По-перше, читання святоотечеської літератури нічого, крім користі не може принести людині, тим більше православній. Тим більше, коли на кожному кроці, в газетах і по телевізору йде як на конвеєрі реклама новітніх гадалок, “цілителів”, “екстрасенсів”, окультистських “опусів” типу писань Лазарєва та іже з ним. Тому з цієї причини людям варто частіше нагадувати про існування дійсно православної літератури, яке веде до Христа, а не відвертає від нього. До речі і про Толстого. Від того, що він був великим письменником, зовсім не випливають його православні погляди. Той, хто цікавиться даною проблемою, знає як по - блюзнірські Толстой писав і про Христа (розглядав Його не як Бога й Сина Божого, а як земну людину і філософа, заперечував воскресіння Христове, непорочне зачаття), і про Церкву (заперечення Таїнства причастя). По-друге, згадані автори не могли писати ні про кіно, ні про телевізор уже з тієї причини, що це винаходи кінця ХІХ – ХХ ст. По-третє, грубо викривляється позиція святих отців. Візьмемо для прикладу повчання Авви Дорофея (Доротея). Ось що він пише щодо світських наук і світських книг: “Коли я вивчав світські науки, мені спочатку це здавалося досить обтяжливим…; Бог допоміг мені, і старання в мене стало такою звичкою, що через ревність до читання я не помічав, що я їв, що пив або як спав…”.(Авва Доротей. Поучення і послання. - Львів, 2002. - С. 90). Отже, Авва Дорофей пише, що нехіть до світських книги та наук була ним подолана з поміччю Божою, а журналіст приписує йому прямо протилежне!
Далі журналіст критикує тих мирян, котрі часто читають Ісусову молитву, бо нібито “траплялися випадки, коли в людей на грунті цього починала розвиватися психічна хвороба”. Отакої! Тяжкі проблеми з’являються там, де немає молитви. Біда в тому, що чимало наших сучасників 70 років комуносатанинської влади жили без Церкви, тому й не розуміють потреби у щоденній молитви, а журналіст стращає їх психічними хворобами не від мантр, а … від Ісусової молитви?!
Далі журналіст приписує московським батюшкам прагнення добитися від парафіян частих сповідей та причастя. Варто сказати, що одностайної думки щодо цього не було і нема. У дореволюційній Російській імперії пробували запровадити норму ( не менше, ніж одне причастя на рік). А от св. Петро Могила рекомендував причащатися 6-7 разів на рік, а в часи раннього християнства вірні причащалися дуже часто. То кого слухати у даному питанні вірним: священика (байдуже чи з УПЦ МП, чи УПЦ Київського Патріархату), чи світського журналіста? Нормальна ж підготовка ж до Причастя є для журналіста чимось тяжким і неприродним, нібито веде до…фанатизму, бо це бачте: “кілька днів посиленої молитви, строго посту й копання в собі”(виділено нами - Ю. М., Б. П.). Отже, аналіз свого життя, складний душевний процес виявлення гріхів та шляхів боротьби з ними, не в міру “бойкое” перо журналіста зводить до якогось “самокопання”?!
Поділяючи тривоги автора статті про антисемітські тенденції в РПЦ, не можемо не сказати і про те, що він знаходить цей антисемітизм і там, де його ніколи не було. Так, пишеться: ”мовляв, якщо євреї не визнали Христа, то месія, якого вони чекають, - Антихрист”. Почнемо, з того, що треба говорити не про євреїв (ними були наприклад всі апостоли Христа), а про іудеїв, які не визнали і не визнають Христа як Спасителя, а чекають і далі…. Тільки кого чекають, коли дійсний Месія вже прийшов?! Якщо журналіст думає, що має прийти якийсь інший Спаситель, а не Христос, то він і сам не є християнином і такі його “рецепти” не повинні туманити християн та ще й на сторінках “Християнської України”. Зовсім недоречною виглядає й іронія на адресу УПЦ МП, в якій “чи не на кожному кроці рекламується (виділено нами - Ю. М., Б. П.) апокаліптичне майбутнє світу”. Недоречно уже хоча б тому, що Апокаліпсис є частиною Святого Письма, і що кінець світу, хоче цього хтось чи не хоче, неодмінно буде (це між іншим і науково доведено!).
Можливо це лише невдалий підбір матеріалу для передруку? Але у тому ж номері бачимо велику статтю “Практичні поради протягом дня”. Крім нормальних порад щодо молитов щоденних бачимо тут розлогу (третина статті!) рекомендацію щоденних водних процедур, насамперед обмивання, обливання, обтирання тіла “тільки холодною водою!”. Про потребу гартування тіла відомо ще від спартанців та скіфів, але культ з обливання зробили “івановці”, послідовники “вчителя” Паршека Іванова. І коли читаєш подальшу рекомендацію-правило: ”прийшовши з вулиці, обов’язково “змити” з себе холодною водою низькочастотний енергетичний бруд”(виділено нами – Ю.М., Б. П.), то виникає питання: “Пробачте, що ми читаємо? Статтю з “Християнської України” чи інструкцію “екстрасенса”?”.
Хотілося б у такому разі, щоб автор статті розкрив на підставі Святого Письма і з позицій дійсного, християнського православ’я, а не окультної “премудрості” таке поняття як “низькочастотний” (а заразом і “високочастотний”) “енергетичний бруд” і показав, де в такому разі пролягає межа між християнством та “івановщиною”.
Є й дрібніші речі в інших статтях цього номера. Лев Овштейн наприклад пише “П. Могила”. Між тим треба писати: “ св. Петро Могила”, бо звичайна для світських видань десакралізація не може бути прийнятною на сторінках церковної газети. Непогана стаття М. Витрихівського “Православ’я в Закерзонні” виглядає обірваною на півслові, на подіях 1919 р., тобто якраз тоді, коли й виникло саме поняття “Закерзоння”. Де ж тоді розповідь про тяжкі переслідування православних у міжвоєнній Польщі, особливо на Холмщині, їхню нелегку долю в подальший час?
Можливо сталася якась прикра помилка внаслідок чого на сторінках газети з’явилися, м’яко кажучи, недоречні матеріали? Але ж і раніше траплялися подібні випадки!
То на сторінках “Християнської України” вміщувалась реклама київських храмів не тільки православних, але й іншої конфесії (маємо на увазі УГКЦ); то було вміщено інтерв’ю з кіноактрисою та кінорежисером Н. Бондарчук, яка навіть не приховує того, що є активною реріховкою, внаслідок чого у неї і на кожному кроці викривлення християнства. Можна й далі називати статті чи окремі положення, які недоречні в “Християнській Україні”.
У зв’язку з цим хотілося б почути від Вас, вельмишановний пане головний редакторе, відповідь щодо напрямку газети. Якщо Ви хочете зробити газету дійсно православною, то речі, подібні вищезгаданим, не пасують до такого статусу. Якщо ж є намір зробити світську газету про православ’я, як його розуміють (точніше не розуміють) представники різних конфесій, тоді треба офіційно проголосити про зміну курсу і поставити це до відома членів редколегії з числа духовних осіб.
Сподіваємось, що Ви правильно зрозуміли наші наміри. Ми хочемо не зашкодити газеті, а зберегти її як одне (з небагатьох, на жаль) джерел православної освіти в Україні.
З любов’ю у Христі
 
Протоієрей УПЦ Київського Патріархату Юрій Мицик, доктор історичних наук, професор
Ієромонах Богдан (Пєтухов), настоятель Благовіщенського храму УПЦ Київського Патріархату при Києво-Могилянській Академії