ЧАСТИНА ШОСТА

ПРО СМЕРТЬ І МАЙБУТНЄ ЖИТТЯ

"Після всього того, що Бог зробив для нас, людей, буде дуже невдячно, якщо ми потрапимо до пекла і Його засмутимо. Не доведи, Боже, потрапити до пекла не те що людині, а навіть якій-небудь пташці"

ГЛАВА ПЕРША

Про ставлення до смерті

 

Пам'ять смертна

Геронде, про що має думати людина в день свого народження?

— Вона повинна думати про день своєї майбутньої смерті й готуватися до цієї великої подорожі.

Геронде, якщо при розкритті гробу виявиться, що останки покійного не розклалися, то причина цього — гріх, у якому людина не покаялася?

  Ні, не завжди. Причина може бути й у тих ліках, які покійний приймав, або в складі ґрунту на цвинтарі. Але як би там не було, якщо покійний при витягненні його останків з могили виявиться таким, що не розклався, то він розплачується за частину своїх гріхів. Це відбувається тому, що й після смерті він стає посміховиськом для інших.

  Геронде, смерть — це найбільш очевидна подія, що відбудеться з людиною. Чому ж тоді ми про неї забуваємо?

— Знаєш, колись у спільножитних монастирях одному з ченців давали послух нагадувати іншим отцям про смерть. Коли інші брати займалися послухами, цей чернець підходив до них і говорив кожному: "Братія, нам потрібно буде вмерти". Життя наше обгорнене смертною плоттю. Цю велику таємницю не просто зрозуміти тим людям, які складаються лише із плоті й тому не хочуть помирати, не хочуть навіть чути про смерть. Смерть стає для таких людей подвійною смертю й подвійним горем. Але, на щастя, Благий Бог влаштував все так, щоб, принаймні, люди літні мали користь від деяких ознак наступаючої для них старості. Адже люди похилого віку, природно, перебувають ближче до смерті, ніж молоді. У них сивіє волосся, вони вже не такі бадьорі, сили поступово їх залишають, у них починає текти слина й у такий спосіб вони смиряються і бувають змушені любомудрствувати про суєтність світу цього. Навіть якщо люди похилого віку хочуть "збрикнути", вони не можуть цього зробити, тому що все, що з ними відбувається, їх гальмує. Або коли вони чують, що хтось зі старих такого ж віку, як вони або навіть молодший, помер, вони теж згадують про смерть. Ви бачили, як у селах, коли дзвонить похоронний дзвін, старенькі, що сидять у кав'ярні, встають, осіняють себе хрестом і запитують, хто вмер і коли він народився? "О, — кажуть вони, — ти тільки подивися, прийшла й наша черга! Всі ми покинемо цей світ!" Вони розуміють, що їхні роки минули, що нитка їхнього життя підійшла до кінця й до них наближається смерть. Так люди похилого віку постійно думають про смерть. Спробуй-но скажи малій дитині: "Май пам'ять смертну". Вона відповість тобі: "Тру-ля-ля"— і побіжить знову гратися з м'ячиком. Адже якби Бог допоміг малій дитині зрозуміти, що вона помре, то нещасна розчарувався б у житті та прийшла б у повну непридатність, тому що ніщо б її не тішило. Тому Бог, як добрий Батько, влаштовує все так, щоб дитина не розуміла, що таке смерть і безтурботно й радісно гралася з м'ячиком. Однак чим старшою стає дитина, тим поступово усе більше вона розуміє, що таке смерть.

Подивися, адже й чернець-початківець, особливо якщо він молодий, не може мати пам'ять смертну. Він думає, що в нього попереду роки життя, і питання смерті його не займає. Пам'ятаєте, як апостол Петро сказав: "Покличте юнаків, щоб вони забрали мертвих Ананію й Сапфіру"? У монастирях мертвих, як правило, ховають молоді ченці. Старі ченці, занурені в задуму, кидають на тіло покійного трохи землі. Вони із благоговінням кидають жменю землі тільки на тіло і ніколи на голову покійного. На похороні в одному монастирі я став свідком неприємної картини. Коли покійного ховали й засипали землею, священик вимовляв слова: "З землі вийшов, і в землю підеш'. У той час, як всі ченці за звичаєм, з великим благоговінням і скромно кидали жмені землі на тіло свого покійного брата, один юний чернець підібрав свій підрясник, схопив лопату і, як заведений, почав закидати покійного всім, що траплялося на його лопаті: землею, камінням, деревинками... Він робив це для того, щоб показати, який він молодець! Ото вже вибрав час, щоб показати свою силу, свою працездатність! Інша справа, якби в монастирі саджали дерева або засипали рів і він, проявляючи доброту й жертовність, сказав би: "Інші ченці — дідусі. Що від них можна чекати, якої роботи? Дай-но попрацюю я". У цьому випадку він втомився б трохи більше, але інших би розвантажив. Та тут навіть якщо бачиш мертву тварину, її стає шкода. Що вже говорити, якщо ти бачиш, як у могилі лежить твій брат... А ти, як землечерпалка, байдуже закидаєш його землею й камінням... Все це показує, що в цього молодого ченця зовсім не було пам'яті смертної.

 

Якщо ти хочеш померти, то не вмираєш

Геронде, поставлено остаточний діагноз. Ваша пухлина злоякісна. Це рак в одній із найгірших форм.

  Принеси-но мені якусь хустинку, і я піду у танок! Я станцюю танець "Будь здоровий, прощавай нещасний цей світе!" Я не танцював жодного разу в житті, але зараз піду в танок від радості, що наближається смерть.

  Геронде, лікар сказав, що спершу Вас возитимуть на опромінення, щоб ослабити пухлину, а потім будуть робити операцію.

— Зрозуміло. Спершу буде бомбити авіація, а потім підуть в атаку війська! От що, піду-но я краще [відразу] вгору і розповім вам, що там діється!.. Деякі, навіть люди похилого віку, якщо лікар скаже їм "ти вмреш" або "є надія на п'ятдесят відсотків, що ти виживеш", засмучуються. Вони хочуть жити. А заради чого? Дивна справа! Якщо хоче жити людина молода, це ще можна зрозуміти, цьому є якесь виправдання. Але якщо намагається вижити старий, я цього не розумію. Розумію, якщо він лікується, щоб якось втамувати біль. Тобто він не хоче, щоб його життя продовжувалося, але хоче лише хоч трохи втамувати біль і доглядати за собою, поки не вмре. У такому лікуванні є зміст.

Геронде, ми просимо Бога за те, щоб Він продовжив Ваше життя.

— Навіщо? Хіба в псалмі не написано, що сімдесят років — це строк нашого життя?

Однак псалмоспівець додає: "а як при силі вісімдесят років"...

— Так, але потім він говорить і про те, що "...більшість із них то труд і хвороба". Так що краще упокоения в житті іншому!

Геронде, а чи може людина від смиренності відчувати себе духовно не готовою ще до іншого життя і хоче пожити ще трохи, щоб приготуватися?

   Це, звичайно, добре. Але звідки така людина знає: можливо, якщо вона проживе довше, то стане ще гіршою?

   Геронде, а коли людина здружується, примиряється зі смертю?

— Коли? Якщо в людині живе Христос, то смерть для неї — радість. Однак не варто радіти тому, що ти вмреш, тому що втомився від життя. Коли людина радіє смерті — у доброму значенні цього слова, — то смерть іде від неї й приходить до якого-небудь боягуза! Якщо ти хочеш померти, ти не вмираєш. Людина, що живе розкошуючи, боїться смерті, тому що мирське життя приносить їй задоволення, і вона не хоче вмерти. Якщо хтось говорить такій людині про смерть, то вона відповідає: "Постукай тричі по дереву!" А от той, хто страждає, зазнає болю тощо, вважає смерть спасінням і говорить: "Як жаль, що ще не прийшла смерть, для того, щоб мене забрати... Видно, вона зустріла на шляху якусь перешкоду".

Смерті бажають небагато з людей. Більшість людей хочуть встигнути щось завершити в цьому житті й тому не хочуть померти. Однак Благий Бог влаштовує так, що людина вмирає, коли вона стає зрілою. Але що б хто не говорив, людина духовна, чи вона молода чи стара, повинна радуватися і тому, що вона живе, радуватися і тому, що має померти. Не треба тільки домагатися смерті самому, тому що це буде самогубством.

Для людини, що померла для світу й духовно воскреслої, відносно смерті зовсім нема тривоги, страху або занепокоєння, тому що вона чекає смерті з радістю. Це відбувається, тому що вона піде до Христа і буде радуватися поруч із Ним. Але й перебуваючи в житті цьому вона теж радіє, тому що й у цьому житті вона теж живе з Христом і відчуває частину райської радості, ще живучи на землі. Така людина запитує себе про те, чи існує в Раю радість вища, ніж та, котру вона переживає, живучи на землі. Люди, про яких іде мова, подвизаються з любочестям і самовідданістю. Маючи перед очима смерть і щодня міркуючи про неї, вони готуються до неї більш духовно, подвизаються з більшою відвагою й перемагають суєту.

 

Хворі, що лежать на смертному одрі

   Геронде, нас попросили помолитися за людину, що кілька днів була за волосок від смерті, але її душа не відходила.

   Чому вона не відходила? Вона сповідалася?

Ні, сповідатися вона не хоче. Тобто, Геронде, муки людини під час відходу її душі є наслідком її гріховності?

— Ні, це не безумовно. Також не безумовно й те, що якщо душа людини виходить з неї тихо й спокійно, то вона перебувала у хорошому стані. Навіть якщо люди в останні хвилини життя страждають і мучаться, це не обов'язково означає, що в них багато гріхів. Деякі люди від великої смиренності ретельно просять Бога, щоб Він дав їм погану кончину — щоб після смерті залишитися в невідомості. Або хтось може мати погану кончину, для того щоб [духовно] розплатитися з невеликим боргом Приміром, за життя людину хвалили більше, ніж вона цього заслуговувала, тому Бог допустив, щоб у годину смерті вона поводилася якось дивно, для того щоби впасти в очах людей. В інших випадках Бог допускає декому страждати в годину смерті, щоб ті, хто перебуває поруч, зрозуміли, наскільки важко доводиться душі там, у пеклі, якщо вона не приведе все до ладу тут. Ну а якщо твої [духовні] документи в порядку (тобто якщо ти перебуваєш у хорошому духовному стані), ти переходиш із земного життя у вічне так, що тангалашки до тебе навіть не наближаються.

  Геронде, якщо людина помирає або має серйозну хворобу, чи правильно буде сказати їй правду?

  Це залежить від того, що вона за людина Іноді хтось, хворий на рак, запитує мене: "Як ти думаєш, Геронде, я виживу чи помру? " Якщо ти йому скажеш, що він помре, то він помре одразу, на твоїх очах — від розпачу. Якщо йому про це не сказати, то він підбадьорюється, ставиться до своєї хвороби без страху. "Дозрівши", хвора людина сама бере на себе свій хрест і знаходить сили переборювати все, що відбувається з нею потім. А отже, вона зможе прожити ще кілька років, допомогти своїй сім'ї, підготуватися до смерті самій, а також дати можливість підготувати до цього своїх рідних. Звичайно, я не кажу таким людям, що вони проживуть тисячу років або що їхня хвороба — дрібниця, але кажу їм так: "По-людськи допомогти тобі важко. Звичайно, для Бога нема нічого неможливого. Однак постарайся духовно привести себе до ладу".

  Геронде, іноді рідні тяжко хворої людини бояться її причастити, щоб у неї не почалися помисли про те, що вона помре.

  Що ж виходить: людина має померти без причастя заради того, щоб вона не думала, що помирає, і не дратувалася? Нехай рідні такої людини скажуть їй: "Божественне Причастя — це ліки. Воно тобі допоможе. Тобі добре б причаститися". У такий спосіб людина причащається, отримує допомогу і водночас готується до життя іншого.

  Геронде, чи треба здійснювати Таїнство Соборування над людьми, що відходять з цього життя?

  Над тими, хто не може віддати Богові свою душу, читають "Чин, який є на розлучення душі від тіла". Таїнство Соборування здійснюється над всіма хворими, а не тільки над тими, хто перебуває при останньому подиху.

  Геронде, чи пов'язані слова, які вимовляє людина, що перебуває при останньому подиху, з її духовним станом?

  Не будемо робити занадто легких висновків. Хтось у момент, коли його душа виходить з тіла, може зазнавати болю, важкості, і його обличчя може мати вираз болю, так що навколишні думають, що він перебуває в недоброму духовному стані. Однак вираз болю на обличчі відрізняється від виразу озлоблення й страху. Буває, що людина страждає, мучиться від болю, а оточуючі витлумачують це так, ніби вона бореться з бісами, які прийшли, щоб забрати її душу!

  Геронде, чи проходить через митарства душа, що відходить з цього життя в духовно впорядкованому стані.

— Якщо на Небо відходить душа людини духовно впорядкованої, то тангалашки не можуть завдати їй зла. А от якщо вона духовно не впорядкована, то тангалашки її мучать. Іноді буває й таке: Бог допускає душі людини бачити митарства в ту годину, коли вона відходить із тіла щоб допомогти нам, тобто тим, котрі ще живуть, звершити подвиг і розплатитися зі своїми боргами ще в цьому житті. Пам'ятаєте Житіє блаженної Феодори? Тобто Бог допускає, щоб деякі люди бачили митарства, для того, щоб отримали допомогу й покаялися інші. У Житії преподобного Євфросина ми читаємо про те, що ігумен монастиря після одного видіння прокинувся з яблуком у руці — для того, щоб це побачили інші й отримали допомогу.

А іноді Бог допускає душі вмираючої людини розмовляти з кимось, щоб покаялася або сама помираюча людина, або ті, хто її чує. Бачиш як: у Бога багато способів спасти людину. В одних випадках він допомагає людині за допомогою Ангелів, в інших — випробуваннями або різними знаменнями. Я був знайомий з жінкою, що по-варварськи, нелюдяно поводилася з чоловіком і зі свекрухою. Вона била обох. Сама ходила по сусідах, молола язиком, а бабусю свекруху посилала працювати в поле. Нещасна бабуся щодня дві години йшла пішки на поле, ледве волочачи ноги, і працювала з ранку до вечора, нікому не скаржачись. І от одного разу, повернувшись додому мертва від втоми, вона впала на підлогу й сказала своїй невістці: "Архангел Михаїл прийшов забрати мою душу. Підітри кров, донечко". — "Яку кров?" — зі страхом запитала невістка, тому що не бачила ніякої крові. "Та от же, донечко, кров, тече кров! Підітри, підітри!" Невістка стала оглядатися й шукати кров, а в цей час бабуся віддала Богові душу.

Після цього випадку невістка взялася за розум і змінила своє життя. З дикого звіра вона перетворилася в агнця. Те, що вона бачила, як її свекруха вмирає, і почула її останні слова, і вірила тому, що Архангел Михаїл з нібито оголеним мечем забирає її душу, відбулося за Промислом Божим — для того, щоб вона злякалася й покаялася. Тобто Бог заговорив з нею зрозумілою їй мовою, щоб вона отямилася. Цілком ймовірно, у цієї жінки було добре налаштування.

  Геронде, а якщо вмираюча людина кличе своїх покійних родичів, що це значить?

  Часто це відбувається для того, щоб дати приклад іншим, тим, які перебувають біля вмираючого. Я знав одну багату пані, вона була святою жінкою. Заміж вона не вийшла й жила з сестрою, якій віддала все своє багатство. Їїї свояк, тобто чоловік сестри, помер після неї. Помираючи, він почав її кликати: "Іди сюди, Деспіно, попросимо одне в одного прощення. Прости мене... як же я тебе мучив, прости мене!" — "Де ти бачиш Деспіну?" — запитували його оточуючі. 'Та ось же вона, хіба ви не бачите, ось там!" — відповів він їм і віддав Богові душу.

  Геронде, а чи отримують люди прощення, якщо, помираючи, вони просять прощення в того, хто вже вмер?

  Бог попускає це для того, щоб вони отримали прощення хоча б подібним чином, тому що людина у свою смертну годину кається й відчуває необхідність попросити прощення в тих, кого скривдила.

Самогубство

   Геронде, деякі люди, зустрічаючись у своєму житті з труднощами, відразу починають думати про те, щоб накласти на себе руки.

   До справи підмішується егоїзм. Більшість людей, що вкорочують собі віку, слухають диявола, який говорить їм, що коли вони самі відійдуть у потойбічний світ, то спасуться від внутрішньої муки, яку відчувають. Через егоїзм такі люди вбивають себе. Приміром, якщо людина вчиняє крадіжку, а потім ця крадіжка розкривається й стає явною, то злодій говорить: "Все, тепер я зіпсував свою репутацію", і замість того, щоб, покаявшись, смиритися і висповідавшись, звільнити свою душу від вічної муки, йде і вбиває себе. Інший накладає на себе руки через те, що його дитина паралізована. "Як же так: я — і маю паралізовану дитину?" — мовить така людина і впадає у відчай. Але якщо відповідальність за те, що його дитина паралізована, лежить на ньому самому й він визнає свою провину, то хай покається. Як можна накладати на себе руки й залишати свою дитину під відкритим небом? Хіба після цього його вина не стане ще більшою?

   Геронде, ми часто чуємо, що людина вкоротила собі віку, тому що була душевно хвора.

   Душевно хворі люди, закінчуючи життя самовбивством, мають зм'якшуючу провину обставини, тому що їхній розум не в порядку. Навіть побачивши, як на небі просто збираються хмари, така людина вже починає відчувати душевну важкість. Якщо ж до цього підмішується ще якийсь розлад, то хмари стають особливими. Однак за людей, які вкорочують собі віку, не будучи душевнохворими, Церква не молиться. Так само, як Вона не молиться і за померлих єретиків. Цих людей Церква залишає на суд і на милість Божу. Імена таких людей священик не поминає на проскомідії й не виймає за них частку, тому що самогубством такі люди відмовляються від життя, зневажають його. Життя — це дар Божий. І накладаючи на себе руки, такі люди однаково що шпурляють цим даром в обличчя Бога.

Але ми маємо багато молитися за тих, хто закінчує життя самогубством, щоб Благий Бог щось зробив і для них. Адже ми не знаємо, чому вони наклали на себе руки, не знаємо й того, у якому стані перебували в останній момент життя. Можливо, у час, коли їхня душа виходила з тіла, вони покаялися, попросили в Бога прощення, і їхнє покаяння було прийнято. І, можливо, їхню душу прийняв Ангел Господній.

Я чув історію про одну дівчинку, котра мешкала в селі й ходила пасти кізку. Вона прив'язувала кізку на лузі, а сама гралася неподалік. Одного разу, коли вона забавилася, коза відв'язалася й утекла. Дівчинка стала її шукати, але не знайшла, і повернулася додому без кози, її батько страшенно розгнівався, побив її й вигнав з дому. "Іди шукай козу! — сказав він. — Якщо ти її не знайдеш, то краще тобі повіситися". Нещасна дівчинка пішла шукати козу. Настала ніч, а вона ще не повернулася додому. Батьки затурбувалися, пішли її шукати й знайшли висячою на дереві. Вона зробила з мотузки, якою була прив'язана коза, зашморг і повісилася. Нещасна дівчинка мала любочестя і зрозуміла слова батька буквально. Її поховали за цвинтарною огорожею.

Звичайно, Церква вчинила правильно, поховавши її за церковною огорожею. Церква зробила це для того, щоб пригальмувати тих, хто накладає на себе руки через дрібниці. Але й Христос вчинить правильно, якщо візьме цю дівчинку в Рай.

 

ГЛАВА ДРУГА

"...не скорбіть як інші, що не мають надії"

 

Смерть дітей

Геронде, одна мати дев'ять років тому втратила дитину. Зараз вона просить Вас помолитися, щоб побачити її хоча б уві сні й утішитися.

   А скільки років було дитині? Вона була маленькою? Це має значення. Якщо дитина була маленькою і якщо мати перебуває в такому стані, що коли дитина явиться, мати не втратить душевного спокою, то дитина їй явиться. Причина того, що дитина не являється, є в ній самій.

   Геронде, а чи може дитина явитися не своїй матері, котра про це просить, а комусь ще?

   Як же не може! Адже Бог влаштовує все у відповідності [з нашою користю]. Коли мені говорять про те, що якийсь юнак помер, я вболіваю, але вболіваю по-людськи. Адже, дослідивши речі глибше, ми побачимо, що, чим дорослішою стає людина, тим більше їй треба боротися й тим більше в неї накопичується гріхів. Особливо люди світу цього: чим довше вони живуть, тим більше — своїми турботами, несправедливостями й тому подібним — вони погіршують свій стан, замість того, щоб його поліпшити. Тому людина, яку Бог забирає з цього життя в дитинстві або замолоду, більше здобуває, ніж втрачає.

Геронде, чому Бог допускає, щоб помирало так багато молодих?

— Ніхто ще не підписував з Богом контракт про те, коли йому померти. Бог забирає кожну людину в найвідповідніший момент її життя, забирає особливим, тільки для неї придатним способом — так, щоб спасти її душу. Якщо Бог бачить, що людина стане кращою, Він залишає її жити. Однак, бачачи, що людина стане гіршою, Він забирає її, щоб спасти. А інших — тих, що ведуть гріховне життя, але мають налаштування зробити добро, Він забирає до Себе до того, як вони встигають це добро зробити. Бог робить так, тому що знає, що ці люди зробили б добро, якби їм випала для цього сприятлива нагода. Тобто Бог однаково що говорить їм: "Не трудіться: вистачить і того доброго налаштування, що у вас є". А когось ще — дуже хорошого, Бог забирає до Себе, тому що в Раю потрібні й квіткові бутони.

Звичайно, батькам і родичам померлої дитини все це зрозуміти нелегко. Подивися: коли вмирає маля, Христос бере його до Себе немов маленького Ангела, а його батьки ридають і б'ють себе в груди, тоді як їм варто було б радіти. Адже звідки вони знають, ким би він став, коли виріс? Зміг би він спастися? Коли у 1924 році ми їхали з Малої Азії морем, я був дитиною. На кораблі було повно біженців. Я лежав на палубі, закутаний матір'ю в пелюшки. Якийсь матрос випадково на мене наступив. Мати подумала, що я помер, і почала плакати. Одна жінка з нашого села розмотала пелюшки й переконалася, що зі мною нічого не сталося. Але якби я помер тоді, то точно був би в Раю. А зараз мені вже стільки років, я стільки подвизався, але в тому, опинюся там чи ні, однаково ще не впевнений.

Але, крім того, смерть дітей допомагає і їхнім батькам. Батьки мають знати, що з того моменту, як у них помирає дитина — у них з'являється молитвеник у Раю. Коли батьки помруть, їхні діти з ріпідами прийдуть до дверей Раю, щоб зустріти душі батька й матері. А це ж чимала справа! Крім того, маленьким дітям, які були вимучені хворобами або каліцтвом, Христос скаже: "Прийдіть у Рай і виберіть у ньому найкраще місце". А діти попросять Христа: "Тут прекрасно, Христе, але ми хочемо, щоб разом з нами була й наша ненька", і Христос, почувши прохання дітей, знайде спосіб, щоб спасти їхню матір.

Звичайно, матері не повинні впадати і в іншу крайність. Деякі матері вірять, що їхня померла дитина стала святою, і від цього впадають в оману. Одна така мати хотіла дати мені щось із речей свого померлого сина — на благословення, тому що вірила, що він став святим. "Благословіть, — запитала вона мене, — давати людям його речі на благословення?" — "Ні, — сказав я їй, — краще не треба". А інша така мати у Великий Четвер прикріпила до Розп'яття, що стояло посередині храму, фотографію своєї дитини, яку вбили німці. Вона говорила: "І мій син постраждав так само, як Христос". Жінки, які залишалися в храмі на ніч перед Розп'яттям, не стали їй заважати, дали їй спокій, щоб не ранити. А що їй було казати? Адже її душа була травмованою.

Втіха людини, яка скорбить

  Геронде, яка ж величезна сила потрібна людям, щоб не злякатися раптової смерті!

  Якщо люди осягли найглибший сенс життя, то вони знаходять сили правильно поставитися до смерті. Адже осягнувши сенс життя, вони ставляться до смерті духовно. Знаєте, скільки підлітків розбивається на мопедах! Знаєте, скільки молодих людей потрапляє в аварії на мотоциклах! Хлопці піднімають мотоцикли на заднє колесо, й у такому положенні їм дуже легко перевернутися, ударитися головою об асфальт і розбити собі голову. Вони ще вважають героєм того, хто задере мотоцикл вище за інших. "Я, — вихваляються такі підлітки, — змусив свій мотоцикл їхати на задньому колесі, як на задніх лапках, але потім я перевернувся". Бачиш, чому вчить їх диявол, бажаючи, щоб вони порозбивали собі голови? Адже, коли б вони їхали як належить, на двох колесах, то, навіть потрапивши в аварію, могли вдаритися не головою, а чимось ще й залишитися живими. Однак, якщо Бог допускає дияволу робити зло або ж допускає комусь бути неуважним, то це значить, що з диявольського зла або з людської неуважності вийде щось добре.

  Геронде, тоді чому наша Церква молиться "і допоможи охоронитися нам" від раптової смерті?

   Це справа інша. Церква просить Бога, щоб смерть не застала нас непідготовленими.

   Геронде, одна мати приходить сюди й безутішно скорбить, тому що вона послала свою дитину у справах, а ту на смерть збила машина.

   Запитай її: "Водій збив твою дитину через злобу? Ні. Ти послала її у справах, для того, щоб її збила машина? Ні. Виходить, скажи "Слава Тобі, Боже", тому що, якби машина її не збила, вона могла б піти по кривій доріжці. А зараз Бог забрав її в найвідповідніший момент. Зараз вона перебуває на Небі й не ризикує його втратити. Чому ти плачеш? Невже ти не знаєш, що ти своїм плачем мучиш дитину? Що ти хочеш: щоб твоя дитина мучилася або щоб вона радувалася? Подбай, щоб допомогти іншим своїм дітям, які живуть далеко від Бога. За ними тобі треба плакати, а не за тою, яка загинула". Так ось і вчора сюди приходила якась заплакана мати. "Бог забрав мого єдиного сина", — плакала вона, — і звинувачувала в цьому Бога. "Якщо ти, як слід, подумаєш про те, що з тобою сталося, — сказав їй я, — то прийдеш до висновку, що Бог зробив тобі честь. Він забрав до Себе маленького Ангела, забрав дитину хрещеною, не допустивши їй набути гріхів та пристрастей. Бог взяв до Себе Ангела, а ти Його за це ще й свариш? Дуже скоро ти відчуєш, як твій померлий син молиться за тебе Богові". Потім ця жінка розповіла мені про своє життя. Вона сказала, що коли була молодою, могла мати багато дітей, але тоді вона цього не хотіла.

Знаєте, скільки матерів моляться й просять, щоб їхні діти жили з Богом! "Я не знаю, що Ти зробиш, Боже мій, — говорять ці жінки, — я хочу, щоб моя дитина спаслася, щоб вона була з Тобою". Однак, якщо Бог бачить, що дитина зіб'ється з правильного шляху, що вона котиться до загибелі й нема іншого способу її врятувати, Він бере її до Себе несподіваною смертю. Приміром, Він допускає п'яному водієві збити дитину й у такий спосіб забирає її до Себе. Якби для дитини була можливість стати кращою, то Бог не допустив би нещасного випадку. Потім хміль вивітрюється з голови й у того, хто збив дитину. Чоловік приходить до тями і все наступне життя його мучить совість. "Я вчинив злочин", — говорить він і постійно просить Бога, щоб Він його простив. У такий спосіб ця людина теж спасається. А мати загиблої дитини, мучачись від душевного болю, починає жити більш зібрано, замислюється про смерть і готується до життя іншого. Так спасається й вона. Бачите, Бог за молитви матері влаштовує так, щоб спасалися людські душі. Однак, якщо матері цього не розуміють, то вони починають звинувачувати Бога! Чого ж тільки не доводиться Богові від нас чути!

Якщо людина перестає ставитися до речей по-мирському, то її душа знаходить спокій. Бо як людина може знайти істинну розраду, якщо вона не вірить у Бога і в істинне життя — у життя після смерті, у життя вічне? Коли я був у монастирі Стоміон, [поруч] у Коніці жила вдова, що постійно ходила на цвинтар і по кілька годин ридма там ридала. Вона билася головою об могильну плиту й своїми криками розбурхувала всю округу! Вона давала на цвинтарі вихід всього свого болю. Люди приходили туди, забирали її, а вона однаково поверталася. Це тривало роками. Чоловіка цієї жінки убили німці, а її дочка через кілька років після смерті батька, тільки-но виповнилося дев'ятнадцять, померла від серцевої хвороби. Так ця нещасна жінка залишилася сама. Якщо хтось подивиться на те, що сталося з нею збоку, то скаже: "Чому Бог допустив це?". І сама жінка, ставлячись до того, що сталося з нею саме так — збоку, не могла втішитися. Одного разу, коли я теж прийшов на цвинтар, щоб подивитися, що відбувається, вона почала мені говорити: "Чому Бог зробив саме так? Мій чоловік загинув на війні. У мене була єдина дочка. Бог забрав у мене і її..." Вона говорила, говорила, і звинувачувала Бога. Давши їй трохи виговоритися, я зауважив: "Я тобі теж дещо скажу. Чоловіка твого я знав.

Людиною він був дуже хорошою. Він загинув на війні за Батьківщину, виконуючи свій священний обов'язок. Бог не поставиться до нього несправедливо. Потім, після смерті твого чоловіка, Бог на кілька років залишив тобі дочку. Вона жила з тобою, і ти мала якусь розраду. Однак потім Бог, бачачи, що дівчина, можливо, збилася б [незабаром] з правильного шляху, забрав її в тому доброму налаштуванні, у якому вона перебувала. Він зробив не, щоб її врятувати". Ця вдова, хоча чоловік її був дуже тихою людиною, сама була трішки мирською. Звичайно, я не сказав їй про це прямо, не сказав їй "ти була мирською людиною", але запитав її: "Про що ти думаєш зараз? Ти любиш світ?" — "Я не хочу нікого й нічого бачити", — відповіла вона. "От бачиш, — сказав я їй, — світ помер і для тебе теж. Біль допомагає тобі й ніщо мирське тебе не цікавить. Таким чином, дуже скоро всі ви разом будете в Раю. Кому ще Бог зробив таку честь, як тобі? Ти це розумієш?" Після цієї бесіди нещасна перестала ходити на цвинтар. Як тільки — із чужою допомогою — вона змогла вловити найглибший сенс життя, то відразу ж заспокоїлася.

Геронде, я чула, що коли людина помирає насильницькою смертю, вона позбувається своїх гріхів, тому що її гріхи бере на себе вбивця.

— У людини вбитої, якщо можна так висловитися, є зм'якшуючі провину обставини. Вона може сказати Богові так: "Я б покаялася, але він мене вбив". Таким чином, важкість [її гріхів] упаде на вбивцю. Однак дехто, в кого не вистачає розуміння, каже: "Якби існував Бог, Він не дозволив би такої кількості злочинів. Він карав би злочинців". Такі люди не розуміють, що Бог залишає злочинців жити саме для того, щоб у День Суду вони не змогли виправдатися в тому, що не покаялися, незважаючи на те, що Він дав їм для цього роки. А тих, кого злочинці вбивають, Бог теж не залишить.

 

Смерть розлука на кілька років

Ми маємо зрозуміти, що в дійсності людина не вмирає. Смерть — це звичайне переселення з одного життя в інше. Це розлука на недовгий час. Приміром, якщо людина їде на рік за кордон, то її рідні прикро вражені, тому що вони розлучаться на один рік, або, якщо вона їде на десять років, вони засмучуються через цю десятилітню розлуку. Подібно до цього люди повинні сприймати ту розлуку з близькими людьми, що її приносить смерть. Приміром, якщо в людей похилого віку вмирає близька людина, то вони повинні сказати: "Років через п'ятнадцять ми знову зустрінемося". Якщо люди, у яких помер близький, ще молодий, то хай вони скажуть: "Ми знову зустрінемося років через п'ятдесят". Звичайно, людина зазнає болю через смерть рідної їй людини, однак до смерті треба ставитися духовно. Пам'ятаєте, що говорить апостол Павло? "...не скорбіть як інші, що не мають надії". Приміром, як часто я бачив би свого померлого родича, якби він залишився живий? Раз на місяць? Так треба подумати про те, що там, у житті вічному, я буду бачити його постійно. Наша тривога виправдана тільки в тому випадку, коли людина, котра померла, жила погано [ — не по-християнськи]. Приміром, якщо вона була людиною жорстокою, то нам треба за неї багато молитися — якщо ми її дійсно любимо й хочемо зустрітися з нею у житті іншому.

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

Про життя після смерті

 

Засуджені покійні

Геронде, а коли людина помирає, то чи вона відразу ж розуміє, у якому стані перебуває?

— Так, вона приходить до тями й ставить собі запитання: "Що ж я накоїла?". Але — "файда йок" — тобто в тому, що вона ставить собі таке запитання, їй вже нема користі. Приміром, п'яний, убивши свою матір, сміється, виспівує пісеньки, тому що не розуміє, що накоїв. А коли хміль вивітрюється з голови, він починає плакати, ридати, запитувати себе: "Що ж я накоїв?" Те ж саме відбувається й з тими, хто живе гріховно. Ці люди подібні до п'яних. Вони не розуміють, що роблять, не відчувають своєї провини. Однак, коли помирають, з їхньої голови вивітрюється [земний] хміль і вони приходять до тями. У них відкриваються душевні очі, і вони усвідомлюють свою провину, тому що душа, вийшовши з тіла, рухається, бачить, відчуває все з незбагненною швидкістю.

Дехто стурбований тим, коли буде Друге Пришестя. Але для людини, котра вмирає, Друге Пришестя, якщо можна так висловитися, уже настає. Тому що людина судиться в залежності від того, в якому стані її застає смерть.

  Геронде, а що відчувають зараз ті, хто перебуває в пекельній муці?

  Ці люди засуджені. Перебуваючи в темниці, вони зазнають мук відповідно до тих гріхів, які вчинили в житті земному. Ці люди чекають остаточного суду — прийдешнього Суду Христового. Але серед них є засуджені строгого й особливого режиму, а є й засуджені на більш м'які покарання.

А де зараз святі й благорозумний розбійник?

— Святі й благорозумний розбійник зараз у Раю, але вони ще не прийняли кінцеву славу, подібно до того, як і засуджені в пеклі ще не прийняли кінцевий осуд. Бог ще скільки століть тому сказав: "Покайтеся, наблизилося Царство Небесне". Але, незважаючи на це, Він все віддаляє й віддаляє час пришестя цього Царства, тому що чекає нашого виправлення. Але ми, продовжуючи перебувати в наших пристрастях і гріхах, виявляємо тим самим несправедливість до святих, тому що вони [через нас] не можуть прийняти кінцеву славу, яку приймуть після прийдешнього Страшного Суду.

 

Молитва за покійних і заупокійні служби

Геронде, чи можуть молитися душі засуджених покійників?

— Вони приходять до тями й просять допомоги, однак допомогти собі вже не можуть. Ті, хто перебуває в пеклі, хотіли б від Христа тільки одного: щоб Він дав їм п'ять хвилин земного життя на покаяння. Ми, що проживаємо на землі, маємо запас часу на покаяння, тоді як нещасні покійні вже не можуть самі поліпшити свій стан, але чекають допомоги від нас. Тому ми зобов'язані допомагати їм своєю молитвою.

Помисел підказує мені, що тільки десять відсотків засуджених покійників перебувають у стані демонічному й, будучи в пеклі, хулять Бога, подібно до того, як це роблять демони. Ці душі не тільки не просять допомоги, але й не приймають її. Та й навіщо їм допомога? Що може зробити для них Бог? Уявіть, що дитина йде з дому свого батька, розтринькує все його майно, до того ж на додачу ще й паплюжить батька останніми словами. Е-е, чим тоді може допомогти йому батько? Однак інші засуджені в пеклі — ті, у кого є трохи любочестя, відчувають свою провину, каються й страждають за свої гріхи. Вони волають про поміч й отримують відчутну допомогу від молитов віруючих. Тобто зараз Бог дає цим засудженим людям сприятливу можливість отримувати допомогу доти, поки не настане Друге Пришестя. За життя земний друг царя може поклопотатися перед ним, щоб допомогти якомусь засудженому. Подібно цьому, якщо людина — "друг" Бога, то вона може поклопотатися своєю молитвою перед Богом й клопотати, щоб душі засуджених покійників перевели з однієї "темниці" в іншу — у кращу, з однієї "камери" — в іншу, зручнішу. Вона навіть може випросити їм переведення з "камери" у яку-небудь зручнішу "кімнату" або "квартиру".

Подібно до того як, відвідуючи ув'язнених, ми приносимо їм прохолодні напої тощо й полегшуємо тим їхні страждання, так само полегшуємо страждання покійних молитвами й милостинями, які здійснюємо за упокоєння їхніх душ. Молитви живих за покійних і чинені за їхнє упокоєння служби — це остання можливість дістати допомогу, яку дає покійним Бог — до Другого Пришестя. Після кінцевого Суду можливості дістати допомогу в них уже не буде.

Бог хоче допомогти покійним, тому що Йому боляче за них, однак Він не робить цього, тому що в Нього є благородство. Він не хоче дати дияволу право сказати: "Як же Ти спасаєш цього грішника, адже він зовсім не трудився?". Однак, молячись за покійних, ми даємо Богові "право" на втручання. Треба сказати й про те, що в більше "розчулення" Бога приводять наші молитви за покійних, ніж за живих.

Тому наша Церква і встановила освячення заупокійного колива, заупокійні служби, панахиди. Заупокійні служби — це найкращий адвокат за душі покійних. Заупокійні служби мають таку силу, що можуть навіть вивести душу з пекла. І ви після кожної Божественної Літургії освячуйте коливо за покійних. У пшениці є сенс: "Сіється в тлінні, а встає у нетлінні', — говорить Святе Письмо. У миру деякі люди лінуються зварити трохи пшениці й несуть у церкву родзинки, печиво, бісквіти, щоб священики прочитали над всім цим молитву за упокоєння покійних. А на Святій Горі старенькі ченці за кожною Божественною Літургією освячують коливо і за покійних, і за Святого, празник якого святкуємо, для того, щоб мати його благословення.

   Геронде, а люди, що померли недавно, мають велику потребу в молитві?

   Ну а як же! Коли хтось тільки потрапляє у в'язницю, хіба спочатку йому не дуже важко? Будемо молитися за покійних, які не благоугодили Богові, щоб Бог якось допоміг і їм. Особливо, якщо ми знаємо, що людина була жорсткою або жорстокою — точніше, якщо вона здавалася жорстокою, тому що іноді ми вважаємо людину жорстокою, а в дійсності вона не така. А якщо така людина ще й жила гріховно, то нам треба за неї багато молитися, подавати її ім'я на поминання на Божественних літургіях, записувати її' на сорокоусти й давати біднякам милостиню за спасіння її душі, для того щоб, почувши молитву бідняків: "Хай буде благословенний її прах", Бог привернувся на милість і помилував цю людину. Таким чином, те, що не зробила сама людина, зробимо за неї ми. А от якщо в людини була доброта, хай вона і не жила добре, — то від малої молитви вона дістає велику користь. Це відбувається тому, що вона мала добре налаштування.

Я знаю випадки, що свідчать про користь, яку покійні отримують від молитви духовних людей. Одна людина прийшла до мене в келію і з плачем сказала: "Геронде, я перестав молитися за одного покійного знайомого, і він з'явився мені уві сні. "Ти, — сказав він, — не допомагав мені вже двадцять днів. Ти забув мене, і я страждаю". І дійсно, я забув про нього саме двадцять днів тому від безлічі турбот, і в ці дні не молився навіть за себе".

  Геронде, коли хтось помирає і нас просять помолитися за нього, то чи правильно буде здійснювати за його упокоєння одну чотку перші сорок днів після кончини?

  Якщо ти молишся за покійного по чотках, то разом з ним молися й за інших покійних. Навіщо поїздові їхати в таку далечінь тільки з одним пасажиром? Адже він може взяти й інших. Знаєте, скільки покійних мають потребу в молитві? Нещасні просять допомоги, і в них нема нікого, хто б за них помолився! Деякі люди дуже часто здійснюють панахиду за когось зі своїх покійних родичів. Але від цього не отримує допомоги навіть та людина, за яку відбувається молитва, тому що така молитва не дуже-то бажана Богові. Якщо вони вчинили за цього покійного стільки заупокійних богослужінь, то хай одночасно моляться й за інших покійних.

  Геронде, іноді я починаю тривожитися за спасіння свого батька, тому що він не мав з Церквою ніякого зв'язку.

  Ти до останнього моменту не можеш знати, яким буде Суд Божий. Коли тебе це турбує? Щосуботи?

  Я не стежила. А чому щосуботи?

  Тому що субота — це день покійних, покійні мають на нього право.

   Геронде, а ті покійні, за яких нікому помолитися? Чи отримують вони допомогу від молитов людей, які моляться за покійних взагалі — не називаючи конкретних імен?

   Звичайно, отримують. Я, молячись за всіх покійних, бачу уві сні й своїх батьків, тому що вони радуються молитві, яку я здійснюю. Щоразу, коли в мене в келії служиться Божественна літургія, я здійснюю і загальну заупокійну літію за всіх покійних, молюся за покійних королів, архієреїв і так далі. А наприкінці говорю "і за тих, кого нема кому пом'янути". А якщо іноді я опускаю молитву за покійних, то мої знайомі померлі являються мені. Один мій родич був убитий на війні, і я не записав його імені для поминання на заупокійній літії, тому що воно було записано для поминання на проскомідії разом з іншими, які полягли смертю хоробрих. І ось я побачив цю людину на весь зріст. Він стояв переді мною під час заупокійної літії. І ви подавайте для поминання на проскомідії не тільки імена хворих, але й імена покійних, тому що покійні мають у молитвах більшу потребу.

 

Найкраще поминання покійних

Корисніше, ніж всі поминання й заупокійні служби, які ми можемо вчинити за покійних, буде наше уважне життя, та боротьба, яку ми здійснюємо заради того, щоб позбутися своїх недоліків й очистити душу. Адже результатом нашої свободи від речей матеріальних і від душевних пристрастей буде не тільки те, що самі ми відчуємо полегшення. Полегшення відчують і покійні праотці всього нашого роду. Покійні відчувають радість, якщо їхній нащадок живе з Богом. Якщо ми не перебуваємо в доброму духовному стані, то наші покійні батьки, дід і прадід, всі наші предки страждають. "Поглянь-но, як живе наш нащадок!" — кажуть вони й страждають. Однак, якщо ми перебуваємо в доброму духовному налаштуванні, вони радуються, тому що були співробітниками Бога в нашому народженні, й Бог деяким чином зобов'язаний їм допомогти. Тобто покійним буде радість, якщо ми почнемо подвиг і постараємося благоугодити Богові своїм життям. Роблячи так, ми зустрінемося з нашими покійними в Раю, і всі разом будемо жити в житті вічному.

Із цього випливає, що варто трудитися й вести боротьбу з нашою ветхою людиною, щоб ставши новою, вона вже не шкодила ні собі, ні іншим людям, але допомагала і собі, і іншим — чи то вони живі, чи покійні.

 

Дерзновенність праведників до Бога

Геронде, у листі до початкуючих ченців Ви пишете: "Істинні ченці розуміють, що те, що вони отримують у цьому житті, є лише частина райської радості і що в Раю ця радість буде більшою. Але при цьому через велику любов до свого ближнього вони хочуть ще пожити на землі, щоб допомогти людям молитвою, і клопотати, щоб у справи світу втрутився Бог і світ дістав допомогу".

— Читай: "Ченці хочуть пожити на землі, для того, щоб страждати разом з людьми й допомагати їм молитвою".

Геронде, а в житті іншому справленій чернець теж своєю молитвою буде допомагати людям?

  Він допомагатиме їм своєю молитвою і у житті іншому, але тоді він не буде страждати, тоді як зараз він з ними співстраждає. Він не живе на землі приспівуючи, "зі щасливими очима й сяючим обличчям"! Однак, чим більше страждання чернець зазнає за свого ближнього, тим більшою божественною розрадою йому віддається, і ця винагорода деяким чином сповіщає ченця, що його ближній отримав користь. Ця райська радість є божественною винагородою за болі, які він зазнає за свого брата.

  Геронде, тобто святі, у котрих ми просимо допомоги, не співчувають разом з нами?

  Так, брате мій, — бо там же нема болю! Де їм страждати? У Раю? "Де нема ні хвороби, ні печалі, ні зітхання". Хіба не так говориться про Рай? Крім того, святі [з власного досвіду] знають про ту божественну винагороду, що її дістануть люди, які мучаться в цьому житті, і це знання радує їх. Бо інакше і Сам Бог, маючи стільки любові, стільки жалю, як би міг витримати цей великий людський біль? Він може його витримати, тому що знає про ту божественну винагороду, що чекає людей, які страждають. Тобто, чим більше мучаться люди тут, тим більшу небесну винагороду Бог відкладає їм на Небі. А от ми всього цього не бачимо й тому співчуваємо тим, кому боляче. Але якщо людина хоча б трохи бачить, що чекає на тих, хто страждає, у житті іншому, і знає про божественну винагороду, яку вони дістануть, то її страждання не настільки велике.

Геронде, а якщо ми просимо Бога допомогти покійному, котрий не має потреби в цій допомозі? Тоді наша молитва є марною?

— Як же вона може бути марною? Коли ми говоримо: "Упокій раба Твого (ім'я)", а ця людина в житті іншому перебуває біля Бога, то вона на нас не ображається. Навпаки: наша молитва приводить її в розчулення. "Поглянь-но, — говорить вона, — я в Раю, біля Бога, а вони переживають". Так наша молитва діє на любочестя цієї людини, і, молячись за нас Богові, вона допомагає нам ще більше. Але, крім того, звідки ти знаєш, у якому стані перебуває той чи інший покійний? Звичайно, насамперед треба молитися за тих, про кого ти знаєш, що своїм земним життям вони засмутили Бога. Потім треба молитися за інших подібних покійних, а після цього — молитися за всіх покійних взагалі.

 

Прийдешній Страшний Суд

   Геронде, як очищається душа?

   Якщо людина потрудиться в зберіганні й плеканні заповідей Божих, якщо вона здійснює роботу над собою, якщо вона очищається від пристрастей, то її розум просвічується. Вона підноситься на висоту споглядання, і її душа стає такою, якою була душа людини до падіння первозданних людей. У такому стані людина перебуватиме після воскресіння мертвих. Однак,

зовсім очистившись від пристрастей, людина може побачити воскресіння своєї душі ще до загального воскресіння. Якщо це відбудеться, то її тіло буде ангельським, безтілесним, і матеріальна їжа їй не буде потрібна.

  Геронде, а як буде відбуватися Страшний Суд?

  На Страшному Суді в одну мить буде відкрито, у якому стані перебуває кожна людина. Кожен сам піде в те місце, якого він гідний. Кожен, як на екрані телевізора, буде бачити й своє власне непотребство, й духовний стан іншого. Людина як у дзеркало буде вдивлятися у свого ближнього й, прихиливши голову, піде на своє місце. Приміром, невістка в житті земному сиділа перед своєю свекрухою нога за ногу, а свекруха зі зламаною ногою піклувалася про її, невістчиного, сина — свого онука. Якщо на Страшному Суді ця невістка побачить, що Христос поміщає її свекруху в Рай, а саму її туди не беруть, то вона не зможе нічого заперечити й запитати Христа, чому Він це робить. Адже та земна сцена буде стояти в неї перед очима. Вона буде пам'ятати, як її свекруха зі зламаною ногою доглядала за онуком, і не наважиться піти в Рай. Та й сама вона не зможе поміститися в Раю. А, приміром, ченці побачать ті труднощі, ті випробування, які переживали люди мирські, побачать, як вони їх переборювали. Якщо ченці жили неправильно, то вони, понуривши голову, самі підуть у те місце, якого заслуговують. Черниці, які не догодили Богові, побачать на Страшному Суді матерів-героїнь, які не давали чернечих обітниць, не мали тих благословень і сприятливих можливостей, які мають черниці, і, незважаючи на це, здійснили подвиг і досягли високого духовного налаштування. Як же, бачачи все це, засоромляться черниці за дріб'язковість і низькість, якими вони займалися й від яких самі ж мучились! Ось так, говорить мені помисел, — мине Страшний Суд. Тобто на Страшному Суді Христос не буде говорити: "Иди-но сюди, що ти там накоїв?" або "Ти підеш у пекло, а ти в Рай". Ні: кожна людина, порівнюючи себе з іншим, сама піде в те місце, якого вона заслуговує.

 

Майбутнє життя

Геронде, я принесла солодощі, щоб Ви почастували сестер.

— Поглянь-но, як вони радіють! У житті іншому ми будемо говорити: "Яким же дурницям ми радувалися! Як же нас тоді ці глупства хвилювали!" А зараз, у-у-у, наше серце просто стрибає від цих радощів.

  Геронде, а як нам зрозуміти [суєтність цих радощів] уже зараз?

  Якщо ви зрозумієте це зараз, то не скажете так у житті майбутньому. Що не кажи, але ті, що живуть там, на Небі, живуть добре. Знаєш, яким на Небі займаються рукоділлям? Безперестанним славослів'ям Бога.

  Геронде, чому мертве тіло називається "останками"?

  Тому що тіло — це те, що залишається на землі після людини, після її смерті. Основна людина – душа — йде на Небо. На прийдешньому Суді Бог воскресить і тіло людини, щоб вона була суджена разом з ним, тому що людина разом з ним жила і грішила. У житті іншому всі матимуть однакове тіло - тіло духовне, всі будуть однакового зросту: і маленькі, і високі, всі будуть однакового віку: і юнаки, і старі, і діти — оскільки у всіх людей однакова душа. Тобто в житті іншому у всіх людей буде той самий ангельський вік.

Геронде, а в майбутньому житті ті, хто перебуватиме в пеклі, чи зможуть бачити тих, хто буде в Раю?

— Уяви, що вночі в кімнаті горить вогонь. Ті, хто стоїть на вулиці, бачать тих, хто перебуває в цій світлій кімнаті. Так само й ті, хто буде перебувати в пеклі, бачитимуть тих, хто буде перебувати в Раю. І це буде для них ще більшою мукою. І уяви знову: ті, що вночі перебувають на світлі, не бачать тих, хто стоїть на вулиці в темряві. Так само й ті, хто перебуває у Раю, не побачать тих, хто в пеклі. Бо якби ті, хто перебуває в Раю, бачили грішників, котрі мучаться, то їм було б боляче, вони вболівали б через їхню гірку долю й не могли б насолоджуватися Раєм. Але в Раю "нема хвороби...". Ті, хто в Раю, не тільки не будуть бачити тих, хто в пеклі — вони навіть не будуть пам'ятати, чи мали вони брата, чи батька, чи матір, якщо й ті не будуть у Раю разом з ними. "І того ж дня загинуть його задуми"*, — говорить псалмоспівець. Бо якщо ті, що перебувають в Раю, будуть пам'ятати про своїх родичів, котрі мучаться в пеклі, то який же це для них буде тоді Рай? І мало того: ті, хто в Раю, будуть думати про те, що інших людей [крім тих, хто перебуває в Раю] нема. Так само вони не пам'ятатимуть й про ті гріхи, яких допустилися в житті земному. Якщо вони будуть пам'ятати про свої гріхи, то від любочестя не зможуть змиритися з думкою, що засмутили Бога.

Треба сказати й про те, що радість, яку відчуватиме кожна людина в Раю, не буде однаковою. В одного буде наперсток радості, в іншого — чашка радості, у третього — ціле озеро радості. Однак кожен відчуватиме себе наповненим, і ніхто не буде знати — скільки радості, скільки божественних веселощів відчуває інший. Благий Бог влаштував так, тому що, якби одна людина знала про те, що інша відчуває більшу радість, ніж вона, то Рай не був би Раєм, тому що тоді й у Раю почалися б [заздрості, подібні до земних:] "чому він відчуває більшу радість, а я меншу?". Тобто кожен у Раю побачить славу Божу відповідно до чистоти своїх духовних очей. Однак ця гострота духовного зору [слави Божої] не буде визначена Богом. Вона залежатиме від чистоти кожної окремої людини

А от дехто, Геронде, не вірить у те, що є пекло і Рай.

— Не вірить у те, що є пекло і Рай? Але якщо нема Раю і пекла, то як мертві можуть існувати в небутті? Адже вони — душі! Бог безсмертний [за суттю], а людина безсмертна за Благодаттю. Отже, і в пеклі вона теж залишиться безсмертною. Крім того, навіть у цьому земному житті наша душа якоюсь мірою переживає Рай або пекло — відповідно до того стану, у якому перебуває. Якщо людину мучать докори сумління, якщо вона відчуває страх, зніяковілість, душевну тривогу, розпач або ж одержима ненавистю, заздрістю й тому подібним, то вона [ще в земному житті] живе в пекельній муці. А от якщо в людині є любов, радість, мир, лагідність, доброта й подібне цьому, то вона живе в Раю. Вся основа — це душа. Адже це вона відчуває і радість, і біль. Спробуй-но підійди до померлого й почни говорити йому найприємніші для нього речі, наприклад: "Приїхав твій брат з Америки", або щось подібне до цього. Він нічого не зрозуміє. Якщо ж ти накинешся на нього й переламаєш йому руки й ноги, то він теж нічого не зрозуміє. Із цього виходить, що в людині відчуває не що інше, як душа. Хіба все це не змушує задуматися тих людей, які сумніваються в існуванні пекла й Раю? Або, припустимо, ти бачиш прекрасний приємний сон. Ти радуєшся, твоє серце солодко б'ється, і ти не хочеш, щоб цей сон закінчувався. Ти прокидаєшся, і тобі шкода, що ти прокинувся. Або ж ти бачиш сон поганий. Приміром, сниться, що ти впав і поламав собі ноги, у сні ти страждаєш і плачеш. Від страху прокидаєшся з мокрими очима, бачиш, що з тобою нічого не сталося й радісно вигукуєш: "Слава Богові, що це був сон!" Тобто до цього причетна душа. Бачачи поганий сон, людина страждає більше, ніж вона страждала б у дійсності, подібно до того, як хворий уночі страждає більше, ніж удень. Так само, коли людина помре й піде в пекельну муку, для неї це буде більш скорботним [ніж той стан пекельної муки, що вона, можливо, переживала на землі]. Уявіть, що людина вічно переживає жахливий сон і вічно мучиться. У земному житті ти і впродовж кількох хвилин не можеш терпіти поганий сон. А уяви — не доведи, Господи! — перебувати в скорботі [вічно]. Тому в пекло краще не потрапляти. Що ви на це скажете?

   Геронде, ми стільки часу б'ємося, щоб не потрапити в пекло. Так що ж, по-вашому, ми туди все-таки потрапимо?

   Якщо в нас не буде розуму, то потрапимо. Я нам ось чого побажаю: вже якщо в Рай, так всім, а вже якщо в пекло — то нікому... Правильно кажу, чи ні? Будемо дуже невдячні, якщо після всього, що Бог зробив для нас, людей, ми потрапимо в пекельну муку і засмутимо Його. Та не доведи, Боже, — щоб не тільки людина в пекло потрапила, але навіть і пташка.

Нехай Благий Бог дасть нам добре покаяння, щоб смерть застала нас у доброму духовному налаштуванні й ми знову повернулися в Його Небесне Царство. Амінь.