ЧАСТИНА ПЕРША

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЛЮБОВІ

«Церква діє за допомогою любові, а не так, як законники. Церква дивиться на все з довготерпінням і прагне допомогти кожному, що б він не накоїв, яким би грішником він не був»

ГЛАВА ПЕРША

Збайдужіле покоління

Байдужість до Бога призводить до байдужості до всього іншого.

Що це там за звук такий?

Літак, Геронде.

Зачини-но вікно, щоб він ще, чого доброго, сюди не залетів! При такому очманінні, до якого дійшов світ, потихеньку і до цього може дійти! Розіслалося все: сім'я, освіта, державні служби... А вони й у вус не дують! Нічого-бо не мають у собі...

  Геронде, хто винен у тому, що ми докотилися до такого стану?

  Кажучи загалом, хочу підкреслити, до чого дійшла байдужість. Піди у будь-яку школу і побачиш, наприклад, якщо вікна відкриті і рами б'ються од вітру, то це велика робота — підійти дитині і зачинити їх, щоб скло не побилося. Будуть ловити гав, дивитися, як вікна розбиваються, ходити повз них, начебто нічого не відбувається. Байдужість! Один офіцер, він був відповідальним на складах, розповідав мені: «Страшенно мучуся, щоб знайти нормального солдата для охорони складу із ПММ , щоб інші його не підпалили чи він сам через неуважність не кинув якогось недопалка».

Дух тепло-холодності, мужності нема зовсім! Ми вкрай зіпсувалися! Як нас ще Бог терпить? А колись яке було достоїнство, яке любочестя! У війну 1940-го року на кордоні італійці іноді спілкувалися з нашими прикордонниками і відвідували їх на грецьких заставах. І подивіться, яке було в греків любочестя: одного разу, коли італійці прийшли на грецьку заставу, греки взялися готувати їм каву. Тоді якийсь грек-офіцер дістає перед ними пачку грошей, купюри по п'ятдесят, по сто драхм, а тоді гроші мали вартість, і кидає їх у вогонь для розпалювання, щоб показати італійцям, що грецька держава багата. Італійці від здивування язик проковтнули. Ось це була жертовність!

А сьогодні і до нас дійшов той дух, що жив у комуністичних державах. У Росії, незважаючи на те, що цього року був врожай, знаєте, який буде голод! Не зібрали своєчасно пшеницю — вийшли жати аж восени. Жнуть восени? Бо якщо пшениця не їх власна, то як же вони будуть про неї дбати і підуть її жати! Життя в них — самі суцільні примусові роботи. У них нема завзятості створювати щось, тому що стільки років вони не творили. І з цим розхлябаним духом, який з'явився, з цією байдужістю вся держава пішла на дно. Йде дощ, а вимолочена пшениця сушиться на току. їм нема до цього діла. Прийшов час йти геть, йдуть, а дощ псує пшеницю.

Наступного дня прийдуть у визначений час збирати те, що залишилося! Тоді як, якщо твоя власна пшениця лежить на гумні і почався дощ, — хіба ти даси їй пропасти? Спати не будеш, щоб її врятувати. І тоді від втоми ти будеш відчувати радість, задоволення.

Байдужість до Бога призводить до байдужості до всього іншого, призводить до розпаду. Віра в Бога — велика справа. Людина служить Богові, а потім любить своїх батьків, свій дім, своїх рідних, свою роботу, своє село, свою область, свою державу, свою Батьківщину. Той, хто не любить Бога, своєї сім'ї, той не любить нічого. І, природно, що Батьківщини своєї він не любить, тому що Батьківщина — це велика сім'я. Я хочу сказати, що все починається з цього. Людина не вірить у Бога і не рахується потім ні з батьками, ні з родиною, ні з селом, ні з Батьківщиною. Ось саме це і хочуть зараз розкласти, для чого і насаджують цей стан розхлябаності. Мені написав поліцейський: «Не можу приїхати, тому що навалилося багато роботи. Нас у районі залишилося двоє, тоді як повинно бути восьмеро». Чуєш, що діється! Ні, щоб додати ще двох, то ні, — вони лише двох залишають!

Але, на щастя, є і винятки. Одного разу прийшов якийсь батько і каже мені: «Помолись за Ангелоса, інакше його уб'ють». Я його сина знав ще малою дитиною, а тепер уже він був в армії на строковій службі. «Чому, — запитую, — що трапилося?» Він розповідає: «Якось він побачив, як інші солдати, замість того, щоб виконувати свої службові обов'язки, грали в карти. Він зробив їм зауваження, його не послухали. Потім він подав на них рапорт, тоді один з тих, що грали, почав погрожувати, що вб'є його». — «Слухай, — відповідаю, — вбити його він не вб'є. Але я буду молитися, щоб Ангелоса не віддали під трибунал за те, що і він не грав у карти!»

А почувши про інший випадок, я сказав: «Слава Богу, є ще греки, що уболівають за свою Батьківщину». Один пілот, коли турецькі літаки порушили кордон, спробував їх трохи обігнати, щоб зробити фотознімок на доказ того, що вони порушили кордон. Інший пілот кричав йому по рації: «Залиш ти його!» Але той наполягав, старався. У турка літак був більшим, і летів він швидше, до того ж так низько, що грек, бідний, залетів у море! А є такі, що тільки прогулянками на літаку займаються! Ось як відрізняються люди один від одного!

Людині необхідно усвідомити смисл добра, відчути його необхідність, інакше буде тільки суцільна розхлябаність. Спробуй відправ кого-небудь примусово воювати! Він буде намагатися відтіля втекти та звідси зникнути. Однак, зрозумівши, яке зло принесе ворог, сам потім піде і запишеться добровольцем.

 

Сьогодні люди крутяться навколо самих себе.

—Колись у мене на Батьківщині, у Фарасах, говорили: «Якщо в тебе є робота, то не залишай її на завтра. Якщо в тебе є добра страва, то залиш її на завтра — може прийти гість». Зараз думають так: «Роботу залишимо, може завтра прийде хтось і нам допоможе. А добру страву давай-но з'їмо самі сьогодні ж увечері!» Більшість людей нині крутяться навколо себе, думають тільки про себе. Припустимо, почалася злива. От побачите: більшість з вас подумають про те, чи не розвішана в них білизна, і побіжать її знімати. Поганого в цьому нічого нема, але далі цього вони не йдуть. Білизна, якщо і намокне, висохне знову. А як тим, хто в цей час молотить на току? Чи боляче вам за них, чи помолитесь ви за них? Чи в грозу, коли спалахують блискавки, ще питання, чи знайдуться п'ять-шість душ, щоб згадати про тих бідолах, які працюють в полі, чи про тих, хто працює в теплицях. Тобто людина не думає про іншу людину, не виходить з власного «я», але постійно крутиться навколо себе самої. Однак, обертаючись навколо себе, вона має своїм центром себе, а не Христа. Вона поза тією віссю, якою є Христос. Якщо людина хоче досягти того, щоб думати про ближнього, то її розум повинен бути спочатку [утверджений] у Христі. Тоді вона думає і про ближнього, а потім думає і про тварин, і про всю природу. її «радіостанція» включена, і, як тільки приходить сигнал, — вона поспішає на допомогу. Якщо ж розум її не в Христі, то не працює її серце, і тому вона не любить ні Христа, ні ближнього, ні тим більше природу — тварин, дерева, рослини. Якщо ви будете поводитися так, як зараз, то як вам дійти до спілкування з тваринами, з птахами?! Якщо птах впаде з даху, то ви будете його годувати, але якщо ж не впаде, то ви про це і не подумаєте. Я бачу птахів і кажу: «Треба їх, бідних, нагодувати!» — сиплю крихти і водичку ставлю, щоб вони попили. Бачу на деревах хворі гілки, відразу хочу їх обрізати, щоб вони не заразили інші гілки. Чи б'ються, ляскають двері, вікно — подумки я туди. Себе, якщо мені щось потрібно, забуду, але подивлюся: не поламалися б двері, вікно, не було б якоїсь шкоди. Про себе я думаю між іншим. Якщо хтось думає й уболіває за творіння, то наскільки більше він думає про їх Творця! Якщо ж людина не поводиться так, то як вона прийде до злагоди з Богом?

І ще: виходячи на вулицю, киньте погляд навколо. Можливо, хтось, чи через неуважність, чи зі злості (бажаю, щоб ніхто не робив зла) щось кинув, і загорівся вогонь. Тому подивіться. Це теж відноситься до духовної царини, бо й у цьому погляді присутня любов. Я, коли виходжу з келії, подивлюся вниз, подивлюся на дах, понюхаю, чи не пахне горілим. Інша справа, якщо в тебе така віра, що, коли почнеться пожежа і ти станеш молитися, то пожежа згасне. Якщо ж такого нема, то треба діяти [і по-людськи]. Чи коли долинає грім, я прислухаюся, що це: гармата, навчання йдуть, щось підривають? Туди відразу ж спрямовується мій розум, і я починаю молитися про те, що відбувається. З тим, хто байдужний до себе через любов до інших, перебуває велика Божа опіка, і всі люди піклуються про нього.

Але сьогоднішнє покоління — це покоління байдужості! Більшість тільки для параду і годиться. Коли щось трапиться, то не скажи їм: «Обороняйтеся!» Втім, вже й парадів зараз не хочуть! Колись ходили на паради, слухали марші, у них усередині щось трепетало. Сьогодні серед нас, греків, є розхлябаність. Звичайно, іншим народам ще гірше, тому що в них нема ідеалів. Чи бачиш, у греків є ціла купа недоліків, але є і дар від Бога — любочестя і завзяття. Все-то їм свято! В інших народів і слів таких у словнику нема.

 

Ми відповідальні

—Прийшов до мене в келію один атеїст з голови до п'ят. Наговорив усілякого, а потім заявляє. «Я іконоборець». Ось так: почав з того, що ні в що не вірив, а дійшов аж до іконоборства! «Ах ти, кажу, безбожнику, та коли ти ні в що не віриш, тоді навіщо говориш мені, що ти іконоборець? В часи іконоборства деякі християни від надмірної ревності впали в оману, дійшли до іншої крайності, але потім Церква розставила все по своїх місцях. Не було таких, що вони не вірили». І, між іншим, цей атеїст схвалював весь сьогоднішній стан речей. Посварилися ми з ним. «Так, добре, — кажу, — що ж це за справи? Судді бояться судити. Люди подають позови на злочинців, але потім позивачам погрожують, і їм доводиться брати позови назад. І хто, зрештою, всім цим заправляє? Тобі що, подобається таке? Схвалюєш їх? Та ж ти сам злочинець! За цим ти прийшов? А ну, геть звідси!» Вигнав я його.

Геронде, не боїтеся ви, що так говорите?

—Чого мені боятися? Могилу я собі уже викопав. Якби не викопав, то мене турбувало б, що комусь іншому треба буде витрачати силу і копати. А зараз залишиться тільки кілька бляшанок землі кинути...

Знаю ще одного безбожника, хулителя, якому дають виступати по телебаченню, незважаючи на те, що він вимовив найзневажливіші слова на Христа і на Матір Божу. І Церква мовчить і не відлучає цих богохульників. Церкві треба було б відлучати таких. Відлучити шкода, чи що?

  Геронде, а що вони зрозуміють, якщо їх відлучать, адже вони все одно нічого не визнають?

  Принаймні, буде видно, що Церква висловлює свою думку.

  Мовчання, Геронде, це все одно, що визнавати таке?

  Так. Хтось написав щось зневажливе про Божу Матір, і всі мовчали. Звертаюся до одного такого: «Не бачиш, що пише такий-то?» — «Е, — відповідає, — що з ним зробиш? Забруднишся, якщо зв'яжешся з ними». Бояться говорити.

  А чого він злякався, Геронде?

  Боїться, щоб про нього нічого не написали, щоб не виставили його перед усіма, і терпить хулу на Божу Матір! Давайте не будемо чекати, поки хтось інший витягне змію з нори, щоб ми залишалися спокійними. Не відсутність любові. Потім людиною починає рухати розрахунок. Тому і розповсюджений зараз такий дух: «Давайте з таким-то будемо в [добрих] стосунках, щоб він нас хвалив. А з таким-то давайте дружити, щоб він нас не зганьбив, щоб нас не вважали дурниками, щоб нам не стати жертвами!» А хтось мовчить через байдужість: «Промовчу, — думає, — щоб про мене в газетах не написали». Тобто більшості абсолютно байдуже. Зараз ще щось потрохи почало мінятися, але ж стільки часу ніхто нічого не писав. Давно (багато] років тому, я накричав на якогось [чоловіка] на Святій Горі. «Патріотизму в тебе забагато», — сказав він мені тоді. А недавно він приїхав, знайшов мене і почав: «Все розіслали: сім'ю, виховання...» От коли прийшла моя черга відповісти йому його ж словами. «Патріотизму, — кажу, — у тебе забагато!»

Увесь цей стан справ призвів до чогось поганого і до чогось доброго. Погано те, що навіть люди, які щось мають всередині себе, байдужіють і говорять: «Хіба я зможу змінити ситуацію?» А добре те, що багато хто почав задумуватися і змінюватися. Деякі приїжджають, знаходять мене і намагаються знайти виправдання якомусь злу, що вони зробили раніше. Це тому, що вони задумалися.

Тобто, Геронде, ми повинні завжди сповідувати свою віру?

—Необхідно розмірковувати. Є випадки, коли не варто говорити вголос, і є випадки, коли ми повинні відважно сповідувати нашу віру, тому що якщо ми промовчимо, то будемо відповідати. У ці важкі роки кожен з нас повинен робити те, що можливо по-людськи, а те, що по-людськи неможливо, залишати на волю Божу. Так наша совість буде спокійна, тому що ми робили те, що могли. Якщо ми не збунтуємося, то піднімуться з могил наші предки. Вони стільки вистраждали за Батьківщину, а що робимо для неї ми? З Православною Елладою, її Переданнями, її святими і її героями воюють самі греки, а ми мовчимо! Це ж страшно! Я сказав комусь: «Чому ви мовчите? Куди годиться те, що творить такий-то?» Він відповідає: «А що говорити? Він же весь засмердівся». — «Якщо він весь засмердівся, то чому ви мовчите? Всипте йому!» Нічого подібного, йому дають спокій! Одному політику я влаштував прочуханку. «Скажи, — кажу, — "Я з цим не згоден"! Це буде по-чесному! Ти що, хочеш, щоб було зручно тобі, а все інше хай руйнують?»

Якщо християни не стануть сповідниками віри, не протистоятимуть злу, то [руйнівники] знахабніють ще більше. Якщо ж християни протистоятимуть, то ті ще подумають. Але і теперішні християни — не бійці. Перші християни були міцними горішками: вони змінили увесь світ. І у візантійську епоху — якщо з церкви забирали одну ікону, то народ бунтував. Христос перетерпів розп'яття для того, щоб нам воскреснути, а ми байдужі! Якщо Церква мовчить, щоб не вступити в конфлікт з державою, якщо митрополити мовчать, щоб бути з усіма в добрих стосунках, тому що їм допомагають з гуманітарними закладами і т.п., якщо і святогорці мовчать, щоб їх не позбавили економічної допомоги, тоді хто ж буде говорити? Я сказав одному ігумену: «Якщо вам заявлять, що припинять виплати, тоді ви дайте відповідь, що зі свого боку припините приймати прочан, щоб вони почухали потилицю». Викладачі богослов'я теж сидять тихіше води. «Ми, — твердять, — державні службовці: втратимо зарплату і як потім будемо жити?» Монастирі, між іншим, ще і на пенсіях піймали. А чому я не хочу брати навіть цієї скромної пенсії ОГА? Навіть якщо чернець застрахований у них по страховці ОГА, це все одно нечесно. Якщо він у них застрахований як незаможний — тоді так, це робить йому честь, але в ОГА його страхувати навіщо? Чернець залишив великі пенсії, пішов зі світу, прийшов у монастир — і знову йому платять пенсію! І до того дійдемо, що заради пенсії зрадимо Христа!

  Геронде, а як бути, якщо, наприклад, черниця пропрацювала стільки-то років учителькою і тепер має право на пенсію?

  Це ще куди не йшло. Але я тобі ось що скажу: якщо вона і цю пенсію куди-небудь віддасть, то Христос їй дасть добру пенсію!

 

Я бачу, що нас очікує, і тому мені боляче

Роки минають, і які тяжкі роки! Труднощі ще не закінчилися. Казан вирує. І якщо хтось не укріплений, то як він поведеться, опинившись у складній ситуації? Бог не сотворив людей нездатними до успіху. Нам потрібно виплекати в собі любочестя. І якщо справді, Боже збав, почнеться тряска, чи багато хто встоїть на ногах? Перед війною сорокового року в Коніці, поруч з моєю столярною майстернею був ринок, на якому із сіл привозили кукурудзу, пшеницю і т.п. Коли бідні селяни привозили продавати кукурудзу на ринок, то деякі «багаті» — а які вони були багаті, так, одержували в банках якісь відсотки — копали її ногою і запитували: «Скільки»? Коли прийшла війна і їм самим довелося все розпродати, то один посміхався: «День добрий!». Інший чемно запитував: «Чи нема в тебе кукурудзи?» Тому зараз дякуйте Богові за все. Постарайтеся бути мужніми. Піднатужтесь трішки. Я бачу, що нас очікує, і тому мені боляче. А знаєте, що витримують християни в інших країнах? У Росії — на каторгах! Такі труднощі! Які там духовні книги! Албанію навіть не беремо до уваги! їсти нічого. Не залишили ні церков, ні монастирів. Імена і ті поміняли, тому що не хотіли, щоб чулися християнські імена. Навіть в Америці таке: православних небагато, вони розсіяні по різних місцях і, знаєте, як мучаться? Якщо нема [поблизу] православної громади, то поїздом годинами їдуть у якусь далечінь для того, щоб побути на службі. Для того щоб порадитися в якійсь проблемі, приїжджають на Святу Гору! [Тому] цей розхлябаний дух, що живе в Греції, є велика невдячність.

Скількох святих явить Бог у колишніх комуністичних країнах! Мученики! Вони зважилися на смерть. Високі посади займали і не погоджувалися з законами, коли ті були противні Божому закону. «Я не згоден; убийте мене, посадіть мене до в'язниці», — говорили вони, щоб не спокусилися й інші. А в нас багато хто без примусу виявляють таку байдужність. Якби вони знали, що таке труднощі, війна чи лихоліття, то дивилися б на речі по-іншому. Тому що зараз начебто нічого не відбувається. Це коли б людина, скажімо, на літо прилітала б з Австралії в Грецію, а восени, коли в Австралію приходить весна, летіла назад. З весни у весну, а зими не бачить. Навіть і не знає, яка вона, зима; ні негоди, нічого такого не відає.

  Геронде, як допомогти байдужій людині?

  Треба змусити її по-доброму занепокоїтися, спантеличити, щоб вона сама захотіла собі допомогти.

Для того, щоб дати іншій людині води, треба, щоб вона хотіла пити. Спробуй, присилуй їсти того, у кого нема до того бажання, — та його знудить. Якщо інша людина [чогось] не хоче, то я не можу позбавити її волі, вільного волевиявлення.

 

Виправдання невіданню нема

  А можливо, Геронде, деякі байдужі через невідання?

  Яке там ще невідання! Я тобі розповім про невідання: філолог з Халкідики не знав, що таке Свята Гора! Якийсь німець, учитель, розповів йому про Святу Гору, і вони приїхали разом. Німець, хоча і був протестантом, знав, скільки на Святій Горі монастирів, і навіть, де які святі мощі. Є виправдання такому невіданню? Інший житель Халкідики дістав пораду приїхати до мене за допомогою від свого знайомого з Америки. З Америки! Зараз ще розповім: прийшов до мене в келію чоловік із Флоріни. «Ти із самої Флоріни?» — запитую. «Так, — відповідає він, — із самої». — «У вас там, — кажу, — митрополит хороший». — «Він у якій команді грає?» — запитує. Думав, що це футболіст! Так він був на футболі помішаний, що навіть свого Владику не знав. Бо Кандіотіса, принаймні, усі знають. Такому невіданню виправдання нема.

Ні, сьогодні у світі нема виправдання невіданню. Не вистачає доброї прихильності, любочестя. Той, у кого є добре налаштовування пізнати Христа, пізнає Його, звернеться [до Нього]. І нехай поруч з ним не виявиться ні богослова, ні ченця, і він не почує слова Божого, але, якщо в нього є добре налаштовування, то приводом для його звертання стане чи якась змія, чи звір, блискавка, повінь чи яка-небудь інша подія. Бог допоможе йому. Юнак-анархіст із Греції поїхав до Німеччини. Там його посадили у виправний дім, тому що він зв'язався з наркотиками і т.п. Нічого йому не допомагало. Хтось у виправному домі дав йому Євангеліє. Він прочитав його і відразу змінився. Вирішив: «Поїду в Грецію, там Православ'я». Повернувся у своє село, рідня насіла, щоб його оженити. Оженили, з'явилася дитина. Молодий батько читав Євангеліє, ходив до церкви, у свята не працював. Інші, бачачи, що він так живе, говорили: «Він від читання Євангелія поїхав розумом, збожеволів». Дружина незабаром його покинула, забрала зі собою і дитину. Коли пішла дружина, то він залишив все, що в нього було там, у селі: угіддя, трактор — усе, що мав, і пішов у печери служити Богові. Якийсь духівник сказав йому: «Ти повинен спершу знайти свою дружину, все залагодити з нею, а потім уже вирішити, що тобі робити». Що ж, поїхав він у Салоніки шукати дружину. Він вірив, що коли йому так сказав духівник, то Христос йому її явить. У Салоніках Христос не явив йому дружини. Познайомився він, між іншим, з якимись німцями, навчив їх віри, і один з них охрестився. Ці німці взяли йому квиток до Афін, але і там дружина не знайшлася. Німці знову купили йому квиток, і він поїхав на Кріт. Влаштувався там на якусь роботу і пішов до одного духівника. Той, почувши про його проблему, говорить: «А твоя дружина і твоя дитина, випадково, не так-то виглядають? Приїхала нещодавно одна жінка і десь тут працює». І докладно описав гостеві його дружину. «Напевно, вона», — говорить той. Духівник повідомив дружину. Та, як тільки побачила чоловіка, заціпеніла. «Ти мене, — каже, — за допомогою чаклунства знайшов. Ти чаклун». Залишила його й утекла, перш ніж він встиг що-небудь сказати, і знову він її втратив. Довідався він і про мене і прийшов до мене в келію. Постукав один раз і чекав, а поки я відкривав, відійшов убік і бив поклони. Одяг на ньому був поношений. Розповів він мені все. У мене було трохи сухих смокв, і я йому їх дав. «У мене зубів нема», — каже він. «У мене, — відповідаю я, — теж нема». — «А тобі, — запитує він, — боляче? Мені боляче. Через біль народжується радість Христова». — «Може, тобі якусь майку дати?» — запитую. «У мене, — говорить він, — є дві. Як потеплішає, одну віддам». Я далі: «Дивися, побережи своє здоров'я, поки ти все не владнаєш і не домовишся з дружиною, тому що ти і за дитину несеш відповідальність». Яка ж самовідданість! Яка віра! Але ж йому не було ще і двадцяти семи років. І де б йому було пізнати чернече життя? Він мав повне невідання, але і добра налаштованість в нього була, Бог допоміг йому, і він глибоко по-євангельски процвітав.

Тому я і кажу, що невідання сьогодні не виправдовується нічим. Тільки розумово неповноцінна людина чи мале дитя виправдаються у своєму невіданні. Але сьогодні і малі діти хапають все на льоту! Отже, якщо людина хоче, є багато можливостей для того, щоб пізнати істину.

 

ГЛАВА ДРУГА

Про те, що сама присутність християнина є вже сповідування віри

Геронде, чи є користь від різних рухів протесту з боку християн?

— Сама присутність християнина — це вже сповідування віри. Можливо, що хтось більше допоміг би молитвою, але його мовчанням скористаються і скажуть: «Такий-то і такий-то не висловили протесту, отже, вони на нашому боці, вони згідні з нами». Якщо хтось не почне воювати проти зла – тобто не почне звинувачувати тих, хто спокушає віруючих, — то зло стане ще більшим. А так потроху підбадьоряться вірні. І тим, хто воює з Церквою, буде важче. Церква — це не їхній прогулянковий катер, вона – Корабель Христовий. Ці люди заслуговують на осуд, їхній єдиний інтерес — мати велику заробітну плату, розкішну машину, бігати по розвагах... А потім вони приймають закони про цивільний шлюб, узаконюють аборти. Звичайно, Бог не дозволить тріумфу зла, але мова зараз йде не про це.

І ці богохульні фільми вони показують, щоб осміяти Христа. Вони роблять це для того, щоб сказати: «Подивіться, ось яким був Христос! Месія прийде зараз!» — і потім явити свого «месію». Вони ведуть справу до цього.

  А люди, Геронде, цьому вірять і псуються!

  Псується зіпсований. А вірить він у це тому, що хоче виправдати те, чому виправдання нема, і заспокоїти свою совість. Усіма цими богохульствами прагнуть виправдати моральне свавілля. Вони перейшли уже всі межі. Віруючі подали позов, тому що фільм «Остання спокуса Христа» ображає віру, а прокурори за перечують: «Нічого страшного!» Про такі богохульства і чутки ніколи не було! Для нас протест проти цієї богохульної картини був сповідуванням віри. Але, звичайно, і щось добре від усіх цих богохульств відбувається: кукіль відокремлюється від пшениці, світ просівається як крізь решето.

  Геронде, чи не слід в одних випадках захищатися, чи особисто, чи спільно, а в інших ні? Наприклад, ви, коли вам сказали, іцо ви єретик, відповіли, а у відповідь на інші звинувачення промовчали.

  Так святі отці говорять, а не я. Будь-яке інше звинувачення допомагає мені в духовному житті, тоді як звинувачення в єретицтві відлучає мене від Христа.

 

Народ намагаються приспати

  Геронде, а як людям виправитися попри все те, що відбувається у світі?

  Той, хто хоче виправитися, виправляється від дрібниць. Наприклад, хитається лампада чи ж його самого трусне як слід під час землетрусу, і в такий спосіб ця людина приходить до тями. А невіруючі, чуючи, що буде війна чи якась катастрофа, робляться ще гіршими і твердять: «А ну давай повеселимося, все одно помирати». І вдаються до повного розгулу. А за старих часів навіть і байдужі люди, довідавшись, що буде війна, приходили до тями і змінювали своє життя. Зараз таких дуже мало. У минулому наш народ жив духовно, тому Бог бла гословляв його, і святі чудесним чином нам допомагали. І ми перемагали наших ворогів, котрі завжди пере вершували нас кількістю. Ми кажемо зараз, що ми православні, однак, на жаль, часто носимо лише ім'я «православних», але не живемо православним життям.

Я запитав одного духівника, який займається суспільною діяльністю з цілою купою духовних чад: «Знаєш що-небудь про богохульний фільм?» Він мені відповів: «Не знаю нічого». Не знав нічого, але ж сам у великому місті служить. Вони присипляють народ, залишають його, як є, щоб він не хвилювався і розважався. Дивися, в жодному разі не скажи, що буде війна чи що буде Друге Пришестя і тому нам треба готуватися, дивися, щоб люди в жодному разі не розхвилювалися! Так, ніби ті бабусі, які, немов їх і не чекає смерть, голосять: «Не говори про смерть, тільки про свята та про хрестини» і відчувають у такий спосіб хибну радість. А якби вони задумалися про те, що дідусь, який жив неподалік, помер учора, що інший перебуває при смерті і теж помре, що післязавтра буде панахида по комусь, хто був набагато молодшим від них, то вони б думали про смерть і говорили б: «Треба мені висповідатися, треба мені готуватися духовно, тому що, можливо, і мене незабаром прикличе Христос до іншого життя». У протилежному випадку приходить смерть і забирає їх неготовими. А інші, неправильно розуміючи «доброту», говорять: «Не кажіть єретикам, що вони в омані, щоб показати нашу любов до них» і так зрівнюють все. Якщо б жили вони в перші роки християнства, ми не мали б жодного святого! Християнам говорили тоді: «Тільки кинь ладану на вогонь, а від Христа не відмовляйся». Християни того не приймали. «Зроби лише вигляд, що кидаєш». Не приймали. «Не говори про Христа та йди, куди хочеш, вільним». Християни і цього не приймали. А сьогодні бачиш, що народ замішаний на воді. Закваска не та.

  Геронде, апостол Павло, говорячи: «А плід Духа: любов, радість», має на увазі те, що радість є доказом правильного життя?

  Так, тому що є світська радість і є божественна радість. Коли щось недуховне, нечисте, то в серці не може бути щирої радості і миру. Радість, яку відчуває духовна людина, — це не та радість, за якою багато хто сьогодні женеться. Не треба плутати різні речі. Чи мали святі радість у тому її вигляді, в якому шукаємо ми? Мати Божа мала таку радість? Христос — чи сміявся Він? Хто зі святих прожив це життя без болю? У якого святого була така радість, до якої прагнуть багато християн нашого часу, які не хочуть і чути ні про що неприємне, щоб не розхвилюватися, не втратити свою безтурботність? Якщо я уникаю хвилювань, заради того щоб бути радісним, заради того щоб не порушувати свого спокою, заради того щоб бути м'яким, то я байдужий! Духовна покірність — це одне, а м'якість через байдужість — це інше. Дехто каже: «Я християнин і тому повинен бути радісним і спокійним». Але це не християни. Вам зрозуміло? Це байдужість, це радість світська. Той, у кого присутні ці мирські начала — не є духовною людиною. Духовна людина - це суцільний біль, тобто їй боляче за те, що відбувається, їй боляче за людей. Але за цей біль їй відплачується божественною втіхою. Вона відчуває біль, але відчуває в собі і божественну втіху, тому що Бог з раю кидає в її душу благословення, і людина радіє від божественної любові. От що таке радість, духовна радість — невимовна і така, що наповнює серце.

 

Приклад говорить сам за себе

Геронде, чи повинні люди, які живуть духовним життям у світі, показувати перед невіруючими, що вони постять?

—Якщо мова йде про пости, установлені нашою Церквою — середу, п'ятницю, багатоденні пости, то повинні, тому що це сповідування віри. Однак інші пости, чинені від подвижництва заради любові до Христа чи для того, щоб була почута наша молитва про якесь прохання, мають відбуватися потай.

Мета у тому, щоб православно жити, а не просто православно говорити чи писати. Тому і бачиш, що коли в проповідника нема особистого досвіду, то його проповідь не доходить до серця, не змінює людей.

А якщо, Геронде, той, хто слухає або читає, має добре налаштування?

—Е, тоді він уже має божественну Благодать і користь одержує саме тому. Однак той, у кого нема доброго налаштування, стане розбирати сказане проповідником і жодної користі не дістане. Православно думати легко, але для того, щоб православно жити, необхідно трудитися.

Якось один богослов у своїй проповіді закликав людей йти здавати кров, тому що в цьому була потреба. І дійсно: багато хто були підняті його проповіддю і здали багато крові. Сам він, однак, не здав ні краплі, хоча крові в нього, прямо скажемо, вистачало з надлишком. Люди обурилися. «Я, — сказав їм тоді богослов, — своєю проповіддю спонукав народ до здавання крові, і це все одно ніби я здав крові більше за всіх!» Так він заспокоював свій помисел. Та краще б йому було не проповідь виголошувати, а піти і без шуму здати трохи крові самому!

Гідність має спосіб життя. Якась людина, що зовсім не мала зв'язку з Церквою, сказала мені: «Я з правих». — «Та коли ти себе хрестом не осіняєш, що користі в цьому?» — відповів я йому. «Що користі в тому, що рука вважається правою, якщо вона не робить хресного знамення? Чим вона відрізняється від лівої, котра не робить хресного знамення, адже, як не крути, вона його теж не робить. Якщо ти з правих, а хресного знамення не робиш, то чим ти відрізняєшся від лівих? Ціль у тому, щоб ти був людиною духовною, щоб ти жив біля Христа. Тоді ти й іншим допоможеш».

Якщо людина веде гідний спосіб життя, то її справа говорить сама за себе. В якомусь місті жив протестант, який засуджував усіх: і кліриків, і владик. А в монастирі неподалік служив Богу один чернець. Одного разу якийсь атеїст запитує протестанта: «Ну, добре, ось усіх владик, усіх попів ти засуджуєш. А от про цього ченця що скажеш?» — «З цим ченцем, — відповідає, — я рахуюся, тому що він не такий, як вони». Як же допомагає іншим людина віруюча, де б вона не була, якщо сама вона живе правильно! Пам'ятаю, мій знайомий поліцейський служив на кордоні [з Югославією]. [З іншого боку] були серби-комуністи, і не прості, а із найбільш безбожних, із найбільш довірених членів партії. Коли кордон переходили священики, цей поліцейський цілував їм руку. Комуністи це помітили. «Грек-поліцейський, а цілує руку сербам-попам!» Це справило на комуністів велике враження, і вони задумалися про віру.

А як допомагають іншим ті, хто займає якусь відповідальну посаду і при цьому зберігає вірність християнським принципам! Тому і я, коли приїжджають деякі «великі» люди, намагаюся побачитися з ними, щоб допомогти їм, тому що вони своїм прикладом можуть подіяти на інших дуже благотворно. От один маршал, якого я знаю, — це взірець. Що він не робить, все йде зсередини, від серця, не ззовні. Інші, бачачи його, задумуються і виправляються.

А в колишні часи і помісна знать мала добрі начала, мала віру. Знаєте, що в якомусь місті сказала одна знатна дама якомусь члену Парламенту? Вона зі своїм чоловіком була на обіді. Йшов Успенський піст, а подавали м'ясо, рибу... Знатна дама постила і тому не їла. Депутат помітив це і говорить: «Немічні і подорожуючі посту не дотримують». — «Ну звичайно, — відповіла вона, — і особливо ті, що на колесах подорожують». Так і не доторкнулася до скоромного. На обіді серед інших був і якийсь клірик, що звернувся до них із промовою: «Для мене велика честь бути присутнім разом з вами» і т.д., говорив-говорив, наговорив цілу купу похвал. Тоді чоловік цієї дами його перериває і говорить: «Не покладайся на вельмож, на сина чоловічого, який спасти не може». Тому що цей клірик хотів перед ними бути підлабузником. А іншого разу ця ж сама дама сказала якомусь університетському професору богослов'я: «Не чіпляйтеся до дрібниць і не завалюйте священиків на іспитах. Намагайтеся, щоб вони їх здавали, тому що в єпархіях не вистачає священиків!» Я хочу сказати, що колись помісна знать уболівала за Церкву, була для народу взірцем.

Сьогодні позитивний вплив на людей мають наш власний християнський приклад і наше християнське життя. Християни повинні відрізнятися і духовним молодецтвом, і шляхетністю, жертовністю. Тому я говорю мирянам: «Любіть Христа, майте смирення, виконуйте свій обов'язок — і Христос явить ваші чесноти перед людьми». У чеснот є правило: «видавати» людину, де б вона не перебувала. Навіть якщо вона сховається чи прикриється Христа заради юродством, чесноти видадуть її, хоча б і пізніше. І накопичений нею скарб, який відкриється тоді у всій повноті, ще раз допоможе багатьом душам, і, можливо, тоді він допоможе їм більше.

 

Бог терпить нас

Зараз Бог терпить те, що відбувається. Терпить для того, щоб зла людина не змогла виправдатися. У деяких випадках Бог втручається Сам і негайно, в інших же випадках Він чекає і не вказує виходу відразу. Він очікує від людей терпіння, молитви, боротьби. Яке ж у Бога благородство! Іншу людину взяти: скільки народу перерізала на [громадянській] війні, а дотепер жива! В іншому житті Бог скаже їй: «Я дав тобі жити більше, ніж добрим». Зм'якшуючих провину обставин у такої людини не буде.

Геронде, а чому іноді такі люди, будучи важко хворі, не вмирають?

Очевидно, у них є тяжкі гріхи, тому і не вмирають. Бог чекає, можливо, вони покаються.

А як же люди, яких вони мучать?

—Ті, хто не винен і мучиться, відкладають на ощадкнижку. Ті, хто винен, погашають борги.

   Геронде, що значить: «А лихі люди й дурисвіти будуть чим далі, тим до гіршого посуватися, зводячи інших, і самі зведені»?

—Дивися: є люди з деяким егоїзмом, і Бог дає їм по потилиці, щоб вони спустилися нижче. В інших людей егоїзму трохи більше, і Бог дає їм по потилиці, щоб вони спустилися ще нижче. Однак тих, у кого є сатанинська гордість, Бог не торкається. Може здаватися, що ці люди процвітають, але яке це процвітання? Це чорне процвітання. І потім вони падають не просто вниз, але прямо в безодню. Боже збав!..

 

Захист праведного

Геронде, в якійсь стихірі співається: «Люттю наповнився найправеднішою». Яка лють чи гнів є найправеднішими?

—Волати і гніватися від дійсного болю, коли кривдять інших, — це «найправедніший гнів». Гніватися, коли кривдять тебе самого, — це гнів нечистий. Якщо бачиш, що хтось страждає за святиню, то це значить, що в нього є ревність в Бозі. І Христа заради юродивого можна так розпізнати. Якщо взяти, наприклад, ікону і поставити її перед ним догори ногами, то Христа заради юродивий відразу підскочить! Такий «тест» на юродивих. Отже, є і праведне, в Бозі, обурення, і тільки таке обурення виправдане в людині. Коли Мойсей побачив, як народ приносить жертву золотому тельцю, він, розгнівався, кинув на землю скрижалі з заповідями, які дав йому Бог, і вони розбилися. Фінеес, онук первосвященика Аарона, вчинив два вбивства, а Бог заповів, щоб з роду його походили священики Ізраїлеві! Коли Фінеес побачив, як ізраїльтянин Замврій грішить з мадіанитянкою Хазві перед Мойсеєм і всіма ізраїльтянами, то він не стримав себе. Піднявшись від сонмища, він убив їх, і гнів Божий зупинився. А якби він не вбив їх обох, то гнів Божий упав би на весь народ ізраїльський. Як це страшно! Я, коли читаю в Псалмах стих «Тоді встав Фінеес і вчинив розправу, і кара припинилася, багато разів цілую його ім'я. І Христос, коли побачив, як в огорожі Храму продають волів, овець, голубів, побачив міняйлів, які міняють гроші, взяв бич і вигнав їх геть

Коли духовна людина, обурюючись, прагне захистити себе саму в чомусь особистому, то це цілковито егоїстично, це дія диявола. Така людина ззовні піддається бісівським впливам. Якщо ж когось кривдять чи над кимось знущаються, то за нього повинні заступитися інші, і заради справедливості заступитися, а не заради своєї особистої вигоди. Негоже сваритися за себе самого. Інша справа — протистояти кривдникам, щоб захистити серйозні духовні питання, те, що стосується нашої віри, Православ'я. Це твій обов'язок. Думати про інших і протидіяти для того, щоб їх захистити, — це чисто, тому що це відбувається з любові.

Коли я виїхав на Синай, то раз на один-два тижні сходив в монастир, щоб причаститися. Дікеос там був дуже простий. Одного разу він мені каже: «Та ні, не щотижня. Ченці повинні причащатися чотири рази на рік». Тоді в них був звичай причащатися рідко. Я надягав на камилавку кукіль. «І куколю теж не носи», — каже він мені. Вони надягали куколі тільки в урочистих випадках. «Як благословите», — відповів я йому і носив кукіль перекиненим через плече як шарф. Більше це питання мене не займало. Сваритися через це, чи що? Але до Святого Причастя я щораз готувався і йшов до церкви. Коли священик виголошував: «Зі страхом Божим і вірою приступіть...» — я схиляв голову і промовляв: «Ти, Христе мій, знаєш, яка в мене велика потреба у Твоїх Пречистих Тайнах». І я відчував у собі настільки [відчутну] зміну, що не можу з упевненістю сказати, чи довелось би мені відчути її у випадку, якби я не причащався. Минуло кілька місяців, і в монастир прийшло четверо чи п'ятеро хлопців, що вирішили приїхати на Синай через мене. їм теж сказали не причащатися. Ось тоді я заговорив про це, і питання було влагоджено.

 

Протистояння сквернословам

Геронде, Священне Писання говорить, що хула на Святого Духа не прощається. Що це за хула?

— Хула на Святого Духа — це взагалі презирство до божественного (зрозуміло, коли людина перебуває при здоровому глузді). Тоді вона винна. Наприклад, коли хтось сказав мені: «Та пішов ти разом зі своїми богами...» — я його штовхнув і труснув як слід, тому що це було богохульством. Чи, наприклад, проходять двоє повз церкву. Один хреститься і каже до другого?: «Друже, перехрестися і ти...», а той протестує: «Та відстань ти, теж будеш мені вказувати де хреститися!» Таке презирство — хула. Отже, хули в побожної людини бути не може. І безсоромність — це теж богохульство. Безстидник для того, щоб виправдати своє падіння, спотворює чи зневажає якусь, наприклад, євангельську істину. Він не шанує істини, не шанує дійсності, він свідомо бгає її, він втоптує святиню в бруд. І поступово не стає вже його станом. Потім від нього віддаляється Благодать Божа, і людина піддається бісівським впливам. І до чого ж це дійде, якщо вона не покається!.. Боже упаси!.. Якщо хтось у гніві похулить навіть і Святого Духа, то це богохульство не є непрощенним, тому що людина не вірила в ту лайку, яку вимовила. Вона виказала її тому, що в ту мить, у гніві, втратила контроль над собою. І кається вона теж відразу. Але безстидник виправдовує неправду для того, щоб виправдати своє падіння. Той, хто виправдовує своє падіння, виправдовує диявола.

  А як, Геронде, він виправдовує своє падіння?

  Він може згадати щось, сказане десять років тому з іншого приводу і навести це як приклад, щоб виправдати себе. У ту мить навіть і диявол — найбільший адвокат — не зміг би придумати подібне.

  А що відчуває така людина?

  Що відчуває? Нема їй ніколи спокою. Отут навіть якщо людина має рацію і намагається виправдати себе саму, вона не має спокою. Тим більше, якщо вона не має рації і виправдовує себе найбезсоромнішим чином. Тому будемо, наскільки можна, побоюватися безсоромності і презирства і не тільки до божественного, але і до нашого ближнього, тому що наш ближній — образ Божий. Безсоромні люди перебувають у першій стадії хули на Святого Духа. В другій стадії перебувають ті, хто нехтує божественним. У третій стадії перебуває диявол.

—Геронде, що потрібно робити, коли говорять щось проти Церкви чи проти чернецтва і т.д.?

—Почнемо з того, що, коли хтось погано говорить, наприклад, про тебе як про особистість, це не страшно. Подумай: «Христа, Який був Христом, паплюжили, і Він не відповідав, а чого гідний я, грішник?» Якби хотіли образити особисто мене, то це мене б зовсім не турбувало. Але коли мене ображають як ченця, то ображають і весь інститут чернецтва, тому що я як чернець від нього невідривний. У цьому випадку я не повинен мовчати. У таких випадках треба дати тим, хто зневажає, трохи виговоритися, а потім сказати їм декілька слів. Одного разу в автобусі якась жінка лаяла священиків. Я дав їй виговоритися, а коли вона замовкла, сказав: «У нас багато претензій до священиків, але ж їх не на парашутах Бог з неба скинув. Вони люди з людськими недоліками. Але скажи мені ось що: така мати, як ти, нафарбована і з нігтями, як у яструба, яку дитину народить і як її виховає? І яким вона стане потім священиком чи ченцем, якщо стане?» Пам'ятаю, іншого разу, коли я їхав автобусом з Афін до Яніни, якийсь чоловік всю дорогу засуджував митрополита, який тоді щось там накоїв. Я сказав йому одне-два слова, а потім молився. Він продовжував своє. Коли ми приїхали в Яніну і вийшли, я відкликав його на бік і кажу: «Ти знаєш, хто я такий?» — «Ні», відповідає він. «А що ж ти тоді, — продовжую, — сидиш і говориш такі речі? Можливо, я в багато разів гірший за того, кого ти паплюжиш, а може, я — святий?! Як же ти сидиш переді мною і мелеш таке, що я навіть про мирян уявити собі не можу того; щоб вони подібне творили? Постарайся ж виправитися, тому що інакше ти можеш дуже дістати по мізках від Бога! Для твоєї ж користі, звичайно». Дивлюся, почав він тремтіти. Але і до інших теж дійшло, як я зрозумів з того переполоху, який виник.

[Часто] бачиш, як ображають святе, а оточуючі мовчать. Одного разу, виїжджаючи зі Святої Гори, я зустрів на кораблі якогось нещасного, що втік із психіатричної лікарні на Святу Гору. Він без зупинки кричав і лаяв усіх: сильних світу цього, уряд, лікарів... «Стільки років, — кричав він, — мене мучили електрошоком і таблетками. А вам добре! Все, що хочеш, у вас є, машини у вас є! А мене в дванадцять років мама відправила на якийсь острів, і з тієї пори вже двадцять п'ять років — з божевільні в божевільню!» Він лаяв усі партії, а потім почав хулити Христа і Божу Матір. Я встаю і кажу: «Закінчуй! Невже тут нема жодного представника влади?» Бачу, захвилювався його супутник, швидше за все, поліцейський, і трішки його приструнив. Цей нещасний, кричачи і хулячи, виговорив усю свою біду. І мені стало за нього боляче. Потім він підійшов, поцілував мені руку, і я його теж поцілував. Він мав рацію. Усі ми — хто більше, хто менше — відповідальні за це. І я теж був причиною хули цього нещасного. Якщо б я був настільки духовним, то зробив би його здоровим.

Як же розчаровані були фарасіоти, коли при обміні вони плили на кораблі в Грецію! Два моряки лаялися між собою і хулили Христа і Божу Матір. Фарасіотам це здалося дуже важким. «Греки, християни — і хулять Христа і Матір Божу!» Вони схопили богохульників і кинули їх у море. На щастя, ті вміли плавати і врятувалися. Навіть якщо ображають якусь людину, ми зобов'язані її захистити, а тим паче Христа!

До мене в келію прийшов одного разу якийсь хлопчик—            він кульгав, але личко його сяяло. «Тут, — думаю, — справа непроста, раз так сяє божественна Благодать!» Запитую: «Як поживаєш?» І він розповів, що з ним трапилося. Якийсь звірюга, ростом під стелю, хулив Христа і Матір Божу, і цей хлопчик кинувся на нього, щоб його зупинити. Звірюга повалив його додолу, стоптав, покалічив йому ноги, і після цього неборака закульгав. Сповідник! А що перетерпіли сповідники, мученики!

    Геронде, в армії деяким побожним юнакам важко з тими, хто лається. Що їм робити?

— Необхідні розважливість і терпіння. Бог допоможе. Радист, з яким ми разом служили, колишній лікар, був невіруючим, богохульник. Щодня він приходив у Відділ Управління промивати мені мізки. Розповідав мені теорію Дарвіна, і тому подібне паскудство — все наскрізь просочене богохульством. Але після певного випадку він дещо зрозумів. Ми були разом з ним на завданні. Один великий мул був у нас навантажений рацією і ношами. На якомусь дуже слизькому спускові я тримав мула за хвіст, а лікар тяг його за вуздечку. І ось у якусь мить носилки зачіпають мула по вухах, і він — раз! — сильно б'є мене задніми копитами, і я лечу. Незабаром я отямився й усвідомив, що йду! Пам'ятав я тільки те, що встиг крикнути: «Владичице моя!» І більше нічого. Сліди від підків були на мені, ось тут — усі груди були чорними, так сильно мул мене вдарив. Лікар, коли побачив, що я йду, витріщив очі. Продовжуємо шлях. Трохи далі лікар вивихнув ногу до каменя, впав і не міг підвестися. Тоді почав він кричати: «Владичице моя, Христе мій!» Він боявся, щоб його не схопили вороги: «Зараз мене всі залишать, все, кінець, і що ж зі мною буде, і хто ж мені допоможе!» — «Не хвилюйся, — кажу,— я з тобою залишуся. Якщо мене схоплять, то і тебе схоплять». Потім задумався бідолаха: «Арсенія мул брикнув, і тому нічого не зробилося, а я ледве спіткнувся і вже йти не можу!» Незабаром він підвівся, але кульгав, і я допомагав йому йти. Решта пішли вперед. Він дістав урок і після цього напоумився. Колись щодня богохульствував, а в мить небезпеки почав кричати: «Владичице моя, Владичице моя!» Відразу про Владичицю згадав. А от інший мотоциклістом був в армії, два рази ногу ламав і продовжував богохульствувати.

Ви йому нічого не говорили, Геронде?

— Що йому було говорити? Я і не говорив нічого, а він, не перестаючи, хулив Христа і Божу Матір — навмисно, щоб зробити мені боляче. Я потім це зрозумів і тільки молився. І ось як, якщо раніше і він, і інші лихословили ні з того, ні з сього, то потім, коли в них щось не виходило і вони хотіли вилаятися, кусали собі язики! Коли людина безсоромно лихословить, богохульствує, то краще вдати, що ти чимось зайнятий і не чуєш її, а самому молитися. Адже, якщо вона зрозуміє, що ти за нею стежиш, вона може лихословити, не перестаючи. І ти, таким чином, станеш причиною її одержимості нечистим духом. Однак, якщо лихословить не безстидник, а людина, у якої є совість, і лихословить вона через дурну звичку, то ти можеш їй щось сказати. Але, якщо в неї є не тільки совість, але вистачає й егоїзму, то будь обережний. Не говори з нею суворо, але, як можеш смиренно і з болем. Святий Ісаак так говорить: «Викрий силою твоїх чеснот тих, хто бореться з тобою... і загороди їхні вуста покорою і миром своїх вуст. Неприборканих викрий своїм доброчесним поводженням , а чуттєво безсоромних стриманістю своїх очей».

 

ГЛАВА ТРЕТЯ

«Для чистих усе чисте»

Духовна людина «вогонь, що пожирає»

Геронде, як можна сьогодні жити в суспільстві правильно, по-християнськи, не спокушаючись через людей, які живуть далеко від Бога?

—А навіщо спокушатися тими, хто не живе біля Бога? Якщо в сім'ї зі шістьох або вісьмох братів і сестер одного чи двох спокусив би сатана, хіба спокушало б таке їхнє гріховне життя інших?

Ні, вони б за них переживали, тому що це брати.

Ну от, бачиш, зло перебуває всередині нас. У нас нема любові, тому ми не відчуваємо всіх людей своїми братами і спокушаємося через їхнє гріховне життя. Усі ми — одна велика родина і брати між собою, тому що всі люди — це діти Бога. Якщо ж ми дійсно усвідомлюємо те, що ми брати з усіма людьми, то нам буде боляче за тих, хто живе в гріху. І тоді їхнє гріховне життя не спокусить нас, але ми будемо молитися за них.

Отже, якщо ми спокушаємося, то зло перебуває не зовні, а всередині нас. Скажемо самим собі, коли нас хтось спокушає: «А скількох спокушаєш ти? І в ім'я Боже ти не терпиш свого брата? А як тебе з усім тим, що ти чиниш, терпить Бог?» Подумайте про Бога, про Пресвяту Богородицю, про Ангелів, що бачать усіх людей на землі. Вони ніби перебувають на балконі і, дивлячись униз на площу, бачать усіх людей, зібраних там. Бачать, що одні крадуть, інші лаються, треті грішать тілесно і так далі. Як же вони їх терплять? Вони терплять усе зло і гріх світу, а ми не терпимо нашого брата! Це ж жахливо!..

  Геронде, а що значать слова апостола Павла: «Бог наш - вогонь, що пожирає»?

  Якщо в пічку кинеш папір, сміття, хіба вони не згорять? Ось так само і в духовній людині: все, чим не кидає в неї диявол, згоряє. «Вогонь, що пожирає» Коли займеться в людині божественне полум'я — згоряє все. Не прилипають уже погані помисли. Тобто диявол не перестає кидати в нього поганими помислами, але людина духовна — «вогонь» і спалює їх. І потім диявол стомлюється і припиняє [боротьбу]. Тому і говорить апостол Павло: «Для чистих усе чисте». У чистих усе чисте, нічого нечистого нема. Чистих якщо й у болото вкинути, вони залишаться чистими, як сонячні промені, які, на що б не впали, залишаються світлими і чистими.

Людина духовна від дотикання зі святим змінюється в доброму значенні цього слова, а від тілесної людини не запалюється. Вона бачить цю людину, страждає за неї, але сама не псується. Людина, яка перебуває в середньому духовному стані, від людини духовної змінюється до добра, від людини тілесної теж змінюється, але до зла. Людина тілесна святого не розуміє і від людини тілесної запалюється. І, якщо біснуватий бачить святого і втікає, то тілесна людина йде до святого, щоб його спокусити і звабити. Той, хто дійшов до стану содомлян, спокушається навіть Ангелами. Людина смиренна, якщо навіть недосвідчена духовно, розрізняє Ангела Божого від біса, маючи духовну чистоту і будучи ріднею Ангелові. А людина егоїстична і тілесна мало того, що легко спокушається лукавим дияволом, але ще і сама передає лукавство і збуджує його в інших своєю тілесністю і заражає слабкі душі своїми духовними мікробами.

  Геронде, як досягти того стану, у якому все бачиться чистим?

  Повинно очиститися серце, щоб у ньому почивала Благодать Божа. «Серце чисте сотвори в мені, Боже», — чи не так говориться в псалмі? Коли серце чоловіче чи жіноче очищується, у ньому живе Христос. І тоді люди не спокушають і не спокушаються, але передають іншим Благодать і благоговіння. Людина уважна і яка береже свою духовну чистоту, зберігає і божественну Благодать і не тільки бачить усе чистим, але і нечисте використовує на благо. Навіть нечисте перетворюється в щось корисне на її доброму духовному підприємстві. Непотрібні папери він переробляє в чисті серветки, у клей, у зошити; уламки бронзи — у свічники і так далі. І навпаки: людина, яка приймає лукавство і мислить лукаво, навіть добро перетворює в зло, як завод, що виготовляє боєприпаси — навіть із золота він зробить кулі і гільзи для снарядів, тому що так на цьому заводі налаштовані верстати.

Якщо хтось починає поступатися гріхові, то він чорніє зсередини, мутніють очі його душі, і бачить він спотворено. Потім він [уже] забруднений гріхом, і гріх лякає його. Навіть чисте він може побачити нечистим.

Є люди, що, приміром, не можуть повірити в те, що бувають юнаки і дівчата, які живуть цнотливим, чистим життям. «Сьогодні, — кажуть вони, — таке неможливо». Нещасні настільки занурилися в гріх, що бачать все гріховним. Ті, хто водиться з рогатими пиками, не можуть і уявити того, що є інші, ті, хто дружний з Ангелами Божими. Але не треба жадати від свиней благоговіння до лілій. Адже і Христос сказав: «Не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не потоптали їх ногами». Тому той, хто живе духовно, чисто, повинен бути дуже обережний і ніколи не допускати вільності в стосунках з мирськими людьми, але і їм не дозволяти втручатися в духовне, щоб не пошкодитися самому і не пошкодити їх, тому що в світських статут інший, канонарх інший, і святого мира від одеколону вони відрізнити не можуть.

  Чи можуть, Геронде, зовнішні спокуси перешкодити тому, хто хоче жити біля Христа?

  Ні. Від Христа нас може відлучити тільки наше недуховне життя. Рогата пика цим і займається — породжує спокуси і сіє злобу, воює з людьми то жорстоко, то лукаво.

Христос любить нас, і, коли ми живемо згідно з Його волею, Він перебуває біля нас. Тому, коли ви бачите, що народжуються спокуси, не лякайтесь і не піддавайтеся паніці. Якщо людина духовно не поставиться до того, що відбувається, вона не буде мати радості жодного дня, тому що диявол буде бити її в слабке місце і постійно породжувати спокуси, щоб вивести її з рівноваги — сьогодні одним, завтра іншим, післязавтра ще іншим.

 

Не будемо створювати спокус самі

— Будемо, наскільки можливо, уваленими і не дамо приводу до того, щоб створювалися спокусливі для людей ситуації. Не відкриємо перед лукавим тріщин, тому що душі з ушкодженим помислом ще більше пошкоджуються і потім шукають нагоди для того, щоб виправдати себе. І в цьому випадку, з одного боку, ми будемо будувати, а з іншого — руйнувати.

Одного разу до мене в келію прийшло кілька юнаків, сучасних хлопців. Ми з ними поговорили. У той же день мені треба було виїжджати зі Святої Гори. Вони, довідавшись про це, теж зібралися їхати. На кораблі підійшли до мене і сіли поруч. З великим зацікавленням вони ставили мені різні духовні питання. Однак деякі наші попутники розцінили те, що відбувається, неправильно і дивилися на нас з великою підозрою. Якби я міг передбачити те, що нашу бесіду хтось зрозуміє неправильно, то я подбав би про те, щоб вжити належних заходів.

Світ лукавий. Треба намагатися не створювати спокус. Ми не несемо відповідальності за те, у чому не можемо вжити належних заходів, або за те, у чому ми недосвідчені. Але не будемо чекати від Бога винагороди, якщо ми створюємо проблеми через неуважність. Винагороду ми одержимо тоді, коли ми уважні, а проблеми створює ворог. Наприклад, хтось говорить, що я в омані. Спершу я подивлюся, в омані я чи ні. «Якщо він так говорить, виходить, він щось побачив. Не міг він такого сказати ні з того, ні з сього. Щось він зрозумів неправильно», — так міркую я і намагаюся знайти, що в мені можна було зрозуміти неправильно, щоб це виправити. Якщо говорять, що я в спокусі, що я чаклун, — мені це на руку, тому що не будуть збиратися люди і моє життя стане по-чернечому тихим. Але той нещасний, котрий розпустив чутки, буде в пеклі, тому що він робить зло Церкві. Хіба не шкода [його]? І винен буду я, тому що я був неуважний. Наприклад, деякі миряни підходять поцілувати мені руку, і я їх легенько стукаю по голові. Хтось побачить це і скаже: «Простий чернець, а благословляє, він що — священик?» І він не буде винен. Це мені не треба так більше робити.

  Геронде, коли людина через неуважність створює якусь спокусу, то дехто каже: «Залиш ти його, він несповна розуму». Як до цього ставитися?

  Несповна розуму той, хто не може подумати, а не той, хто неуважний. Людина неуважна розпалює багаття і не думає про те, що там, де вона його розпалила, буде пожежа. Коли такі люди розпалюють багаття й обпалюють душі інших, ми повинні молитися і вилити на вогонь хоча б відро води. А є й інші люди, як вихор: і благоговіння в них є, але з головою в них не все гаразд, і якщо вони чують щось, з чим не згідні, то, не розбираючи, правильно це чи ні, розбивають все вщент. Тоді нам треба делікатно пригальмувати їх, а коли вони зупиняться, знов-таки делікатно підкласти їм під колесо який-небудь камінь, тому що вони можуть покотитися назад і змести разом із собою інших.

 

Як любить дехто створювати спокуси

Не вірте легко тому, що чуєте, тому що дехто говорить тільки те, що розуміє сам. Якось прийшла одна людина до Хаджефенді і каже йому: «Благослови, Хаджефенді. Там нагорі сто змій сповзлося!» — «Сто змій!? Відкіля?» — здивувався святий Арсеній. «Е, сто не сто, але п'ятдесят то вже точно!» — «П'ятдесят змій?» — «Ну вже двадцять п'ять-то було!» — «Ти коли-небудь чув, щоб двадцять п'ять змій разом сповзалися?» — запитує святий. Той йому потім твердить, що десять точно було. «Ну добре, - відповідає йому святий, - невже в них збори там були, що відразу десять змій приповзли? Перестань, бути такого не може!» — «П'ять було», — не здається той. «П'ять?» — «Ну добре, дві були». Потім святий його запитує: «Ти їх бачив?» — «Ні, — відповідає, — але чув, як вони в гілках сичали: с-с-с!..» Тобто, можливо, це взагалі якась ящірка була! Я з того, що чую, ніколи не роблю висновків без розгляду. Хтось може говорити щось, щоб осудити, інший говорить просто так, а третій з якоюсь особливою метою.

Як же любить дехто створювати спокуси! У Коніці були двоє друзів, дуже близьких. По святах і по неділях вони не тинялися містом, а приходили в монастир, у Стоміон і навіть співали на криласі, а потім піднімалися на гору, на «Верблюдицю». І ось одного разу якийсь зіпсутий тип влаштував їм спокусу. Підходить до одного з друзів і мовить: «А знаєш, що сказав про тебе твій приятель? Те-то і те-то». Потім йде він до іншого друга і говорить до того: «Чи знаєш, що сказав про тебе той, з ким ти дружиш? Те-то і те-то». Вони обоє відразу озвіріли і затіяли просто в монастирі скандал. А тим часом той, хто запалив ґніт, накивав п'ятами, а вони собі лаються! Той, що молодший, був до того ж трохи нервовим і почав ображати того, хто був старшим. Я думаю: «Що ж робити? Дивись-но, вражина що творить!» Йду я і кажу старшому. «Слухай, він же ж молодий та до того ж і нервовий трохи, так що ти вже на нього не ображайся, попроси в нього пробачення». — «Отче, — відповідає він, — яке там пробачення просити, чи не бачиш, як він мене ображає? А я про те, у чому він мене звинувачує, вперше чую». Тоді йду я до молодого і говорю до нього: «Слухай, він і старший, і справа виявляється не такою, як ти думаєш, піди, попроси в нього пробачення». Той завівся, почав кричати: «Ми і з тобою, отче, посваримося!» — «Ну що ж, - відповідаю, — давай, Пантелісе, посваримося, дай-но я тільки трішечки приготуюся». Сказав я так і пішов. За монастирем, метрах у чотирьохстах, у мене були заготовлені величезні жердини для садової огорожі. Пішов я туди, взяв одну жердину метрів зо п'ять довжиною і потяг її в монастир. Ледве-ледве тягнув, щоб змусити його засміятися. Він почув, що я щось тягну, але здогадаєшся хіба, що я хотів зробити? Затяг я її у двір і зупинився напроти входу до церкви. «Агов, — кричу, — Пантелісе, закінчуй, а то посваримося». Розреготалися обоє, коли зрозуміли, для чого мені потрібна була ця жердина. Все! Тріснув лід. Тріснув диявол. «У вас голова, — кажу, — є?! Що ж ви таке творите?» І вони знову стали друзями.

  Наклеп в той же самий день відбувся?

  Так, і лаялися вони дуже недобре! Бачиш, що робить диявол? Той, третій, напевно, заздрив їм, що вони були такими дружними, як брати. Наговорив одному на іншого й утік. Обмова — це дуже гидко. Тому ворог і називається диявол. Він наговорює, одному каже одне, іншому інше. І створює спокуси. А ці бідолахи повірили і зчепилися.

Він це навмисно зробив?

  Так, щоб їх розлучити. Він, звичайно ж, зробив це «по любові», тобто через заздрість.

 

Розголошення гріхів

Коли ми бачимо щось погане, покриємо його і не будемо про нього довго говорити. Неправильно, коли моральні падіння стають відомі [усім]. Припустимо, що на дорозі лежать нечистоти. Людина розсудлива, проходячи повз них, візьме і чим-небудь їх присипле, щоб вони не викликали в людей відрази. Нерозумний навпаки, замість того, щоб накрити, розколупає їх і тільки підсилить сморід. Так і ми, без роздумування піддаючи розголосу гріхи інших, викликаємо ще більше зло.

Євангельський вислів «скажи Церкві» не означає, що все повинно ставати відомим, тому що сьогодні Церква — це не всі. Церква — це віруючі, які живуть так, як хоче Христос, а не ті, хто воює проти Церкви. В перші роки християнства, коли сповідь відбувалася перед усіма членами Церкви, слова Господа «скажи Церкві» мали буквальний зміст. У наш час, коли стало рідкістю, щоб уся сім'я сповідалася в одного духівника, не дамо ворогові заплутати нас цим «скажи Церкві». Тому що, піддаючи розголосу який-небудь, наприклад, моральний гріх, ми оповіщаємо про нього тих, хто ворогує з Церквою і даємо їм привід почати проти неї війну. І в такий спосіб у слабких душах хитається віра.

Якщо в якоїсь матері є дочка блудниця, то вона не паплюжить і не принижує її перед іншими, але робить усе можливе для того, щоб повернути їй добре ім'я. Вона продасть усе до останнього, вона візьме дочку і виїде в інше місто, постарається видати її заміж і таким чином виправити її минуле життя. Саме таким же чином діє і Церква. Добрий Бог з любов'ю терпить нас і нікого не виставляє на посміховисько, хоча Йому, Серцезнавцю, відоме наше окаянство. І святі ніколи не принижували грішну людину перед [усім] світом, але з любов'ю, духовною витонченістю і таємничим чином допомагали виправленню зла. А ми самі, будучи грішниками, робимо навпаки — як лицеміри. Ми повинні бути уважними, щоб не ставати легкими жертвами непорозумінь і не вважати злом те, що роблять інші.

   Геронде, ви торкнулися обнародування моральних гріхів. А чи потрібно повідомляти комусь про гріхи або нездорові ситуації іншого характеру?

   Дивися: з деякими своїми знайомими я так поводжуся. Наприклад, бачу, як хтось безчинствує і спокушає інших. Я раджу йому виправитися: один раз, п'ять, десять, двадцять, тридцять, але він не виправляється. Однак після багаторазових нагадувань він не має права продовжувати безчинствувати, тому що захоплюються й інші і наслідують його. Чи бачиш, люди здатні легко наслідувати зло, але не добро. І тому настає час, коли я змушений сказати про це іншим, які бачать це безчинство, щоб уберегти їх.

Іншими словами, коли я промовляю: «Те, що робить такий-то, мені не подобається», я кажу це не заради осуду, тому що я вже п'ятсот разів йому самому про це сказав, але тому, що інші, які бачать його слабість, підпадають під вплив, наслідують його і до того ж говорять: «Якщо Старець Паїсій нічого йому не каже, виходить, у його поведінці нема нічого страшного». І, якщо я не висловлю своєї думки, що мені це не подобається, то створиться враження, що я це благословляю, що мені теж це подобається. І в такий спосіб руйнується ціле, тому що хтось може вирішити, що тактика того, хто чинить свавільно, правильна, і почне застосовувати її сам. А що з цього вийде? І думають, між іншим, що я йому не говорив, тому що не знають, як він мене вимучив за весь цей час. А ще і диявол тут як тут і собі: «Нічого страшного, що ти це робиш. Бачиш, і інший робить те ж саме, і Старець Паїсій йому нічого не каже». Тому, коли я бачу, що хтось продовжує жити за своїм типіконом, бешкетувати, після того, як я радив йому виправитися, то в розмові з тим, хто знає цю людину, говорю: «Те, що робить такий-то, мені не подобається», щоб уберегти його від пошкодження. Це не осудження, не треба плутати різні речі.

А потім приходить дехто і починає дорікати: «Ти навіщо про це розповів іншому? Адже це був секрет». — «Який ще, — кажу, — секрет? Я тобі тисячу разів говорив, а ти не виправився. Ти не маєш права псувати інших, тих, що думають, ніби я згоден з тим, що ти твориш!» Ще не вистачало мені мовчати, а він буде псувати інших! Особливо коли приходить дитина зі знайомої мені сім'ї і я бачу, що своєю поведінкою вона руйнує сім'ю, я кажу їй: «Слухай, якщо ти не виправишся, то я скажу про це твоїй матері. Ніхто тобі не давав права приходити до мене, усе це розповідати, а потім продовжувати дути у свою дуду. Я скажу твоїй матері для того, щоб зберегти вашу сім'ю». Якщо дитина покається, тоді справа інша. Але якщо вона продовжує свою тактику, то я повинен сказати про це її матері, тому що несу за це відповідальність.

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Про те, що поводитися личить з розсудливістю і любов'ю

Праця над самими собою

Коли ти хочеш допомогти Церкві, то намагайся краще виправити себе самого, а не інших. Якщо ти виправиш самого себе, то відразу ж виправиться часточка Церкви. І зрозуміло, що якби так робили всі, то Церква була б приведена до повного порядку. Але люди сьогодні займаються всім, чим завгодно, крім самих себе, тому що займатися іншими легко, а для того, щоб займатися самим собою, потрібна праця.

Якщо ми займемося самовиправленням і, покладаючись переважно на божественну допомогу, звернемося більше до внутрішньої діяльності, ніж до зовнішньої, то ми допоможемо іншим більше і результативніше. Крім того, ми здобудемо і внутрішню тишу, що буде тихо допомагати тим душам, з якими ми зустрінемося, тому що внутрішній духовний стан видає душевну доброчесність і змінює душі інших. Коли хтось віддається зовнішній діяльності, не досягши ще очищення внутрішнього духовного стану, то він може вести якусь духовну боротьбу, але мати при цьому і розлад, муку, йому не вистачатиме довіри до Бога, і він часто буде втрачати мир. Якщо він не робить добрим самого себе, то не може сказати і того, що його турбота про загальне благо є чистою. Звільнившись від своєї тлінної сутності і від усього світського, він буде мати вже божественну Благодать. Так що й у нього самого на душі буде спокій, і він зможе допомогти людині будь-якого складу. Але якщо він не має Благодаті Божої, то не може ні дати раду самому собі, ні допомогти іншим так, щоб результат був бажаний Богові. Спочатку сам він повинен зануритися в Благодать, і лише потім його сили, вже освячені, можуть бути використані для порятунку інших.

 

Добро повинно робитися по-доброму

Геронде, про що ви думаєте, коли зустрічаєтеся з якоюсь проблемою?

—Думаю, що можна і чого не можна зробити по-людськи. Я розглядаю питання з усіх боків: «Зроблю я так-то: а як це відгукнеться там-то і як там-то?.. Що поганого може з цього вийти і що доброго?..» Завжди намагаюся розглянути проблему з багатьох боків, так, щоб прийняте мною рішення було, наскільки це можливо, якомога правильнішим. Тому що через неуважність можна наробити багато помилок. І коли вчорашнім розумом розумієш потім, що треба було робити, то користі від цього нема — все, пташка, як то кажуть, полетіла!.. Скажімо, хтось з неуважності спалив будинок. Добре, що робити, не страчувати ж його. Але зле діло вже зроблено...

[Одного разу] в якійсь організації виникла певна проблема. Прийшов до мене тамтешній начальник і говорить: «Ну, все залагоджено. Я пішов туди-то, знайшов такого-то і такого-то, сказав їм те-то і те-то, і проблема розв'язалася». — «Проблема, - кажу, — тільки зараз і не проблема була. Спершу було кілька вуглинок, вони б самі по собі і загасли, а от зараз полум'я запалахкотіло». Він-то думав, що своїми діями все владнав, та ще хотів, щоб ми його похвалили. А насправді він наробив своїми діями багато гамору, і проблема ускладнилася.

Необхідно багато уваги, розсудливості і міркувань, щоб добро робилося по-доброму і приносило користь, тому що інакше замість користі воно буде дратувати іншого. І от що ще: краще дати дозріти тому, що думаєш зробити. Тому що коли «зірвати» справу неспілу, тобто прийняти поспішне рішення, то потім можна зіткнутися з труднощами і страждати. Коли серйозні справи трішечки призупиняються, то потім вони робляться швидко і правильно. Можна і всі розуми поїсти, але мати при цьому марнославство з егоїзмом, що будуть передувати твоїм діям, а ти можеш не звертати [на це] уваги. Наприклад, на полюванні, якщо пес і не породистий, але уважно шукає, то знаходить сліди зайця. А інший пес, хай навіть дуже породистий, із усіма найкращими собачими характеристиками, але коли він квапиться, то бігає вправо-вліво безглуздо. Дія поперед думки є гординя. Тому не варто в своїх діях поспішати. Треба попередньо все обмірковувати і молитися. Коли передує молитва, то працює не розумова піна, не легкодумство, але освячений розум.

Ми, духовні люди, часто поводимося так, немов нема Бога — ми не даємо Йому діяти. А Бог Свою справу знає. Я маю на увазі, що ми хочемо діяти по-світськи тоді, коли є духовні засоби для того, щоб залагоджувати складності по-духовному. Коли я був на Синаї, якийсь ходжа щоп'ятниці приходив у монастир, заходив усередину, піднімався на мінарет мечеті, що там була, і починав лементувати! І який же в нього був голосище! Навіть наверх доносилося, до печери святої Єпістимії. Потім монастир знайшов «вихід»: по п'ятницях, коли приходив ходжа, двері монастиря стали закривати, щоб він не міг увійти. Я про це не знав. Сходжу одного разу вниз і бачу ходжу в люті. «Зараз, — каже, — я їм покажу, як закривати двері перед моїм носом!..» Я відповідаю: «Так їх закрили, щоб верблюди не входили. Не думаю, що їх закрили для того, щоб ти не міг увійти». Потім я сказав про це отцям монастиря. Якийсь секретар говорить. «Я йому покажу, цьому ходжі! Я йому пропишу пігулку! Я в уряд напишу, що ходжа нас пригноблює!» — «Слухай, — відповідаю я йому, — Православ'я це ж не пігулка. Давайте відслужим молебен преподобним Синайським отцям і святій Катерині і залишимо слово за Богом. Піду і я наверх і буду молитися». Декому із братії я теж сказав, щоб вони молилися, і дістав-таки ходжа своє! Зібрався, виїхав, зник! А якби двері продовжували закривати, то уряд усе одно б з'ясував, що неправда, начебто нас ходжа пригноблює, і почалися б скандали. Ходжа б говорив, що двері закривали тому, що він приходив щоп'ятниці, і нашкодив би монастиреві. А ще раніше якийсь [багатій] побачив [Синайську] гору і захотів побудувати собі дачу на вершині святої Катерини. Занедужав чимось і вмер. І не дуже давно хтось теж хотів щось там влаштувати — і він теж помер. Тому краще не покладатися тільки на наші власні людські старання, але молитися і давати діяти Богові.

 

Поведінка з розмірковуванням

Геронде, коли ми бачимо, що хтось поводиться погано, чи треба йому щось говорити?

—Залежить від того, що він за людина. У наш час потрібно багато розмірковування й божественного просвітлення. Відповісти на ваше питання не так просто. Я помітив, що в кожному окремому випадку буває по п'ятсот «підвипадків». Деякі люди здатні виправитися, інші не виправляються й на наше зауваження можуть відреагувати негативно. Особливо погано реагує егоїстична людина, якщо її зачепити. Навіть розуміючи часто свою неправоту, така людина не відступає від свого. І коли наші спонукальні причини не бездоганні, іншими словами, коли, крім турботи про іншого, у нас є й гордість, коли наша любов не чиста, тоді ця людина противиться дуже сильно.

Якщо ми викриваємо чиїсь недоліки з любові, з болем, то незалежно від того, розуміє він нашу любов чи ні, у його серці відбувається зміна, тому що нами рухає чиста любов. А викриття без любові, із пристрастю робить того, кого ми викриваємо, звіром, тому що наша злість, ударяючи в його егоїзм, висікає іскри, як сталь у запальничці висікає іскри із кременя. Якщо ми терпимо нашого брата з любов'ю, то він розуміє це. І нашу злість він теж розуміє, навіть якщо вона внутрішня й ніяк не виражається зовні, тому що наша злість викликає в нього тривогу. Так і диявол, навіть приймаючи подобу ангела світла, приносить тривогу, тоді як справжній ангел приносить ніжну невимовну радість.

  Тобто, Геронде, коли ми щось говоримо й виникає негативна реакція, це означає, що відправною точкою наших дій є егоїзм?

  Трапляється й багато непорозумінь. Хтось розуміє [справу] так, інший інакше. Але треба завжди випробовувати себе: «Для чого я хочу сказати це? Від чого я виходжу? Чи боляче мені за ближнього, чи ж я хочу сказати це для того, щоб показати себе добрим, покрасуватися?» Якщо людина очистилася, то навіть коли вона гнівається, кричить, робить комусь зауваження, її спонукальні причини будуть чисті. І потім все йде правильно, тому що вона діє з роз-міркрвуванням. Розмірковування — це очищеність, це божественна просвіта, духовна ясність, а водночас як там, усередині, з нею може вжитися егоїзм? І коли спонукальні причини чисті, серце людини перебуває в спокої. Таким от чином ви можете зрозуміти кожну вашу дію — чи добра вона.

Ви часто не розумієте того, що розмовляєте з іншим у директорському тоні: «Це треба зробити так-то й так-то». Підключається егоїзм, і ви налаштовуєте ближнього проти себе. Якщо спонукальні причини чисті і є смиренність, то зауваження допомагає іншому. У противному ж випадку підключається егоїзм і приводить до протилежного результату. Спонукальні причини ваших дій будуть у всьому чисті, якщо очистити їх від свого «я», від свого егоїзму. Від нерозсудливої поведінки часто відбувається зло більше, ніж від поведінки божевільних, які перебувають у нестямі й розбивають [свої й чужі] голови. Тому що нерозважливі люди своїми гострими словами ранять вразливі душі й часто приводять їх до розпачу, наносячи смертельні рани.

А деякі поводяться однаково з усіма. Але не можна ж в наперсток налити стільки ж, скільки в бочку, або навантажити на бика стільки ж поклажі, скільки на коня. Бик — для оранки, не годиться нав'ючувати на нього сідло й вантаж. Теж саме і кінь — негоже впрягати його в плуг, тому що він призначений для того, щоб на ньому возили вантажі. Один — для однієї роботи, інший — для іншої. Не треба прагнути підрівняти увесь світ під свій гребінь. У кожного є щось своє. І якщо нема шкоди, то на деякі речі можна й закрити очі. Якби всі люди могли вже в цьому житті ввійти в [належний їм] чин, то припинилася б усяка сваволя, і на землі теж був би рай. Отже, не будемо пред'являти до інших надмірні претензії.

 

Духовна щирість відрізняється любов'ю

—Погані нині справи світу, тому що всі висловлюють істини «великі», однак вони не відповідають дійсності. Солодкі слова й великі істини мають ціну тоді, коли виходять із правдивих вуст. Вони знаходять ґрунт тільки в людях, які мають добре бажання й чистий розум.

Геронде, щирість буває світська й духовна?

   Так, звичайно. У світській щирості присутня нерозсудливість.

   Це коли людина говорить і доречно, і невлад?

   Не тільки це. Істина є істиною, але якщо ти висловиш істину без розмірковування, це вже не істина. Наприклад, те, що в якоїсь людини не все в порядку з головою — істина. Але якщо ти прагнеш висловити цю істину, то користі це не приносить. Інший каже: «Для того, щоб бути щирим, піду на площу й згрішу там перед всім народом». Це не щирість. Той, хто багато розмірковує, має великодушну любов, жертовність і смиренність. Навіть про гірку істину така людина говорить із великою простотою й своєю добротою підсолоджує її. У результаті зі солодкими словами вона приносить більше користі, подібно до того, як гіркі ліки приносять більше користі, якщо їх приймати із солодкими сиропами.

Істина, яка використовується без розмірковування, може вчинити злочин. Декотрі скоюють злочин, діючи в ім'я істини. Той, хто має щирість без розмірковування, може зробити подвійне зло: спершу собі, а потім іншим. Тому що в такій щирості нема співчуття. Той, хто хоче бути по-справжньому щирим, нехай почне з того, щоб бути щирим насамперед із самим собою, тому що духовна щирість починається із цього. Якщо хтось нещирий із самим собою, то він обділяє тільки себе й знущається тільки над самим собою. Але, поводячись нещиро стосовно інших, він смертно грішить, тому що знущається з інших.

Геронде, а чи можна бути таким від простоти?

Яка ще простота! Де ти бачила в такій людині простоту! Якщо це дитина, то в неї буде простота. Якщо це святий, у нього буде простота. Якщо ж так поводиться дорослий і не розумово відсталий, то це диявол!

А що він відчуває?

Справжнє пекло. Одна спокуса змінюється іншою. Спокуси без зупинки.

Однак, Геронде, чи не варто поводитися з прямотою?

Прямота в тому вигляді, як [розуміють і] використовують її багато хто, має в собі дух законничий. Кажуть: «Я людина пряма, "проповідую на дахах"» , — і виставляють інших на посміховисько. Але зрештою посміховиськом стають вони самі.

 

"Буква закону вбиває"

—Якось я запитав одну людину: «Хто ти? Воїн Христовий чи воїн лукавого? Чи знаєш ти, що в лукавого теж є воїни?» Християнин не повинен бути фанатиком, йому треба мати любов до всіх людей. Хто без розмірковування розкидається словами, нехай навіть і правильними, той робить зло. Був я знайомий з одним письменником. Людиною він був дуже благочестивою, однак з людьми світськими говорив мовою грубою, яка доходила до глибини душі й зворушувала їх. Одного разу він говорить мені: «На якихось зборах я сказав певній пані те-то й те-то». Однак він сказав їй це так, що скалічив її. Він образив її перед усіма. «Слухай, — сказав я йому, — ти кидаєш людям золоті вінки з алмазами, однак, шпурляючи їх таким чином, ти проламуєш голови, і не тільки слабенькі, але й міцні». Давайте не будемо «по-християнському» [у лапках] побивати людей камінням. Хто перед іншими викриває того, хто згрішив або із пристрастю говорить про якусь людину, того спонукає дух не Божий, але інший. Церква діє за допомогою любові, а не так, як законники. Церква дивиться на все з довготерпінням і прагне допомогти кожному, що б він не накоїв, яким би грішником не був.

Я бачу, що декому властива дивна логіка. їхнє благоговіння — це добре, їхнє налаштування на добро — це теж добре, але необхідно ще духовне розмірковування й широта, щоб супутницею благоговіння не стала вузьколобість, щоб голова не стала такою твердою й впертою, що хоч кіл на ній теши. Вся основа в тому, щоб мати духовний стан, для того щоб у людині було духовне міркування. Інакше вона стоїть на «букві закону», а «буква закону вбиває». Той, у кого є смиренність, ніколи не прагне бути вчителем, він вислуховує [іншого], а коли запитають його думку, говорить смиренно. Він ніколи не скаже «я», але «помисел говорить мені» і «отці сказали». Тобто він говорить, як учень. Той, хто вважає, що він здатен виправляти інших, має багато егоїзму.

Геронде, коли хтось, починаючи щось робити, має добре налаштування, але [потім] ухиляється в крайності, чи значить це, що в нього не вистачає розсудливості?

—У цій його дії є егоїзм І така людина, не знаючи себе саму, не розуміє цього, тому й впадає в крайнощі. Часто дехто починає із благоговіння, і до чого тільки не доходить потім! Як, наприклад, іконобожники й іконоборці. І одне крайність, і інше крайність. Одні дійшли до того, що шкребли ікону Христа й, для того щоб «поліпшити» Божественне Причастя, сипали цей пил у Святу Чашу! Інші палили ікони, топтали їх... Тому Церква й була змушена помістити ікони високо, а коли розбрат затих, вона опустила їх вниз, щоб ми поклонялися їм і вшановували тих, хто на них зображений.

 

Що б не робила людина, вона повинна робити це заради Бога

  Геронде, мною, як правило, рухає страх засмутити інших або впасти в їхніх очах; про те, щоб не засмутити Бога, я не думаю. Як помножується страх Божий?

  Чування необхідне. Що б не робила людина, вона повинна робити це заради Бога. Ми забуваємо Бога, і потім підключається помисел, що ми робимо щось важливе. Підключається й людинолюбство, і ми намагаємося не впасти в очах людей. Якщо хтось діє з думкою, що Бог бачить його, спостерігає за ним, то надійне все, що б він не робив. В іншому випадку, роблячи щось для того, щоб здатися людям хорошим, він все губить, все розтрачує намарне. Людина повинна питати з себе про кожну свою дію: «Добре, хай мені подобається те, що я роблю, але чи подобається це Богові?» І розглядати, чи угодно це Богу. Якщо людина забуває робити це, то забуває потім і Бога. Тому раніше й говорили «Бога ради» або «ах, він безбожник, Бога не боїться». Або говорили: «якщо Бог бажає», «коли Бог дасть». Старі люди відчували присутність Бога скрізь, вони завжди мали перед собою Бога й були уважними. Вони переживали той стан, про який говориться в Псалмі: «Господь переді мною завжди... не захитаюсь». Вони тому й [не зривалися], були непохитними. А зараз бачиш, як потихеньку входить у моду європейський типікон і багато хто поводиться добре тільки через світську вихованість. Що б людина не робила, вона повинна робити це тільки для Христа, усвідомлюючи, що Христос бачить її, спостерігає за нею. Усередині не повинно бути людського начала. Серцевиною кожного руху людини повинен бути Христос. Якщо ми робимо щось із метою сподобатися людям, то це не приносить нам ніякої користі. Потрібна велика уважність. Необхідно постійно випробовувати, які причини спонукують нас до дій? Як тільки я усвідомлюю, що мене спонукає до чогось людинолюбство, я повинен його негайно бити, тому що, якщо я хочу зробити щось добре й при цьому підмішується людинолюбство — тоді я черпаю з криниці воду дірявим відром.

Більшість спокус часто створює наше «я», коли, взаємодіючи з іншими людьми, ми маємо усередині себе самість, тобто коли нами рухає особистий розрахунок, коли ми хочемо звеличити самих себе й домагаємося свого особистого задоволення. На небо сходять не світським підйомом, але духовним спуском. Той, хто йде низько, завжди йде впевнено й ніколи не падає. Тому будемо, наскільки це можливо, виполювати із себе світське випинання й світську вдачливість, бо це є неудачливість духовна. Будемо гребувати прихованим і явним егоїзмом і людинолюбством, щоб щиро возлюбити Христа. Наша епоха відрізняється не тишею, але сенсаційністю, порожнім галасом. А духовне життя неголосне. Буде добре, якщо ми станемо робити те, що нам під силу, як треба: неголосно, не переслідуючи ті цілі, які перевищують міру наших можливостей, тому що інакше справа піде на шкоду нашій душі й тілу, а часто й на шкоду Церкві.

У щирому бажанні блага ближньому [завжди] полягає й бажання догодити Христу. От на що потрібно звернути увагу: як зробити благодогоджання ближньому чистим, тобто як видалити з нього людинолюбство для того, щоб і це людське приношення тобто благодогоджання ближньому пішло до Христа. Якщо хтось намагається нібито по-православному впорядкувати церковні проблеми, а справжня мета його в тім, щоб якнайкраще «упорядкуватися» самому — тобто він має на увазі свою особисту вигоду — то як така людина благословиться Богом? Треба, наскільки можливо, зробити своє життя таким, щоб зблизитися з Богом. Треба завжди викривати себе й намагатися виконувати Божу волю. Виконуючи Божу волю, людина родичається з Богом й тоді, не просячи в Бога, вона безупинно бере воду із джерела.

 

Нам потрібно придбати орган духовного чуття

—Святий Дух не буває в одному місці таким, а в іншому — іншим, Він Єдиний і має безліч дарів. Він не є духом збентеження, але Духом любові, миру. Коли духовні люди нападають один на одного, це значить, що вони є під впливом багатьох інших духів, що не мають ніякого відношення до Духа Святого. Раніше Святий Дух просвіщав, підказував. Велика справа! Сьогодні Він не знаходить передумов для того, щоб зійти. Старозавітне вавилонське стовпотворіння було безневинною забавою. Ти просив, наприклад, глини, а тобі несли солому. Зараз у нас вавилонське стовпотворіння з пристрастями. Ти просиш глини, а тобі запускають у голову цеглою. Але якщо людина відкидає власне «я» з кожної своєї дії й відтинає свою волю, то вона працює правильно. Така людина обов'язково буде мати божественне просвітління, і дух взаєморозуміння із ближнім у неї теж буде. Тому що, коли людина видаляє із себе свою власну ідею, до неї приходять ідеї божественні.

Для того, щоб мати божественне просвітління, потрібно придбати орган духовного чуття. Це те основне, що слід зробити, щоб люди щось зрозуміли, особливо в нашу епоху. До цього просто змушують обставини. Дивіться: у Малій Азії тоді, у ті тяжкі роки, обставини змушували греків ворушити мізками. Два греки могли розуміти один одного, перебуваючи серед вірменів, турків, а ті не розуміли нічого. І от що ще: сьогодні, бачачи, до чого дійшло наше життя, людям духовним необхідно знаходити між собою взаєморозуміння. Настануть тяжкі часи. Треба ворушити мізками. Якщо людина не ворушить мізками й божественного просвітління [у неї] теж нема, то в кожному окремому випадку їй треба запитувати вказівок, як діяти. Не чекайте, що вам будуть говорити все. Щось ви повинні розуміти й самі, не чекаючи, щоб вам про це говорили. Пам'ятаю, одного разу у Коніці, перед тим як іти в армію, ми довідалися, що йдуть заколотники. Ми були вчотирьох: я й троє мусульман. Ми забігли в якийсь турецький будинок на окраїні міста. Одне п'ятирічне турченя усе зрозуміло і залопотіло: «Ходи-ходи сюди, тут твоя тікай через моя кухня!» Пройшли ми через кухню, вийшли з будинку й встигли сховатися в якихось коморах внизу. Коли прийшли заколотники, малюк вийшов з будинку, сказав їм, що всередині нікого нема, і втік.

П'ятирічне дитинча, от такесенька дрібушечка, говорити ще до ладу не вміло, а дивіться, як розумно себе повело. Треба ж, одразу все зрозуміло! Дивися: воно усе розуміло, воно любило, а інша, доросла людина могла б з необачності вчинити зло. Тож не будемо ми, хрещені, помазані святим миром, навчені, начитані, перебувати в стані недорозвиненому, дитячому! Будьте окриленими! Знаєте, хто такі «окрилені»? Шестикрилі Серафими! Вони мають шість крил і змахують ними, співаючи «Свят, Свят, Свят!» То летіть же, майте шість крил!

 

Божественне просвітління — це все

—Часто я кажу людям: «Зроби так, як тебе Бог наставить». Говорячи «як тебе Бог наставить», я хочу, щоб людина побачила речі за допомогою божественного просвітління, а не людської логіки. Не слід думати, начебто саме те, що тобі подобається, і є просвітління від Бога.

Геронде, як приходить божественне просвітління?

—Якщо очистити дроти від іржі, то стара людина стає добрим провідником. Тоді вона проводить через себе Благодать Божу й приймає божественне благодатне світло. У протилежному ж випадку відбуваються короткі замикання, й Благодать не діє. Вся основа в цьому: людина повинна звернути увагу на те, щоб не залишила її Благодать Божа, і тоді вона буде мати божественне просвітління. Тому що, якщо божественного просвітління нема, то й вся справа ні на що не годиться.

До того, як Благодать осінила учнів, як же намучився з ними Христос, тому що вони були тлінні! Перед П'ятидесятницею учням була дана влада від Бога допомагати світові. Однак вони ще не мали божественного просвітлення, яке одержали в П'ятидесятницю. У той час, коли Христос говорив їм, що Він піде в Єрусалим, що Син Людський буде розіп'ятий і подібне цьому, вони думали, що, коли Він піде в Єрусалим, Його зроблять царем. Вони мислили по-людськи. Тому їх і хвилювало те, хто йде праворуч і хто ліворуч від Христа. Мати синів Зеведеєвих пішла просити в Нього, щоб у Царстві Своєму Він посадив одного з її дітей праворуч від Себе, а іншого ліворуч! Однак від дня П'ятидесятниці, коли Христос послав їм Утішителя Духа Святого, апостоли мали божественну Благодать уже постійно. Раніше вони мали божественне просвітлення тільки часом, так ніби їхній акумулятор заряджався й знову втрачав свій заряд. Треба було знову підзаряджати його від розетки. Знову розряджався — знову в розетку! Коли Він послав їм Утішителя, то «розетка» стала вже не потрібна. Я не говорю того, що нам зараз краще, ніж їм. Але ми живемо в часи Благодаті й тому не маємо пом'якшуючих провину обставин. Ми хрещені, у нас є Утішитель, у нас є все. Тоді Христос ще не був розіп'ятий, і диявол деяким чином мав владу й легко спокушав людей. Після Розп'яття Христос дав всім людям можливість мати божественне просвітління. Христос приніс Себе в жертву й звільнив нас. Ми хрестилися в ім'я Його. Він підключив нас до «розетки» уже на постійно. Зараз причиною непрохідності струму божественної Благодаті стаємо вже ми самі, тому що ми залишаємо свої дроти іржавими.

   Геронде, які передумови необхідні для того, щоб у людині жив Святий Дух?

   Необхідні подвижницький дух, смиренність, любочестя, великодушність, жертовність. Якщо не буде благодаті Святого Духа, то людина ні на що не придатна. Дух Святий є Світло, божественне Світло. У цьому вся основа. Якщо людина не бачить, то вона може вдаритися об скло, впасти з обриву, провалитися в яму, в нечистоти й навіть у прірву. Вона не бачить, куди йде, тому що вона позбавлена світла. Однак якщо вона хоч трохи бачить, то бережеться. Якщо вона бачить більше, то уникає всіх цих небезпек і безпечно йде своїм шляхом. Для того, щоб прийшло Світло, треба хотіти вийти з пітьми. Якщо люди будуть бачити, хай і трохи невиразно, вони вже не будуть падати, і Бог не буде засмучуватися. Якщо якийсь [земний] батько засмучується, коли його діти падають у бруд, у колючки, з обриву, то наскільки більше засмучується Бог!

Усе зло у світі походить від того, що нема божественного просвітлення. Коли божественного просвітлення нема, людина перебуває в мороці. Тоді хтось каже: «Підемо сюди», інший говорить: «Ні, я добре знаю, краще сюди підемо», третій: «Туди», четвертий: «Сюди». Кожен думає, що правильно йти туди, куди вважає він. Іншими словами, усі хочуть добра, але перебувають у помутнінні й не можуть прийти до взаєморозуміння. Якби помутніння не було, то вони б не лаялися: ясно бачили б, який шлях кращий, і разом ішли б до нього. Я хочу сказати, що всі можуть діяти з добрим налаштуванням, але через помутніння створюється багато проблем і в суспільстві, і в Церкві. Принаймні, у Церкві в більшості нема злих намірів, але відсутнє божественне просвітлення. Борються за добре, а чим, зрештою, закінчують?.. Тому будемо просити в Бога, щоб Він дав нам хоча б трохи божественного просвітлення, тому що інакше ми будемо борсатися, як сліпі. На Божественній Літургії, коли священик виголошує «Твоя від Твоїх», я молю Бога просвітити світ, щоб він бачив. Хай просвітить Він хоч трішки, щоб розсіявся морок, щоб люди не калічилися духовно! І, читаючи другий псалом, котрий святий Арсеній Каппадокійский читав, «щоб Бог просвітив тих, хто йде на збори», я кажу: «Хай просвітить Бог всіх правителів, потім хай просвітить Він священновладців й всіх отців Церкви, хай приймуть вони Духа Святого, щоб допомагати світові». Якщо Бог одного трішки просвітить, а інших зробить сприйнятливими, то знаєте, скільки добра може із цього вийти? Правителеві варто тільки слово сказати, й усе міняється. Люди мають нужду у божественному просвітленні.

Добрий Бог дає Своє божественне просвітлення тим, у кого є благе бажання. Один суддя розповідав мені про випадок, з яким йому самому довелося зіштовхнутися. Монастир послав якогось ченця з п'ятьмастами золотими лірами щоб купити земельну ділянку. Чернець звернувся до торговця, а той йому й каже: «Залиши їх мені, чого тобі їх із собою тягати». Чернець залишив йому гроші й у доброму помислі подумав: «Яка ж добра людина, полегшив мою ношу!» Коли він повернувся, торговець не тільки не віддав йому п'ятсот лір, але ще й запевняв, що чернець йому винен вісім мільйонів! Нещасний чернець задумався: як йому повертатися в монастир?! Віддав п'ятсот золотих, нічого не купив, до того ж з нього вимагали ще вісім мільйонів! Дійшло до суду. Суддя натхненно задав ряд питань, і було доведено, що торговець не тільки нічого не давав ченцеві в борг, але ще й ліри в нього взяв. Я розпізнав у цьому судді стан, що мав пророк Даниїл. У нього був страх Божий, і тому Бог просвітив його, і його дії були правильними.

Основа всього — це божественне просвітлення. Якщо воно прийде, то людина втішає тих, хто оточує її й сама розвивається духовно. Тому я й запевняю, що світильники й люстри — винахід [людського] розуму — річ добра, але [незрівнянно] вищим за них є божественне світло Благодаті Божої, яке просвічує людину. Людина, яка має божественне просвітління, бачить речі дуже чітко, відкидає сумніви й не тільки не стомлюється сама, але й іншим допомагає досить успішно.